Остання мить

Ми їхали на цвинтар, а він летів на нас згори – не знаю, на що саме розраховувала вишнева "дев'ятка", йдучи на обгін саме на вершечку пагорба, де закінчувався густий ліс, якраз на перехресті доріг між Фурманівкою та Княжполем. Автомобілісти називають таке "лобовим зіткненням", а брошура "Організація аварійно-рятувальних робіт" діловито пояснює: "При цьому люди, які перебувають у кабіні або салоні, продовжують рухатися по ходу автомобіля, отримуючи травми при зіткненні з предметами кабіни або салону". Певна річ, в останню мить – ох, такої категорії, як "остання мить", немає в жодній брошурі про аварії та порятунки – я пригальмував, а він у ту ж таки останню мить зумів вскочити у свою смугу, випередивши автомобіль, який теж, мабуть, трохи пригальмував. І от я думаю: якби ми з тим чоловіком тоді не пригальмували, то і той у вишневій "дев'ятці", що поспішала невідомо куди, і ми в такій самій вишневій, але "шкоді", що рухалася на зустріч зі світом наших предків, можливо, доїхали би кожен на своє кладовище на іншому виді транспорту. Тоді б усе залежало від волі випадку і фізичних кондицій наших автівок, міцности чеського й жигулівського металу та, звісно ж, прихильности предметів кабіни та салону до наших Богу духа винних тіл.

Уперше про "останню мить" я дізнався теж у своїх рідних околицях. За паспортом його звали Леопольдом, а друзі та родичі кликали його на французький манір "Полем". Йому було ледь за шістдесят і він рухався своїм совєтським моторолером униз із Тещиного Язика – зміїстого і небезпечного узвозу на трасі Кам'янець-Подільський-Хмельницький – до мосту через Мукшу, там, де тепер бездоганно якісна дорога. Поль дружив з моїми батьками і заразив тата шахами та фотографією. Перші чорно-білі знимки, на яких мені трохи більше року, належать саме йому. На кількох чорно-білих світлинах, які залишилися після нього, Поль неодмінно носив темний берет і разюче нагадував французького актора Філіпа Нуаре, який у фільмі 1975 року "Стара рушниця" помстився за закатовану гітлерівцями родину. Поль загинув того ж 1975 року, невдовзі після моєї першої фотосесії. Не знаю жодних обставин тієї трагедії, але у свідомості міцно засіла недовіра до двоколісних транспортних засобів із мотором. Поль мав прізвище "Машталір", яке в моїй дитячій голові назавжди поєдналося з "моторолером". Минаючи місце загибелі Поля, я завжди згадую про його останню мить.

Епоха раннього дитинства закарбувала ще один образ – огрядного сільського вчителя Віталія Івановича в окулярах із роговою оправою. Але його я, хоч і туманно, пам'ятаю живим і здоровим. Він заходив до бабиної веранди в чорному костюмі з білою сорочкою та краваткою, сідав за стіл і їв бабусин борщ. Можливо, моя пам'ять домальовує, бо які ще краватки в совєтському селі? Реальність підказує, що хлів і жомова яма не надто поєднуються з краваткою. Однак Віталій Іванович запам'ятався саме таким – останнім у селі інтеліґентом старої дати.

Його остання мить завжди здавалася мені особливо моторошною. У нього виявили рак шлунка в останній стадії, і він не хотів із цим жити. Казав: "Під поїзд піду", і кілька разів ходив. Дружина бігала за ним до колії й випрошувала: "Віталік, не йди! Як я без тебе?" Стелила собі на порозі хати й одного разу заснула сном, трохи міцнішим для того, аби помітити, як через тебе переступає хворий, зболений і засапаний чоловік із завзятим бажанням більше не жити. Вантажний поїзд, під колесами якого тієї ночі загинув Віталій Іванович, на кілька годин заблокував рух потягів на лінії Козятин-Шепетівка. Він теж грав із татом у шахи, сидячи у фотелі, на якому ще вчора сидів я, а 46 років перед тим Поль.

Якби меблі вміли говорити, то розповіли би чимало цікавого про анонімних для людської історії чоловіків і жінок, які транзитом проходили через моє життя, якимось чином впливаючи, залишаючи слова, почуття, натяки і сліди. Більшости з них уже немає, а нових усе менше. Так буває завжди, коли життя заходить на свою другу половину. Але чомусь саме Полеві та Віталію Івановичу вдалося найбільше розбурхати мою дитячу уяву, найглибше проникнути у сни, найміцніше залягти в пам'яті. Я безліч разів уявляв, як гине Поль на ожеледиці Тещиного Язика в перший листопадовий приморозок. Я безліч разів бачив, як за Віталієм Івановичем біжить дружина на колію прохолодної вересневої ночі. Вона прокинулася зі сну на порозі, вона проспала, вона недогледіла.

Це були дві різні моделі того, як може прийти остання мить, як може переступитися межа між буттям і небуттям. Берет і краватка. Аварія і самогубство. Про них я теж подумав позавчора тієї останньої миті, що якимось дивом виявилася не останньою. Ми доїхали-таки до цвинтаря своїм транспортом, щоб уклонитися тим, що в гробах, і зустріли чоловіка, який порався біля могили свого родича. Мама гомоніла з ним, а ми стояли і слухали про спільне минуле, яке ці абсолютно чужі й досі незнайомі люди по крихточці випорпували з пам'яти.

– Оно, бачите, – показав він на двоособовий пам'ятник із двома молодими чоловіками. – Дядько Сашко від горілки помер, а дядько Олекса зі скали пішов.

– Біда, біда, – похитала головою мама.

Уже виходячи з цвинтаря, мама сказала, що дідусь цього чоловіка ще наприкінці двадцятих зґвалтував мою, тоді ще зовсім юну, бабусю, а він про це тепер ні сном ні духом. Може, воно й на краще, що він ні про що не здогадується. Не всім про все варто знати. Моя мама теж уміє вчасно загальмувати. Це наша спільна риса.