Ґрем Вік. EX TERRA OMNIA

Перше реальне «живе» знайомство з роботами британського режисера Ґрема Віка розпочалося у мене від 2013 року. Його радикальна версія «Вільгельма Телля» запам’яталася як  кульмінація Оперного фестивалю у Пезаро – місті народження геніального італійця, «Пезарського Лебедя» Джоаккіно Россіні.

 

Оперна вистава «Вільгельм Телль».Режисер Ґрем Вік. Гуан Дієґо Флорес, Сімоне Альбергіні. Фото: ©Rossini-Festival.

 

Вистава Ґрема Віка у великому мультифункційному комплексі Adriatic Arena, а також зірковий склад виконавців на чолі зі співаками світової слави – перуанським tenor brillianto Гуаном Дієґо Флоресом і чарівною латвійською сопраністкою Мариною Ребекою, назавжди залишили відчуття ейфорії, після чого я і стала спостерігати за виставами великого нонконформіста, апологета опери майбутнього, Майстра сучасної оперної режисури.

 

Оперна вистава «Вільгельм Телль». Режисер Ґрем Вік. Гуан Дієґо Флорес, Марина Ребека. Фото: ©Rossini-Festival.

 

Після оповістки два дні тому з відділу преси Пезарського Россіні-фестивалю про передчасну смерть Ґрема Віка, символічно винирнули з пам’яті величезні плакатні літери, що оформляли сценографію «Вільгельма Телля» латинською максимою EX TERRA OMNIA.

 

Фінал оперної вистави «Вільгельм Телль». Режисер Ґрем Вік. Фото: ©Rossini-Festival.

 

Пригадалося і сильне враження від останньої постановки Ґрема Віка – опери Дмитра Шостаковича «Леді Макбет Мценського повіту», 50-ї ювілейної для Birmingham Opera Company (до 14 серпня 2021 року запис вистави є у відкритому доступі на каналі OperaVision). Суть опери майбутнього Ґрема Віка у стилі перформансу, Quasi-Reality-Show у більшості вистав режисера полягає у тотальній партиципації присутніх.

 

«Леді Макбет Мценського повіту», 2021 рік. Режисер Ґрем Вік. Перший акт. Дружина (Крістал Е. Вільямс). Credit: © Birmingham Opera Cоmpany (by OperaVision). 

 

У постановці «Леді Макбет Мценського повіту» задіяні глядачі, 150 добровольців (аматори-актори і аматори хору), які зустрічаються у так званому «інтернаціональному нічному клубі»: музиканти і співаки, «кривава наречена, щурі і отруєний свекор і весільні гості» – всі разом переживають і відтворюють драму нещасної заміжньої Жінки, що мріє про кохання, зраджує Чоловікові з Коханцем – зухвалим робітником фабрики Свекра, а потім на його приниження відповідає його та іншими вбивствами своїх кривдників. Щоб підкреслити універсальність цієї трагічної історії з елементами трилера, Ґрем Вік позбавив героїв Лескова/Шостаковича імен. Катерина Ізмайлова у постановці Ґрема Віка – просто Жінка (Дружина), Зіновій Борисович – Чоловік, Борис Тимофійович – Свекор, Сергій – Коханець. Партиципальність публіки у виставі була метою Віка – режисера, а ефективне поєднання опери з перформансом – засобом переживання досвіду колективного занурення у мистецьку подію. За термінологією теоретика сучасного театру Ганса-Тіса Лемана, подібне явище є прямим «вторгненням реальності»[1].

 

 «Леді Макбет Мценського повіту», 2021 рік. Режисер Ґрем Вік. Другий акт. Дружина (Крістал Е. Вільямс), Чоловік (Джошуа Стюарт). Credit: © Birmingham Opera Cоmpany (by OperaVision).

