Цього літа – рівно 50 років з часу виходу польської програми Lato z radiem (Літо з радіо). Це програма, на якій виросло декілька поколінь поляків – а також декілька поколінь українців, зокрема тих, що жили у Львові, в Галичині. Пізнаємо один одного по тому, чи ми слухали Lato z radiem. Я дивився, як далеко ця програма заходила, – знайшов навіть відгуки зі Саратовської області.
Треба розуміти, чому ця програма була така популярна, і про це будемо говорити – але почну з мелодії, яка стала символом Lato z radiem. Вона називається Polka Dziadek і завше розпочинала ефір – разом з оголошенням на декількох мовах назви програми. Це полька, і ніхто не знає, звідки вона взялася: Polka Dziadek має дуже дивну історію. Правдоподібно, постала десь в Австрії наприкінці ХІХ століття; перший відомий запис – Баварського військового оркестру на початку ХХ століття, але невідомо, як точно вона називалася: у польському варіанті це була Polka Dziadek, у німецькому –Polka Klarinette [Полька Кларнет]. Послухайте її.
Цю мелодію знають усі в Польщі - складно знайти людину, яка б ніколи її не чула і в котрої з нею не були б пов’язані певні спогади. Переважно це добрі спогади – спогади дитинства, спогади літа, які дуже часто проводили десь у бабці, в діда, над морем. І от якось хтось зі слухачів з-закордону зателефонував на програму і сказав, щоби Polka Dziadek зняли, бо це антисемітська мелодія: мовляв, це мелодія з гімну польського антисемітизму – на що йому дуже здивовано відповіли, що взагалі-то це мелодія австрійська, довоєнна, і до антисемітизму вона нічого не має. Та й сама програма не мала політичного характеру – вона була суто розважальною.
Ідея Lato z radiem виникла в 1969 році. Я ще пам’ятаю той рік: літо 1969-го було надзвичайно дощове – дощі падали безконечно, кінця-краю їм не було видно, затоплювало все; говорилося, що дуже багато людей постраждали на Закарпатті – хоча радянська влада такого не повідомляла, але ми знали про це з чуток.
Те саме було в Польщі. І польський радіожурналіст Алєксандр Тарнавський, який саме був разом із жінкою у відпустці (весь час падав дощ, і він щоранку чекав на прогноз погоди і слухав радіо), собі уявив раптом, як інші відпочивають під час такого дощу, особливо в час такої нудьги і нуди. Власне тоді він і придумав спеціальну програму на літо і без дощу. Річ у тім, що це були 1960-ті – власне тоді появилися перші транзисторні радіоприймачі, зараз їх час майже відійшов, мало хто з молоді знає і пам'ятає, що це таке. А свого часу це був великий-великий винахід – бо це було радіо, яке могли носити з собою і слухати. У Радянському Союзі була фірма в Ризі, яка випускала ці радіо – називалася вона VEF або Spidola. Я завше думав, що Spidola пов’язана зі словом speed, а виявляється, Spidola пов’язана з литовською назвою відьми: я був здивований, що в Радянському Союзі дозволяли такі речі. Але факт залишається фактом – чи в Польщі, чи в СРСР, всі, хто належали до середнього класу – а це була переважно інтелігенція або їхні діти – брали зі собою радіо і щось слухали.
І власне Алєксандру Тарнавському прийшла до голови ідея: а чому б не зробити таку розважальну програму, коли всі слухають одну і ту саму інформацію, прикрашену музикою. Особливо в такі часи, коли багато падає, бо тоді найбільше мрієш про те, коли нарешті перестане дощити.
Й одним із перших гітів цієї програми була пісня Альберта Гаммонда «It Never Rainsin Southern California» («Ніколи не паде дощ у Південній Каліфорнії») – що, зрештою, правда. Історія цієї пісні доволі смішна: Альберт Гаммонд тепер є знаним композитором (принаймні ми знаємо три його гіти: крім цієї пісні, це «Electric Band» The Free Electric Band та найбільш відома і, напевно, моя улюблена «The Air That I Breathe» The Hollies). Але тоді він був бідним артистом, який шукав спосіб виїхати з Англії до Америки. Гаммонд перебрався в Іспанію, і справи йшли так тяжко, що він жебрав на вокзалі. Несподівано з поїзда на цьому вокзалі зійшов його кузин, двоюрідний брат, побачив Гаммонда, наздогнав його і збештав, а тоді з доброї душі взяв до готелю, нагодував, дав прийняти душ. І сказав, що обов’язково розповість батькові, що з ним сталося: бо Гаммонд обманув тата – той вважав, що син десь вчиться, а насправді він грав у рок-групі. Чим скінчилось? У пісні ви почуєте слова: герой просить, щоб ніколи не розповідати батькам, де він є і що він робить. Але сама ціль цієї поїздки була приїхати в Південну Каліфорнію. Чому в Південну Каліфорнію? Бо це серце гіпі, серце рок-музики, і там дійсно ніколи не падає дощ.
