Бабусина казка.

 

— Ви-б менї, серденько, інодї з ласки

Та розказали хорошої казки! —

Так колись під вечір дївчина мила

Рідній бабусї своїй говорила.

    — "Казку сказать тобі? Ох, моя ненько!

Мабуть чи й знаю яку я, серденько!

Семий десяток кінчаю на сьвітї, —

Де-ж то менї вже казки говорити?

Всї, які знала, які коли чула,

Всї-ж таки, всї їх давно я забула;

Та однії я не мати му сили,

Мабуть, забути, поки й до могили.

Дуже стара я; гріхи-б замоляти

Треба у Бога, та царства прохати;

А і тепер, як давнину згадаю,

Наче я щастє колишнє вертаю!

Я про ту казку і досї мовчала, —

Ну, та вже слухай, коли нагадала.

    "Мала я батька; була в мене й мати:

Так, немов, треба сю казку почати.

Батько був добрий і мати нїчого;

Я до їх линула, як нї до кого;

Я їх любила, що більше й не можно!

Знали нас люди, жили ми заможно:

Був у нас добрий будинок з вербини,

Ґонтовий дах, димарі із цеглини;

Четверо вікон дивилось в садочок;

Все — і вітряк, і криниця й ставочок.

Пар з пів десятка товару держали,

Хуру що року на Дін виряжали,

Батько було те, що й крамом торгує,

Мати в коморах добром порядкує;

Я-ж мій город та вишник доглядала,

Хусточки шила та піснї сьпівала...

    "Ти не дивуй ся, що я ізігнулась:

Чом не зігнутись, як щастє минулось?

Е, я хороша була молодою!

Ти вже, дитино, не будеш такою!

Рівна, як щогла, гнучка та висока,

Біла, як крейда, та ще й чорноока,

Вродою все я село дивувала,

Та через вроду либонь і пропала!

    "Стала я день поза днем підростати

І чую, що інодї батькови мати

Кажуть: пора-б уже нашій дитинї

Віно складати потроху у скринї.

Й правда, що віна багато надбали!

Чом і не дбати: одну мене мали!

Я-ж, було, наче нїчого й не знаю:

Сяду в садочку та пісню сьпіваю!

    "Стала в селї я на славу. За мною

Хлопцї на іграшках ходять юрбою,

Линуть до мене, за мене аж бють ся,

Подруги з ремства лютують та рвуть ся;

А про сватів уже — що і казати!

Лізли, як мухи, до нашої хати!

Батько, було, їх звичайно вшанує,

Мати смачним гарбузом нагодує;

От вони з сорому вийдуть тихенько,

Та й чимчикують до дому швиденько.

Вже-ж ти хоч бігай — не бігай неволї,

А не втечеш неминучої долї!

Й я не втекла її: піснї сьпівала,

А у тенета, як сарна, попала.

    "Мали сусїди хорошого сина:

Був він їм смирна і добра дитина.

Ми й уподобали один другого;

Змовились, — от і пішла я за нього.

Тихо один рік і другий минає, —

Щастє нїкуди від нас не тїкає:

Він мене любить, жалїє, шанує,

Серденьком зве і голубить й милує.

Третього року щось став сумовати,

Кинув хазяйство, цураєть ся хати;

В річах чудне щось і в очах утома;

Всїм він нудить ся і в людях і дома;

"Холодно, каже, у стїнах могили:

Треба як небудь розважити сили!"

    "Раз я проснула ся. Бачу — свитає,

А чоловіка вже в хатї немає;

Кажуть, що верхи поїхав із дому

Сам; а куди — не сказав він нїкому.

Ждали обідать, вечеряти ждали,

З тим — що без його і спать полягали.

Тиждень і другий і третїй минає,

А чоловіка до дому немає.

Все він — і жінку й домівку покинув,

Та з того часу, як вітер, і згинув.

Ох, моя ненечко, довго я билась,

Плакала ніченьки, в день я нудилась;

Бога й сьвятих Його щиро молила,

Двічи у Київ на прощу ходила...

Все-ж таки щастє не швидко вернулось:

Як і вертатись тому, що минулось?

 

    "Третьої весни сиджу я у хатї,

Батькови шю сорочки мережчаті,

Та й поглядаю раз-по-раз в віконце:

Ті-ж, що і вчора, і небо і сонце,

Ті-ж і квітки на городі сьміють ся,

Ті-ж очерети по берегу гнуть ся;

Небо прозирне без краю синїє,

В полї зеленому марево мріє...