 

Ґрем Вік жив ідеями розвитку свого унікального творіння – Бірмінґемської Оперної компанії, котра, не має власного приміщення, постійної трупи, власного оркестру і диригентів. «Якщо опера не універсальна, – запитував режисер відому музикознавицю Аю Макарову, – то чим вона є?». І сам відповідав на поставлене запитання: «Унікальним для нас є те, що лежить у серці кожного – занурення і залучення всіх учасників. Лише так ми і творимо оперу. Ми не є ком'юніті-опера, ми не є освітній проект, наша мета – не підготувати людей до сприйняття справжнього оперного мистецтва. Ми і є – справжнє оперне мистецтво. Ми – це справжня опера. Партиципація для нас понад усе…. Це – наше майбутнє»[2].

 

 «Леді Макбет Мценського повіту», 2021 рік. Режисер Ґрем Вік. Другий акт. Дружина (Крістал Е. Вільямс), Свекор (Ерік Грін). Credit: © Birmingham Opera Cоmpany (by OperaVision). 

 

У постановці «Леді Макбет Мценського повіту» Birmingham Opera кооперувала з Бірмінґемським симфонічним оркестром (City of Birmingham Symphony Orchestra), Band Королівської консерваторії Бірмінґема і командою Banksy Block 9, відповідальною за радикальну сценографію. Постановка Ґрема Віка була відзначена у пресі як «найяскравіша робота режисера на сьогодні» (The Observer), а Birmingham Opera отримала у 2021 році оперний Оскар International Opera Awards в номінації «Освіта і аутрич» (Education and Outreach). «Леді Макбет Мценського повіту» стала останнім опусом Майстра. Вторгнення смерті від наслідків Covid-19 зупинило багато планів Ґрема Віка, пов’язаних з оперою майбутнього. Ґрем Вік мріяв про подальше втілення концепції опери майбутнього і планував постановки «Золота Рейну» Ваґнера і однієї з опер Дж. Пуччіні.

 

 «Леді Макбет Мценського повіту», 2021 рік. Режисер Ґрем Вік. Перший акт. Дружина (Крістал Е. Вільямс), Коханець (Бренден Ґаннелл). Credit: © Birmingham Opera Cоmpany (by OperaVision). 

 

Ґрем Вік починав розхитувати традиційні бар’єри між музикантами і героями, хором і публікою від 1987 року – тобто початку заснування Бірмінґемської оперної компанії за підтримки земляків – жителів Бірмінґему. Режисер експериментував, провокував, шукав шляхи «повернути театру втрачене, його первозданну функцію – комунікацію»[3]. Разом з командою Бермінґемської опери Вік наче випробовували «межі витривалості публіки, щоб відчути її метаморфози»[4]. Про одну з таких унікальних постановок Бірмінґемської опери – «Фіделіо» – я мала честь доповідати на Міжнародній науковій конференції «Ювілейні і пам’ятні дати 2020 року» від Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (Київ, 27–28 листопада 2020 року). Трансляція кульмінаційної постановки зрілого Майстра, приурочена до 250-річниці Л. Бетговена, виявилася знаковою подією пандемійного року.

 

Цей текст, що охоплює фрагменти моєї доповіді про бермінґемського «Фіделіо»[5], присвячується пам’яті Ґрема Віка – режисера, вистави якого завжди були і залишаться «для людей і про людей»[6].

 

«Фіделіо», 2002 рік. Режисер Ґрем Вік. Другий акт. Дон Піцарро (Кіл Уотсон). Credit: © Birmingham Opera Cоmpany (by OperaVision). 

 

Події «Фіделіо», як і багатьох інших вистав Ґрема Віка, резонують з проблемами сучасного світу – спалахами тоталітаризму, глобальними соціальними трагедіями біженців, расизму тощо. Протагоністи «Фіделіо» – Флорестан-в'язень, Леонора-дружина, Дон Фернандо-міністр, Дон Пізарро-диктатор, Рокко-тюремник, його донька Марселіна, нав’язливий наречений Жакіно є нашими сучасниками. «В цьому і полягає наша робота, – зауважував Вік. – Важливо не те, щоб люди розуміли кожне слово, а щоб вони розуміли, що ці всі слова означають. Головне – не те, що музику можна приємно слухати, а те, що вона здатна тобі щось повідомити. Наше завдання – зробити так, щоб твір розповідав історію, яку люди здатні сприймати як відображення свого життя» [7].