Ця пісня певним чином автобіографічна – Альберт Гаммонд таки дістався до Південної Каліфорнії і зробив там кар’єру. Власне ця пісня зробила його: він був і автором її, і виконавцем, навіть менеджером. Ця пісня відкрила йому шлях до великої кар’єри.
Перша програма Lata z radiem з'явилася 1 липня 1971 року. Вона мала фактично майже туристичний характер, тривала коротко. На початку був анонс програми декількома мовами: польською, російською, чеською, німецькою, шведською. У 1974-му додали англійську, французьку, 1975-го забрали шведську, а з 2014-го (!) також додали й українську. Припускаю, що скоро появиться і білоруська мова.
А однією з найбільших проблем цієї програми було, де дістати добру музику: не забуваймо – все-таки це був комунізм. Хоча Польща і була, як казали про неї, «найвеселішим бараком у комуністичному таборі», але все-таки навіть там були проблеми дістати добру музику для радіо. Найпростішим виходом було крутити польську музику. А що програма відбулася першого липня, а липень, як ми знаємо, – це свято Івана Купала, то однією з перших там пісень, чи радше гітів, була пісня про квітку одної ночі (тобто квітку, яка появляється на свято Івана Купала) групи Alibabki. Це досить відома група – чи навіть дуже відома жіноча група, яка виникла на початку 60-х років. Таких груп на той час було дуже багато – це і Ronettes, і Supremes, і Shirelles. Власне Alibabki й були таким польським відповідником Shirelles. Послухайте їхню пісню «Kwiat jednej nocy» 1969 року.
А другим виходом було – шукаючи цю музику, звертатися до так званих країн демолюду – «народної демократії»: тобто Чехословаччини, Угорщини, Румунії. Вибирав музику журналіст Міхал Рибчинський (1945–2011), і робив це анонімно – його називали в програмі «пан Міхал», деякі слухачі навіть думали, що це насправді назва магнітофону, а не живої людини. Спочатку він шукав музику демолюдів. Ідея була вибрати 20 пісень із Москви, 20 з Берліна, 20 з Бухареста. На щастя, він не дотримувався цього принципу: радянської музики там не було чи, точніше, майже не було. Одну російську пісню пригадую: це відома пісня Висоцького «Утренняя гимнастика». Натомість ніякої Зикіної чи Льва Лещенка там ніколи не було і близько. Міхал Рибчинський мав дуже добрий смак, й одна з перших пісень, яка зазвучала власне тоді (і відколи я її пам’ятаю) – це був трек дуже відомої угорської групи Omega, напевно, одного з двох найкращих угорських груп, класиків угорського рок-н-ролу. Пісня, яка називалася «Дівчина з перловим волоссям», пісня, яка була написана в 1969 році, і яка зробила славу цій групі.
Слухаючи цю пісню, ви можете собі чітко уявити, що в комуністичному ладі, виявляється, існував психоделічний рок. Як про Польщу казали, що це «найвеселіший барак у комуністичному таборі», так про Угорщину казали, що вони мають «гуляш-соціалізм» – тобто цілком інакший, скажімо, ніж у Радянському Союзі чи у Східній Німеччині. Особливістю цього «гуляш-соціалізму» було те, що угорські групи могли дійсно концертувати – «Дівчину з перловим волоссям» вони записали у Лондоні, потім з нею виграли приз на фестивалі Пальма-де-Майорка, а на фестивалі Yamaha в Японії їм за неї кожному подарували аж по мотоциклу. В 1971-му Omega розпалася, частина музикантів вийшла неї і створила іншу групу – колектив Locomotiv GT. Дуже багато років по тому, вже після падіння комунізму, 1994 році в Будапешті був концерт, на якому виступали Omega і німецька група Scorpions. І коли німці почули, як публіка підспівує цій пісні, Клаус Майне і Рудольф Шенкер, виконавці Scorpions, попросили угорців дати їм право копірайту на виконання «Дівчини з перловим волоссям». Мабуть, ви чули її в англійській версії групи Scorpions, яка називається «White Dove» – «Біла голубка». Зразу скажу, версія значно гірша – солодкава і трохи банальна. Omega ж так і залишилися класикою цього жанру.
