— Ви-б менї, серденько, інодї з ласки
Та розказали хорошої казки! —
Так колись під вечір дївчина мила
Рідній бабусї своїй говорила.
— "Казку сказать тобі? Ох, моя ненько!
Мабуть чи й знаю яку я, серденько!
Семий десяток кінчаю на сьвітї, —
Де-ж то менї вже казки говорити?
Всї, які знала, які коли чула,
Всї-ж таки, всї їх давно я забула;
Та однії я не мати му сили,
Мабуть, забути, поки й до могили.
Дуже стара я; гріхи-б замоляти
Треба у Бога, та царства прохати;
А і тепер, як давнину згадаю,
Наче я щастє колишнє вертаю!
Я про ту казку і досї мовчала, —
Ну, та вже слухай, коли нагадала.
"Мала я батька; була в мене й мати:
Так, немов, треба сю казку почати.
Батько був добрий і мати нїчого;
Я до їх линула, як нї до кого;
Я їх любила, що більше й не можно!
Знали нас люди, жили ми заможно:
Був у нас добрий будинок з вербини,
Ґонтовий дах, димарі із цеглини;
Четверо вікон дивилось в садочок;
Все — і вітряк, і криниця й ставочок.
Пар з пів десятка товару держали,
Хуру що року на Дін виряжали,
Батько було те, що й крамом торгує,
Мати в коморах добром порядкує;
Я-ж мій город та вишник доглядала,
Хусточки шила та піснї сьпівала...
"Ти не дивуй ся, що я ізігнулась:
Чом не зігнутись, як щастє минулось?
Е, я хороша була молодою!
Ти вже, дитино, не будеш такою!
Рівна, як щогла, гнучка та висока,
Біла, як крейда, та ще й чорноока,
Вродою все я село дивувала,
Та через вроду либонь і пропала!
"Стала я день поза днем підростати
І чую, що інодї батькови мати
Кажуть: пора-б уже нашій дитинї
Віно складати потроху у скринї.
Й правда, що віна багато надбали!
Чом і не дбати: одну мене мали!
Я-ж, було, наче нїчого й не знаю:
Сяду в садочку та пісню сьпіваю!
"Стала в селї я на славу. За мною
Хлопцї на іграшках ходять юрбою,
Линуть до мене, за мене аж бють ся,
Подруги з ремства лютують та рвуть ся;
А про сватів уже — що і казати!
Лізли, як мухи, до нашої хати!
Батько, було, їх звичайно вшанує,
Мати смачним гарбузом нагодує;
От вони з сорому вийдуть тихенько,
Та й чимчикують до дому швиденько.
Вже-ж ти хоч бігай — не бігай неволї,
А не втечеш неминучої долї!
Й я не втекла її: піснї сьпівала,
А у тенета, як сарна, попала.
"Мали сусїди хорошого сина:
Був він їм смирна і добра дитина.
Ми й уподобали один другого;
Змовились, — от і пішла я за нього.
Тихо один рік і другий минає, —
Щастє нїкуди від нас не тїкає:
Він мене любить, жалїє, шанує,
Серденьком зве і голубить й милує.
Третього року щось став сумовати,
Кинув хазяйство, цураєть ся хати;
В річах чудне щось і в очах утома;
Всїм він нудить ся і в людях і дома;
"Холодно, каже, у стїнах могили:
Треба як небудь розважити сили!"
"Раз я проснула ся. Бачу — свитає,
А чоловіка вже в хатї немає;
Кажуть, що верхи поїхав із дому
Сам; а куди — не сказав він нїкому.
Ждали обідать, вечеряти ждали,
З тим — що без його і спать полягали.
Тиждень і другий і третїй минає,
А чоловіка до дому немає.
Все він — і жінку й домівку покинув,
Та з того часу, як вітер, і згинув.
Ох, моя ненечко, довго я билась,
Плакала ніченьки, в день я нудилась;
Бога й сьвятих Його щиро молила,
Двічи у Київ на прощу ходила...
Все-ж таки щастє не швидко вернулось:
Як і вертатись тому, що минулось?
"Третьої весни сиджу я у хатї,
Батькови шю сорочки мережчаті,
Та й поглядаю раз-по-раз в віконце:
Ті-ж, що і вчора, і небо і сонце,
Ті-ж і квітки на городі сьміють ся,
Ті-ж очерети по берегу гнуть ся;
Небо прозирне без краю синїє,
В полї зеленому марево мріє...
Але щось з степу немов подало ся, —
Куряво шляхом густе підняло ся;
Скрипнула фіртка. Я вийшла. Ох, ненько!