 

«Фіделіо», 2002 рік. Режисер Ґрем Вік.  Перший акт. Марселіна (Донна Бейтман) і Леонора (Джейн Леслі Маккензі). Credit: © Birmingham Opera Cоmpany (by OperaVision).

 

Адаптована для британської публіки версія «Фіделіо» відбулася у 2002 році в англійському перекладі Девіда Паутні (David Pountney). Оркестром керував відомий британський диригент Вільям Лейсі (William Lacey). Після прем’єри музичні критики високо оцінили версію партитури для скороченого оркестрового складу (для 17-ти інструментів), здійснену британським композитором Джуліаном Грантом (Julian Grant), що «ні на мить не уступала вагомості та чіткості оригіналу»[8].

 

Ґрем Вік задіяв 200 мешканців Бірмінґема – аматорів-добровольців, перед постановкою запевнивши публіку: «Вам не потрібно бути освіченим, щоб вас зворушила і надихнула опера. Спробуйте цей досвід. Нічого вам не перешкоджає»[9]. Режисер запропонував глядачам здійснити разом з «Фіделіо» «міфічну подорож до в’язниць, які ми будуємо самі собі, а звільнившись з власного полону, відчуваємо свободу»[10].

 

«Фіделіо», 2002 рік. Режисер Ґрем Вік. Статисти, актори-волонтери.Credit: © Birmingham Opera Cоmpany (by OperaVision). 

 

Сценограф і дизайнер постановки Поль Браун (Paul Brown) керував процесом інтеракції учасників – ув’язнення, звільнення, протесту тощо. Публіка мусила проходити крізь ряди «охоронців», щоб увійти до головного намету зі солістами і оркестром. Потім глядачі із зав'язаними очима проходили крізь намет, що імітував підземелля. Перед хором в’язнів публіка мала створити хаос натовпу: кожний навпомацки пробирався до намету Леонори (Джейн Леслі Маккензі / Jane Leslie MacKenzie). Мета режисера – задіяти натовп, щоб побачити їх спонтанну реакцію на насильство. Цей експеримент виявився одним з центральних завдань вистави (дія була реальною). Аматори-поліцаї і наглядачі фіктивно заарештовували, потім звільняли і повертали глядачів до намету. Звільнені отримували номерки з позначеними місцями, які треба було знайти, стати на своє місце – інакше знову попадеш під арешт. Під час вистави кількість хаотично розставлених стільців навмисне була обмеженою і, напевно, розрахованою на глядачів похилого віку.

 