Повертаючись до теми, як шукали музику для Lata z radiem. Іншими каналами було американське посольство і Центр французько-італійської культури в самій Варшаві. Це був легальний канал, тому там було дуже багато власне італійської і французької музики. Пропоную послухати доволі смішний номер: це відомий усім Адріано Челентано. Це 1969-й, це пісня, яку сходу неможливо вимовити – назва складається з двадцяти п’яти букв: Prisencolinensinainciusol. Але краще почути, як він це співає. Я вчив у той час англійську мову, і завше тоді думав, чому нічого не можу зрозуміти. А виявляється, це жарт, тому що Челентано співає ніби англійською мовою, а насправді мова не англійська – він її вигадує на ходу. Ідея пісні – про брак комунікації між людьми: що можна вдавати, наче ти спілкуєшся, не спілкуючись.
Як я вже казав, сама ідея програми Lato z radiem появилася в 1969-му, але два роки її тримали майже в таємниці – тому що суть ідеї була в тому, що це має бути живий ефір, а в комуністичних країнах, як ви розумієте, була цензура, і цензура виключала живий ефір. Всі тексти мали бути записані на магнітній плівці, пізніше мали бути розшифровані на папері, розшифровка мала підлягати цензурі. Це те, що називалося «консерви» – тобто всі програми готували заздалегідь, живий ефір був неприйнятний. Так-от, програму Lato z radiem уперше запустили, щоби не мати проблем, коли головний редактор був у відпустці. І їм повезло з цензорами, ті були достатньо мудрими: найгірше, що вони могли зробити – це помахати пальчиком. Таким чином, це була перша в комуністичному блоці програма без цензури. Власне це зробило її винятково популярною, бо слухачі могли наживо дзвонити в студію і говорити про все, що їм хотілося. Самі ведучі мали надзвичайно гарне почуття гумору – це була така собі музика із розмовами. Ще їм допомагало те, що Lato z radiem йшло в ранкові години – а вважалося, що вранці мало хто слухає радіо, тому такі програми мало цензурували.
І, очевидно, там були номери, яких у нормальному радіо ніколи би не було. Ми знаємо, що в Радянському Союзі сексу не було (очевидно, в комуністичному блоці також сексу не було) – але творці Lata z Radiem пустили скандальну пісню Джейн Біркін і Сержа Ґенсбура «Je T'aime,... Moi Non Plus», яка має виразно сексуальні конотації, ви це почуєте. Це авторська пісня. Серж Ґенсбур був відомим хуліганом французької естради, але насамперед добрим поетом. Він написав її для Бріжіт Бардо, з якою мав тоді стосунки, але за наполяганням Бардо ця пісня таки не вийшла в світ. Тоді він виконав її з Джейн Біркін, яку ви напевно знаєте з пізніших фільмів – на той час вона була коханою Ґенсбура, вдвічі молодшою від нього. Це пісня, яка має дуже мало слів, і її тяжко перекласти, бо вона жартівлива: Je T'aime,... Moi Non Plus – «я тебе люблю, а я тебе ще більше не люблю». Ґенсбур тут грається з відомою фразою Сальвадора Далі, який порівнював себе Пікассо . Він казав: «Пікассо – іспанець, і я теж; Пікассо – геній, і я теж; Пікассо – комуніст, а я тим більше не комуніст».
Ця пісня була «X-rated». Вона була заборонена в багатьох країнах – в Іспанії, Бразилії, Британії і навіть у Швеції. Її дозволили транслювати в Італія, хоча й була офіційна заборона Ватикану. А на варшавське радіо пісня прорвалася, бо цензура мало впливала на Lato z radiem – і таким чином вдалося «Je T'aime,... Moi Non Plus» майже нелегально пропустити в ефір.
