Пісня.

[Присьвята Марусї Комарівнї.]

Ой, чого-ж менї журитись,

                            Нудьгувати?

Чого марне серцю жалю

                            Завдавати?

Ой, я-ж таки козацького

                            Роду-плоду, —

То й не звик ще потурати

                             На пригоду.

Хоч не маю собі долї,

                            Маю вдачу —

Хто зачепить, не счуєть ся

                            Як віддячу!

Йде багатий-череватий, —

                            Не вклоню ся,

Бо нїкого-ж таки в сьвітї

                            Не бою ся:

А як з дївчиною часом

                            Пострічаюсь,

То гарненько, ввічливенько

                            Привитаюсь...

Ой, піду я степом-лугом,

                             Засьпіваю,

Може, доля й відгукнеть ся

                            В темнім гаю:

Може, й знайдеть ся дївчина

                            Пишна, гожа,

Як на небі зірка ясна,

                            Як та рожа, —

Біле личко, карі очи,

                            Чорні брови,

Серце-ж чуле та прихильне

                            До любови.

Покохає мене щиро,

                            Не зрадливо —

Усьміхнеть ся й менї доля

                            Милостиво!

Візьму милу за рученьку

                            Та й до шлюбу.

Дивуйте ся, вороженьки, —

                            Беру любу!

Дивуйте ся, вороженьки,

                            Беру любу

Бо й я-ж собі козарлюга

                            На всю губу.

[Зоря, ч. 3, 13.02.1896]