У перерві між першою у другою дією кожний глядач отримував чорний пронумерований мішок, який треба було натягнути на голову, щоб реально відчути сенсорне відчуття темряви. Ця ідея не просто інтригувала. Ось як описала свої відчуття учасниця вистави журналістка Фіона Маддокс (Fiona Maddocks): «Нас схопили охоронці, навколо була кров, щось плавало у хімічних резервуарах. Нам натягнули на голови чорні мішки. Ми виконували накази, які звучали як гавкання псів на овець. Десять хвилин ми сиділи нерухомо у темряві – цього часу виявилося достатньо, щоб відчути на собі випробування депривації. Почуття вразливості залишає слід. Досвід також змушує вас, позбавлених зору, користуватися вухами у вирішальний момент. Відкриття другої дії єдиної опери Бетховена прозвучало жвавіше, ніж будь-коли. ‹…› Колективні емоції просочуються, кружляють навколо, позіхаючи з чорної діри простору, поки не оселяться в нашому єстві»[11]. А сам Вік так висловився про публіку: «Ми намагалися не лише залучити, а й збудити людей, зініціювали їх рухатись, експериментувати, розсовувати межі того виду мистецтва, яке ми досліджуємо і яким захоплюємося»[12]. Всі без винятку були втягнені у гнітючу атмосферу арії Флорестана, прикутого до дерева («Господи! Яка тут темрява!» (Рональд Самм / Ronald Samm). Ґрем Вік увиразнив таким несподіваним чином квінтесенцію будь-якого тоталітаризму: клеймити номер на тілі безіменних рабів давнього світу, лічити пронумерованих в’язнів концтаборів. Поки дезорієнтована у темряві публіка, слухала, затамувавши подих, арію Леонори, яка наче народжувалася з тиші, музика символізувала конкретну акцію перформансу – «звільнення з чорного мішка». Тому арія Леонори – світло надії, відчуття подиху свіжого повітря після випробовування темрявою (глядачі знімали чорні мішки з голови) – стала найсильнішим психологічним ефект «Фіделіо» Грема Віка (дизайнер світла – Роберт А. Джонса / Robert A. Jones).

 

Режисер Ґрем Вік заслужено отримав за постановку-перформанс «Фіделіо» престижну британську нагороду Саут-Бенк Шоу Авард (South Bank Show Award).

 

Чому постановка Ґрема Віка виявилася такою гострою і актуальною у 2020 році? Згадаймо, що у другій дії кровний ворог Флорестана Піццаро спалює скрипку (не виключено, що Вік пов’язував образ Флорестана з його музичним минулим). Справжнє полум’я охоплює у постановці Віка інструмент, котрий історично асоціюється з людським голосом, отже, зрозуміло, що глядачі каналу OperaVision у 2020 році сприйняли цю акцію як символічний вандалізм над музичним інструментом у реаліях пандемії.

 

Флорестан (Рональд Семм)Credit: © Birmingham Opera Cоmpany (by OperaVision).

 

Пронизливе враження справила й реакція публіки перед фіналом. Всі кинулися до лівого намету, в якому розташовані музиканти, охоплені єдиним поривом зректися історичних і особистих драм, наметів і трибун заради того, щоб слухати живе звучання оркестру. Традиція виконання увертюри «Леонора № 3» перед фіналом для Віка і Лейсі змістовно окреслила кредо Бетговена – «від темряви до світла». У цей момент саме оркестр став «богом з машини», який в цій новій версії «опери спасіння» має звільнити людство, здатне чути красу бетговенського всесвіту. Адже ніхто так, як музика, не лікує суспільство від зла, насильства, ненависті, хвороби і смерті.

 

Офіційна поява міністра Дона Фернандо відволікла від оркестру лише кілька осіб. Прислужники від влади, споживачі соціальних привілеїв були і залишаться у всі часи, але вони не здатні увійти в царство високої мрії Бетговена. Постановка «Фіделіо», що вперше побачила світ 18 років тому, виявилася винятковим таланом Ґрема Віка. Адже режисер творив артефакт «на злобу дня» і не міг передбачити, що його вистава збагатиться таким актуальним берговенським підтекстом у рік пандемії.

 

Ґрем Вік помер у липні 2021 року від ускладнень, спричинених COVID-19.

 

ZOOM-зустріч з Гремом Віком і виконавцями головних партій останньої постановки режисера – «Леді Макбет Мценського повіту» Дмитра Шостаковича. 12.5.2021. Прем’єра відбулася 14.5.2021. Credit: © Adelina Yefimenko.