Це щось дуже важливе каже про Lato z radiem, бо воно стало якби денним замінником Radio Luxembourg, яке було відоме тим, що також пускало нецензурну музику. Нецензурну не в розумінні, що вона якась вульгарна – просто тексти певних пісень були заборонені. Lato z radiem цих заборон не мало, тому що публіка не знала, про що йдеться. Отже, слухаємо цю пісню.
Ідеєю Lato z radiem було охопити всю Польщу, і вони видумували певні речі, які додавали популярності програмі. Зокрема, вони першими придумали давати інформацію для водіїв, зокрема, де є проблеми на дорогах – і це дуже збільшувало популярність програми. А головне – це було живе радіо, де можна було говорити на живо. Були цілі пригоди. Скажімо, у Варшавському зоопарку втік крокодил, його 55 хвилин шукали всі через дзвінки на програму; його знайшли – він просто переліз у басейн з лебедями і там ховався від спеки. Отже, це була жива імпровізація: вони тільки наперед задавали тему, про що говоритимуть цього дня.
Інше велике нововведення (зараз це звучить смішно) – вони вперше ввели жіночий голос у студію, жіночих дикторів. А тоді вважалося (surprise surprise!), що до жіночих голосів немає довіри – голос диктора має бути обов’язково чоловічий. Власне Lato z radiem ввели цей жіночий момент, зробивши програму, якщо можна сказати, з людським обличчям.
Ефіри тривали два з половиною місяці – приблизно стільки само, як тривало життя метелика. Програма була схожа на метелика – літня, коротка і легка. Без політики, без серйозних речей, просто згусток літньої радості. В останній день літа 1971-го до ефіру програми запросили директора радіо, який повернувся з відпустки. Він пообіцяв, що наступного літа ця програма продовжиться. Але ніколи не можна вірити обіцянкам директорів. У 1972 році її не було. Вона повернулася аж за рік, у 1973-му. Найбільшим гітом тоді був Деміс Руссос і його пісня «My Friend the Wind» («Мій друг вітер») цього ж 1973 року.
Наступний, 1974-й, рік став переломним: нарешті пішла західна музика, вдалося розв’язати проблему копірайту. Хоча це був поп, але добрий поп: ми пам’ятаємо, що 1970-ті – це часи тої певної дегенерації року в поп. Переважно він був дуже доброї якості, тому що його виконували дійсно фахові музиканти і співаки. Одним із таких прикладів була група Les Humphries Singers, яку заснував у 1970-х у Німеччині англієць Лес Хамфр. Вона складалася більше десяти вокалістів – це був майже співаний хор. Потім деякі співаки зробили велику кар’єру, зокрема Ліза Мітчелл стала фронтледі з Boney M, а Джон Лоутон став фронтменом Uriah Heep. Пісня, яку пропоную послухати, «Mexico», теж має свою історію: її написав учитель історії, щоби діти могли запам’ятати хід однієї з вирішальних битв в американській історії, коли Південні Штати здобули незалежність від Мексики – це нібито історія солдата, який розповідає, як вони перемоги в цій битві. Кажуть, це одна з найуспішніших пісень, яка дозволяє учням вивчити історію.
Наступним гітом 1974-го була пісня британської групи Paper Lace «The Night Chicago Died» («Ніч, коли вмерло Чикаго»). Ця пісня була заснована на напівфактичній історії про те, як поліція справилися з групою гангстерів із банди Аль Капоне в Чикаго. Пісня повідає про цю історію словами хлопця. Його батько, поліцейський, вирушив на цю нічну акцію, на цю перестрілку – і син разом з матір’ю чекає на свого батька. Він повертається саме вночі, і ви весь час чуєте постріли – постріли з цієї ночі, коли «вмерло Чикаго». Група була британська, але вона досягла успіху власне в Америці – це був час «британської інвазії «в США, і майже кожна добра група британська мала успіх у Сполучених Штатах.
Група Paper Lace мала ще два інші дуже добрі й відомі гіти, але «The Night Chicago Died» – мабуть, найбільш відома, вона зайняла перше місце Billboard в Америці. Насправді члени цієї групи ніколи не були в Америці й не знали, про що вони писали. Вони переплутали події – бо насправді в тому, про що вони співають («Масакра на день святого Валентина», коли банда Аль Капоне і банда Баґса Морана з’ясовували стосунки і загинуло декілька людей з обидвох банд), поліція не мала нічого до справи. Коли група послала свій диск із цієї піснею в подарунок меру Чикаго, той лишився дуже невдоволений – бо пісня, на його думку, знеславлює місто; за словами одного з найближчих до мера людей, він сказав, що ці хлопці зійшли з розуму, і порадив їм (він так сказав) «нехай вони тричі зануряться в ріку Чикаго, але випірнуть тільки два рази».