Але щось з степу немов подало ся, —

Куряво шляхом густе підняло ся;

Скрипнула фіртка. Я вийшла. Ох, ненько!

Стукнуло в мене недурно серденько!

Бачу — вояка з коня вороного

Зскочив на землю, сїдла дорогого

Ледве черкнувшись на міть острогою.

Важний і бравий він став перед мною:

Контуш багатий, широкі вильоти,

Шапка червона, з сапяну чоботи;

Пояс, по стану гнучкому повитий,

Із оксамітом, ще й золотом шитий.

Пил обмахнувши і кинувши в кучу

Ратище, шапку і шаблю блискучу,

Каже він: "Ти й не змінилась, Оксана!

Як же без мене жила ти, кохана!

Глянь бо на мене: хіба не пізнала?"

Я, як стояла, так зразу і впала!

Він нахилив ся, мене підіймає,

В очи, цїлує, за стан обіймає...

— "Відкіль, кажу я, ти, рідний мій, взяв ся?"

"Атже аж з Дикого-Поля примчав ся!

Нудно без тебе зробилось, так з Сїчи

От я й приїхав, щоб глянути в вічи,

Прямо-ж у вічи твої, моя любко,

Та подивитись на тебе, голубко!"

"Весело стало нам всїм після того:

    Він без привіту не кине нікого;

Всіх в слободї, кого зна і не знає,

З ранку до ночи гулять зазиває.

Руку засуне в глибоку кишеню,

Витаска гроший повнїсеньку жменю,

Кине круг себе, та й крикне:

"Горілки! Грайте цимбали, скрипки і сопілки!

Хай усї люди на слободах знають,

Як Запорожцї бенкети справляють!"

Так прогуляв він три тижднї, та й каже:

"Ну, та й обридло! Нехай тобі, враже,

В день і в ночи про той бенкет приснить ся:

Се й Запорожцю то можна вже впить ся!"

Кинув Василь мій відразу гуляти,

Смирний зробив ся, мене шанувати,

Став він без міри. На ярмарок піде,

З ярмарку кіньми до дому приїде;

Скриню і другу розкриє. Мій Боже!

Скільки він краму із скринь тих положе!

Каже: "Та годї, Оксано, робити;

Є в мене за що добра накупити".

    "Слухай, голубко! Не мало живу я

На сьвітї років; а й досї ношу я

Крам, що надбав він; іще й твоя мати

Довго носила; та буде що дати

З його й тобі, моє серце, на віно, —

Тільки носи на здоровє, дитино!

Що-ж я мелю? А про казку й забула!

    "З тиждень, чи зо два й тепер проминуло.

Бачу — Василь мій задумав ся знову,

Шепче коневи невідому мову,

Зброю блискучу йому натягає,

Шаблю до боку за ремінь чепляє;

Глянув на сонце, промовив: "Не рано, —

Ну, прощавай же, серденько Оксано!

Десь на степах з Татарвою побю ся,

А до тебе, — таки, мила, верну ся!"

Я й за стремено вхопитись не вспіла,

Як по дорозї кура полетіла, —

Вітер із степу на мене повінув...

Згинув! Як вітер, Василечко згинув!...

    "Чим же я казку мою закінчаю?

Ти-б захотіла, голубко, я знаю,

Щоб мій Василечко знову вернув ся,

Знову до мене близенько горнув ся,

Та й доживали-б ми віку у містї?

Нї, як поїхав, — пропав він без вістї!

Ми вже й до Сїчи тієї ходили,

Так козаки нас туди не пустили:

"Як Запорожця, говорить, шукати, —

Швидче вам вітра у полї піймати!

Буде живий він, так ви й дожидайте;

Вбито-ж де небудь, то вже вибачайте!"

    "Мабуть, не струмень тих слїз пролила я;

Як передихала, як прожила я,

Поки те горе хоч трохи забулось, —

Я і не знаю; та все вже минулось!

Так повсегда воно в сьвітї буває:

Долю й недолю могила ховає!

От я і казку тобі розказала..."

    — За що-ж його ви, — дївчина питала,

Щиро любили, за ним побивались,

Вік свій губили, слїзми обливались?

Атже по вас він, не бійсь, не вбивав ся,

Та чи й любив вас, а тільки що грав ся?

Ще-ж і пяниця; та, мабуть, і гроші,

Ті, що шпурляв він, були нехороші?"

— "Геть, ти, дитино, не тямиш нїчого!

Вам гречкосїї до смаку; а в його

Серденьку кров Запорожця кипіла, —

Тим же без міри його я й любила!"

 

[Зоря, ч. 11, 13.06.1896]

 

13.06.1896