 

Ґрем Вік народився 30 грудня 1953 року в Біркенгеді, Англія. Навчався в Королівському північному музичному коледжі в Манчестері (Royal Northern College of Music). У віці 24 років керував постановкою «Савітрі» Ґустава Голста („Savitri“, Gustav Holst) для Шотландської опери, директором якої став у 1984 році. Протягом 1994‑2000 рр. Ґрем Вік – режисер-постановник і директор Глайнборнського фестивалю. У 1987 році заснував Бірмінґемську оперну компанію і залишався до кінця життя її художнім керівником. Перша постановка Ґрема Віка з Бірмінґемською оперною компанією – «Отелло» Дж. Верді, починаючи від якої режисер став обирати на головні ролі темношкірих співаків. Світова прем’єра Mittwoch з Licht Карлгайнца Штокгаузена відбулася у 2012 році. Ґрем Вік нагороджений Орденом Британської імперії – Commander of the Order of the British Empire (CBE, 2009), за заслуги перед музикою та регіонами гонорований званням Лицаря Ордену (2021), відзначений званням Chevalier de l’Ordre Шевальє Ордена des Arts et des Lettres. Був почесним професором музики Бірмінґемського університету і міжнародної кафедри of Opera at the RNCM, почесним членом Королівського філармонійного товариства (з 2016). Як повідомила британська преса, Ґрем Вік помер самотнім. Про його особисте життя залишилося обмаль інформації. Нащадків після себе режисер не залишив. Очевидно, його дітищем, родиною і сенсом його творчості була Бірмінґемська оперна компанія та митці, з якими він співпрацював протягом життя.

 

 

[1] Lehmann, Hans-Thies. Postdramatisches Theater Frankfurt/M.: Verlag der Autoren. 1999. 510 S. ISBN 3-88661-209-0.

[2] Грэм Вик/ Ая Макарова: Хороших людей не бывает. Интервью для журнала «Музыкальная жизнь». 28. декабря 2020 года. URL: https://muzlifemagazine.ru/gryem-vik-khoroshikh-lyudey-ne-byvaet/?fbclid=IwAR0ao4n-JcDM43-dEgvqF9t2iGh2uFqWo0LYMtyXgbzOF09yuQXUBBTqkLs

[3] Graham Vick. Atme das Leben. URL: http://operavision.eu/de/bibliothek/auffuehrungen/opern/fidelio-birmingham-opera-company#einblicke

[4] Sean O'Hagan. Interview: Marina Abramović. The Guardian. Sun 3 Oct 2010 00.04 BST First published on Sun 3 Oct 2010 00.04 BST URL: https://www.theguardian.com/artanddesign/2010/oct/03/interview-marina-abramovic-performance-artist.

[5] «Фіделіо» Людвіґа ван Бетховена: партиципальність публіки в постановках Ґрема Віка і Тобіаса Кратцера. Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського. Випуск 130. Ювілейні та пам’ятні дати. Збірник статей. Київ — 2021. С. 8-23. ISSN 2522-4190 (print). ISSN 2522-4204 (online).

[6] Грэм Вик/ Ая Макарова: Хороших людей не бывает. Интервью для журнала «Музыкальная жизнь». 28. декабря 2020 года. URL: https://muzlifemagazine.ru/gryem-vik-khoroshikh-lyudey-ne-byvaet/?fbclid=IwAR0ao4n-JcDM43-dEgvqF9t2iGh2uFqWo0LYMtyXgbzOF09yuQXUBBTqkLs

[7] Там само.

[8] Andrew Clements. Fidelio. The Guardian. Monday 11 March 2002. URL: https://www.theguardian.com/reviews/story/0,3604,665256,00.html

[9] Graham Vick. «Fidelio». Atme das Leben. OperaVision. URL: http://operavision.eu/de/bibliothek/auffuehrungen/opern/fidelio-birmingham-opera-company#einblicke

[10] Graham Vick. Указ. джерело. Там само.

[11] Fiona Maddocks. Vick's remedy works a treat. The Guardian. Sun 17 Mar 2002 01.04 GMT. URL: https://www.theguardian.com/theobserver/2002/mar/17/featuresreview.review2

[12] Graham Vick. Указ. джерело.

20.07.2021