Ще одним гітом цього року була пісня Drupi «Sereno è». Італієць Drupi – це колишній слюсар, який займався у вільний час роком. У 1972-му він взяв участь у фестивалі Сан-Ремо, заспівав пісню «Vado via. Тоді вона зайняла останнє місце, хоча тепер є відомою. І його помітили – у нього був дуже характерний голос, який називали «хриплою фісгармонією». Він награв декілька тогочасних гітів, а «Sereno è» 1974 року – напевно, один із його найвідоміших.
Слухаючи Lato z radiem у Львові чи в його околицях, ми мали відчуття, що Варшава, Польща десь значно ближче до Франції чи Британії, ніж до Радянського Союзу, і географічно, і культурно – тому що там транслювали тільки західну музику, хоча говорилося про польські щоденні туристичні справи. В якийсь момент взагалі було таке враження, що це практично не польська програма, польська музика там майже не звучала. Це було дуже тяжко і для самих журналістів, і для всіх поляків, бо навіть один із польських неофіційних гімнів називається «Boże, coś Polskę» – тобто, мусить бути щось польське у цьому всьому. Знайшовся вихід: американський співак Боббі Вінтон був польського походження, і в 1974 році він записав пісню «My Melody of Love», приспів якої звучить польською: він співає «Moja droga, ja cię kocham». Ця пісня стала надзвичайно популярною власне тому, що вона якби легітимізувала поляків яко народ, який нічого не має з тою дикою комуністичною системою. Отже, Боббі Вінтон мав прізвисько «польський принц», ця пісня здобула йому велику популярність як в Америці, так і у всій Польщі. Отже, Боббі Вінтон, «My Melody of Love», 1974 рік.
Дирекція першої польської програми вирішила, що це вже занадто – ота безконечна пропаганда західного способу життя через музику. І в 1974-му вони ухвалили рішення про закриття Lato z radiem. 31 серпня, в останній день літа, було оголошено, що ця програма закінчується взагалі. Наостанок, майже під сльози, прослухали дві пісні «Love Story», «Goodbyе My Love Goodbye».
Lato z radiem офіційно попрощалися, але вдалося випросити ще один шанс у 1975 році. Власне 1975-й став, напевно, вершиною цієї програми. Не просто через добру музику, а тому, що вони придумували нові версії – вони весь час вибухали новими ідеями. Перш за все, вони домовились з Йоанною Хмелевською: мабуть, хто знає детективи, знає цю добру авторку, яка пише спеціально веселі жіночі детективи з добрим гумором – вона писала спеціальну повість для Lata z radiem, яку кожного дня по фрагментах читала відома акторка Барбара Краффтувна. Також появилася нова рубрика «Поздоровлення від закоханих», а також пошуки закоханих: дівчина писала, що побачила якогось хлопця там-то й там-то, і просить його з нею сконстатуватися; або розпачливі листи, що хтось когось побачив у поїзді і не може знайти і таке інше. Це робило цю передачу особливо інтриґуючою.
А однією з найбільш популярних речей, які появилися тоді (може, це був їхній винахід) було те, що називалося koncert spełnionych marzeń – тобто концерт виконаних бажань: можна подзвонити на студію і замовити пісню для когось, тобто здійснити бажання. І в 1975 році абсолютним «номером 1» усіх замовлень була пісня «Una paloma blanca» George Baker Selection, дійсно дуже високопрофесійної голландської групи. Як я вже казав, 1970-ті роки – це час попу; і якщо рок був англійським, то поп був або шотландським, або голландським або шведським. Власне George Baker Selection є голландською групою. Її утворив 1968 року голландський музикант Ганс Боувенс під назвою «Soul Invention», первісним наміром було грати тільки соул. Вони і грали соул – але соул, очевидно, «не йшов». Одна з їхніх пісень, яку група награла в 1968 році, «Little Greenback», мала досить великий успіх. Зокрема, її включив Тарантіно у свій перший фільм «Скажені собаки» (мушу сказати, що Тарантіно має прекрасний смак до музики, його звукоряди до стрічок можна і варто слухати окремо). Пісня «Una paloma blanca» стала їхньою найбільш відомою. Вона з п’ятого альбому, виконує її Боувенс. Кажуть, що пісня нібито була інспірована португальською революцією 1974-го року, ключовим символом якої, власне, була голубка – птаха, яка вирвалася на свободу. Хоча пісня не про це – це пісня про літо.