Стукнуло в мене недурно серденько!
Бачу — вояка з коня вороного
Зскочив на землю, сїдла дорогого
Ледве черкнувшись на міть острогою.
Важний і бравий він став перед мною:
Контуш багатий, широкі вильоти,
Шапка червона, з сапяну чоботи;
Пояс, по стану гнучкому повитий,
Із оксамітом, ще й золотом шитий.
Пил обмахнувши і кинувши в кучу
Ратище, шапку і шаблю блискучу,
Каже він: "Ти й не змінилась, Оксана!
Як же без мене жила ти, кохана!
Глянь бо на мене: хіба не пізнала?"
Я, як стояла, так зразу і впала!
Він нахилив ся, мене підіймає,
В очи, цїлує, за стан обіймає...
— "Відкіль, кажу я, ти, рідний мій, взяв ся?"
"Атже аж з Дикого-Поля примчав ся!
Нудно без тебе зробилось, так з Сїчи
От я й приїхав, щоб глянути в вічи,
Прямо-ж у вічи твої, моя любко,
Та подивитись на тебе, голубко!"
"Весело стало нам всїм після того:
Він без привіту не кине нікого;
Всіх в слободї, кого зна і не знає,
З ранку до ночи гулять зазиває.
Руку засуне в глибоку кишеню,
Витаска гроший повнїсеньку жменю,
Кине круг себе, та й крикне:
"Горілки! Грайте цимбали, скрипки і сопілки!
Хай усї люди на слободах знають,
Як Запорожцї бенкети справляють!"
Так прогуляв він три тижднї, та й каже:
"Ну, та й обридло! Нехай тобі, враже,
В день і в ночи про той бенкет приснить ся:
Се й Запорожцю то можна вже впить ся!"
Кинув Василь мій відразу гуляти,
Смирний зробив ся, мене шанувати,
Став він без міри. На ярмарок піде,
З ярмарку кіньми до дому приїде;
Скриню і другу розкриє. Мій Боже!
Скільки він краму із скринь тих положе!
Каже: "Та годї, Оксано, робити;
Є в мене за що добра накупити".
"Слухай, голубко! Не мало живу я
На сьвітї років; а й досї ношу я
Крам, що надбав він; іще й твоя мати
Довго носила; та буде що дати
З його й тобі, моє серце, на віно, —
Тільки носи на здоровє, дитино!
Що-ж я мелю? А про казку й забула!
"З тиждень, чи зо два й тепер проминуло.
Бачу — Василь мій задумав ся знову,
Шепче коневи невідому мову,
Зброю блискучу йому натягає,
Шаблю до боку за ремінь чепляє;
Глянув на сонце, промовив: "Не рано, —
Ну, прощавай же, серденько Оксано!
Десь на степах з Татарвою побю ся,
А до тебе, — таки, мила, верну ся!"
Я й за стремено вхопитись не вспіла,
Як по дорозї кура полетіла, —
Вітер із степу на мене повінув...
Згинув! Як вітер, Василечко згинув!...
"Чим же я казку мою закінчаю?
Ти-б захотіла, голубко, я знаю,
Щоб мій Василечко знову вернув ся,
Знову до мене близенько горнув ся,
Та й доживали-б ми віку у містї?
Нї, як поїхав, — пропав він без вістї!
Ми вже й до Сїчи тієї ходили,
Так козаки нас туди не пустили:
"Як Запорожця, говорить, шукати, —
Швидче вам вітра у полї піймати!
Буде живий він, так ви й дожидайте;
Вбито-ж де небудь, то вже вибачайте!"
"Мабуть, не струмень тих слїз пролила я;
Як передихала, як прожила я,
Поки те горе хоч трохи забулось, —
Я і не знаю; та все вже минулось!
Так повсегда воно в сьвітї буває:
Долю й недолю могила ховає!
От я і казку тобі розказала..."
— За що-ж його ви, — дївчина питала,
Щиро любили, за ним побивались,
Вік свій губили, слїзми обливались?
Атже по вас він, не бійсь, не вбивав ся,
Та чи й любив вас, а тільки що грав ся?
Ще-ж і пяниця; та, мабуть, і гроші,
Ті, що шпурляв він, були нехороші?"
— "Геть, ти, дитино, не тямиш нїчого!
Вам гречкосїї до смаку; а в його
Серденьку кров Запорожця кипіла, —
Тим же без міри його я й любила!"
[Зоря, ч. 11, 13.06.1896]
13.06.1896