Довжелезний автомобільний корок розтягнувся Яблуницею на кілька кілометрів, звисаючи своїм хвостом через перевал аж у Закарпатську область. Я їхав у протилежному до корка напрямку і ловив на собі запитальні погляди водіїв.
Мабуть, вони думали, що десь попереду триває ремонт дороги чи трапилася автотроща. Насправді причина була іншою: рух однією з найважливіших трас в карпатському регіоні паралізував похорон, що неспішно прямував від дому небіжчика до сільського цвинтаря.
Зупинившись, як то заведено, на узбіччі, поки процесія проходила повз, я встиг прочитати напис на хресті, що стримів угору над вантажівкою. В останню путь проводили Василя, зовсім молодого пана – народився лише в 1962 році.
Три думки промайнули в мене в голові. Перша: як шкода, що Василь не дожив до свого ювілею в наступному році. Друга: з кожним роком поняття «молодої людини» у мене старішає, і якщо колись я двадцятирічних вважав дідами, то тепер шістдесятирічних сприймаю ще геть молодими. Третя: сцени такого неспішного похорону, в якому засмаглі й обвітрені люди статечно й неспішно несуть павіси з хоругвами перед застеленою килимами вантажівкою з небіжчиком, уже не побачиш на захід від українського кордону. Та й у наших містах уже майже не побачиш.
І мені пригадалася нещодавня розмова з туристичною менеджеркою, яка організовує поїздки мешканців німецькомовних країн у Карпати. Я спитав, що їх тут цікавить, адже їхні Альпи не тільки вищі, а й цікавіші і краще пристосовані до туризму, а міста наші – за всієї до них любові – таки не дотягують до звання туристичних магнітів загальноєвропейського масштабу.
Менеджерка відповіла просто: німців і швейцарців не затягнеш сюди мандрівкою на Синевир – найбільше озеро Карпат. Бо такі озера й така високогірність після Альп викликають у них якщо не розчарування, то принаймні саркастичну посмішку. Їх тут цікавлять насамперед люди. Те, як ми живемо. Те, чим наше життя відрізняється від їхнього.
Тому, наприклад, вони байдуже проходять повз замки і краєвиди, але коли бачать когута, що наглядає за цілим виводком курей просто посеред сільської вулиці, то блискавично витягують усі свої фотокамери. Це ж так цікаво – люди випускають своїх курей просто на вулиці! Такого більше ніде не побачиш! Хочу селфі на фоні цього когута!
Було б цікаво скласти маленьку антологію речей, які дивують чужинців у наших краях. Дивують, але через свою (орієнтальну) екзотичність також і приваблюють: наситившись удосталь бельгіями і німецькою готикою, турист шукає чогось дивакуватого і незвичного, в міру безпечного і потішного. А приїжджаючи сюди, починає вголос дивуватися.
Наприклад, кілька років тому один француз, поки я показував йому Ужгород, уголос дивувався з того, наскільки короткі й однотипні зачіски носять наші чоловіки. Я роззирнувся й погодився, хоча раніше цього ніби й не помічав – якийсь суцільний полубокс навколо! Француз тоді висловив здогад, що це наслідок ґулаґівської травми, культ наглядачів і взагалі військових, тріумф каральної системи, що породила цей найпопулярніший у наших широтах маскулінний взірець. Не знаю, чи погоджуватися, але звучить переконливо.
Процес зіставлення наших власних уявлень про себе і чужих спостережень міг би бути дуже пізнавальним. Ми бачимо себе працелюбними, гостинними й готовими битися за свободу на барикадах, а інших чарує наша необов’язковість, специфічне трактування чистоти громадських місць і архаїчність повсякденних звичок. Десь поміж цими полюсами й пульсує наша справжня сутність. Те, що робить нас нами.
10.08.2021