Говорять, що це можливий плагіат однієї з перших пісень Елтона Джона «Skyline Pigeon». Але «Skyline Pigeon»» має цілком інший сюжет – вона про в'язня з Алькатрасу, який утік, долаючи страшні перешкоди, на свободу, і це нібито стало символом білої голубки.
1970-ті роки – це час появи Джо Дассена і його страшенної популярності. І пісня, яка була «номер один» – це «Et Si Tu N'ExistaisPas» («Якби тебе не існувало»).
Іншим гітом 1975 року і гітом Latа z radiem була пісня групи Pussycat «Mississippi». Pussycat була з Нідерландів, вона мала трьох солісток, і прізвища у них були польські — Kowalczyk Sisters: Тоні, Бетті, Маріанна. Я колись думав, що вони дійсно є етнічно польками. Насправді вони були не польками, а голландками. Їхній голландський батько помер молодим, а їхня мати одружилася друге з шахтарем, який працював на шахтах у Бельгії – це був поляк Ковальчик. Він став добрим батьком для цих трьох дівчат, допоміг їм зробити кар'єру –значною мірою завдяки йому вони мали не тільки це прізвище, а й зробили кар'єру. Сама пісня була дебютною для Pussycat, вона була інспірована піснею Bee Gees «Massachusetts». У 1975-му здобула міжнародний успіх, ставши «номером 1» у Бельгії, Німеччині, Ірландії, Новій Зеландії, Норвегії, Південній Африці, Швейцарії, Великій Британії, «номером 2» в Австралії, «номером 4» в Австрії, «номером 6» у Швеції і так далі, і так далі. Ця пісня – ностальгія про те, як міняється Міссісіпі. Знову ж таки, група голландська, в Америці ніхто не був – це уявна Міссісіпі, але одна з основних ідей про старі добрі часи: коли грали ще кантрі, а тепер кантрі витискає рок-н-рол.
Як і George Baker Selection, Pussycat також має два інші гіти. Згодіться, що це дуже добре виконання, дуже якісний поп – як і все те, що робилося у 1970-ті. Комп'ютерів ще не існувало, все, що робилося – робилося у студії, off-line.
Іншим гітом цього року була французька пісня «Tu t'en vas» («Ти йдеш геть») Алана Баррієра, він співав її в дуеті з Ноель Кордіель. Алан Баррієр (справжнє ім'я – Алан Белек) був «диким дитям» французького року. Він виріс у бідній сім'ї моряків Бретані, ціле життя мріяв покинути цей бідний реґіон. Ним заопікувався вчитель, який допоміг хлопцеві закінчити школу. Але був талановитою дитиною, поступив у престижний виш, готувався на інженера, аж поки у 1958 році вперше почув рок. Тоді він закинув це все, купив гітару і почав кар'єру рок-музиканта. У 1963 році до нього прийшов перший успіх з піснею «Ma vie»(«Моє життя»), а далі він мусів чекати аж десять років на наступний свій шлягер, який приніс йому успіх – зрештою, не тільки успіх, а й гроші. Власне це була ця пісня – «Tu t'en vas»: «Коли ти підеш, то життя не має сенсу, навіть птахи перестають співати ». Саме про це пісня.
Алан Баррієр відомий тим, що він повністю відмовлявся слідувати порадам, як поєднати кар'єру з бізнесом. Після успіху цієї пісні він купив собі готель і ресторан, де усамітнився й одружився з коханням свого життя. Бізнес їхній був провальним, вони виїхали в Америку – довга історія… Він більше ніколи не повторив успіху, який мав з цієї пісні, хоча вона дуже добре йому прислужилася: Алана Баррієра весь час запрошували на різні шоу, концерти і таке інше – але він не кожного разу приходив. Помер він недавно, в 2019 році. Хочете вірте, хочете – ні, але помер рівно через декілька днів після смерті його коханої Аніс. Можна сказати, що ця пісня автобіографічна: без тебе моє життя не має жодного сенсу.
Цю частину про Lato z radiem я закінчу найбільшим польським шлягером 1975 року «Cień wielkiej góry» («Тінь великої гори») групи Budka Suflera. Це був їхній дебютний сингл, який дав також назву цілому альбому. Пісня була записана в 1974 році, сам диск – у травні 1975-го. Це була люблінська група, й коли ми слухали цю пісню, нас, що називається, кров заливала: чому щось таке не може бути у Львові чи Франківську, чому це може бути тільки у Любліні? Декілька десятків кілометрів, які нас відділяють, – а це цілком інший світ, світ свободи. Почуйте цю музику – це вже зовсім інакше звучання, це не поп. Політика Lato z radiem була уникати тих гітів, які можна слухати в загальних програмах – скажімо, на радіостанції Trójka, де слухалося загальні гіти і складалися Listy przebojów. Lato z radiem свідомо уникала всього того, що було на Tруйці. Скажімо, вони повністю уникали тяжкого року: вважалося, що тяжкий рок – не для літа. Але й тут був виняток. Тому що коли почуєте Budku Suflera – вона звучить майже як Pink Floyd. Це балада (до речі, співає в ній група Alibabky, про яку розповідав на початку), а сама пісня присвячена пам'яті їхнього близького друга журналіста Збіґнєва Степка, який народився в Жешуві (в нашому Ряшеві), і загинув у лавині на Гімалаях, піднімаючись на одну з вершин. Він був прозаїком, репортером, а також альпіністом. Пісня про те, чого нас, власне, тягне туди, на ці вершини, що залишаємо після цього життя. Пісня довга, і я дуже раджу дослухати її до кінця, тому що вона насправді дуже мистецька.
Ona przychodzi chytrze,
Bez ostrzeżeń i gróźb,
Krzyczy pękniętą liną,
Kamieniem zerwanym spod stóp,
Spod stóp.
Wszystko zaczyna się zwykle,
Jak każdy wspinaczki dzień,
Trudny dzień.
Ściana, droga pod szczyt,
A potem nagle krzyk
Góry wysokie, co im z Wami walczyć każe?
Ryzyko, śmierć, te są zawsze tutaj w parze.
Największa rzecz, swego strachu mur obalić,
Odpadnie stu, lecz następni pójdą dalej!
Góry wysokie, wiem co z Wami walczyć każe,
Ryzyko, śmierć, te są zawsze tutaj w parze.
Na rzęsach szron, inni już idą dalej,
Na twarzy śmiech lecz są nowi, śmiali są,
Tylko czasem zamyślenie, tylko czasem zamyślenie.
Sam możesz wybierać los, szczytów, szczytów ślad,
Sam możesz wybierać los, zrozum to, wejdź na szczyt!
Góry wysokie, co im z Wami walczyć każe?
Ryzyko, śmierć, te są zawsze tutaj w parze.
Największa rzecz, swego strachu mur obalić,
Odpadnie stu lecz następni pójdą dalej,
Tylko czasem zamyślenie, tylko czasem zamyślenie.
Sam możesz wybierać los, szczytów, szczytów ślad
Sam możesz wybierać los, zrozum to, wejdź na szczyt!
Вона приходить хитро
Без остережень і погроз,
Кричить розірвана лина,
Каменем, що зірвався з-під ніг,
З-під ніг.
Все починається звикло
Як кожен у скелях день
Трудний день.
Стіна, дорога наверх,
А потім раптом крик
Гори високі, що їм з вами битись каже?
Ризики, смерть, вони завше тут у парі,
Найвища річ – свого страху мур розбити,
Відійде сто, та наступні підуть далі!
Гори високі, знаю, що вам битись каже?
Ризики, смерть, вони завше тут у парі,
На віях нáмерз, інші вже йдуть далі,
Сміх на лиці, та є нові, смілі є,
Тільки деколи задума, тільки деколи задума
Сам вибрати можеш долю, вершини троп,
Сам вибрати можеш, це зрозумій, здолай її!
Гори високі, що їм з вами битись каже?
Ризики, смерть, вони завше тут у парі,
Найвища річ – свого страху мур розбити,
Відійде сто, та наступні підуть далі,
Тільки деколи задума, тільки деколи задума
Сам вибрати можеш долю, вершини троп,
Сам вибрати можеш, це зрозумій, здолай її!
У версії подкасту – на The Ukrainians Media
31.08.2021