Ось уже два місяці я спостерігаю за неймовірно дивним явищем. Точніше, навіть не за явищем, а за його супутнім ефектом. Тоді як саме явище, надійно приховане від моїх очей, залишається непізнаним і наразі непізнаваним. Інша справа – нюх. Його не ошукаєш. Можливо, я б і не звернув на нього уваги, якби не тривожність, яку викликає в мені цей колись звичний, а тепер зненацька відроджений у реальності запах.
Отже, ось уже два місяці поспіль у той сам час – о 10:15 ранку – у відчинені двері мого балкона вдирається запах ґасу. Так, це саме ґас – не бензин, не солярка, не солідол і не жоден із відомих мені вихлопних газів. Я визначу його серед тисяч інших запахів – звичних і не дуже. Цей запах тримається недовго – якихось 15 хвилин – а потім невідомо куди зникає, щоби знову з'явитися наступного дня о тій самій порі й так само без сліду зникнути. Ніяк не можливо визначити його джерело: ні на вулиці, під цю пору добряче прогрітій палючим ранковим сонцем, ні на жодному з сусідських балконів, ні біля прилеглого торговельно-розважального центру нічого не горить. Жодна людська активність, жоден чин або рух не натякає на його походження. Це точно не барбекю і не фондю, бо літня ранкова пора не для таких забав. Точно не транспортний засіб. Точно не чиясь вистава з вогнем. Але факт неспростовний: десь хтось неподалік мене рівно о 10:15 кожного дня відкорковує не великий і не малий контейнер із давно зужитою і мало застосовною на практиці рідиною й на 15 хвилин навіщось повертає мене в минуле.
Важко сказати, коли і де я вперше почув цей запах. Пам'ять мого нюху конкретно не вказує на первинний досвід із цією горючою рідиною. Просто тому, що я з ним народився. Ґас був найзвичнішим складником мого раннього дитинства і траплявся всюди, хоч нібито й був елементом зникомого світу, чогось, що ще залишалося лише в ґасових лампах, але неодмінно мало поступитися запахам новішим і проґресивнішим. Ґас завжди натякав на відсталість і був символом минулого, рідиною, що мусила нарешті віджити своє і зникнути. Ґас залишав по собі сморід і кіптяву. Але з останніх сил тримався за життя й ніяк не відпускав – десь аж до початку дев'яностих.
Я маю принаймні два ранні спогади, які назавжди пов'язали цей запах із топосом минулого, – один із глибокого дитинства, а другий із ранньої юности.
"Купити ґасу в Мошка" – це одна з перших фраз моєї бабусі, яку я чотирирічним твердо засвоїв наприкінці сімдесятих. Ми ходили з нею з Долини, де ще стояла перед Великим Затопленням, якого так і не сталося, прабабина хата, на Гору купити ґасу в старого єврея, якимось дивом уцілілого в часи Другої війни. Мошко продавав ґас у напівпідвальній крамниці мого родинного Китайгорода, села неподалік Кам'янця-Подільського. Він був типовим людським ендеміком, який усіма навколо здавався ледь не інопланетянином – останнім євреєм колись потужного й досить численного штетла, від якого під ту пору не залишилося нічого, крім його ґасової бочки й кількох похилених мацев місцевого кіркута. Сивобородий Мошко був веселим і комунікабельним. Він полюбляв загравати з відвідувачками і подобатися їхнім онукам. Сьогодні я би сказав, що Мошко був схожий на старозавітного праотця, а тоді здавався схожим на Діда Мороза, бо – страшно сказати – зі Святим Миколаєм я познайомився вже в дорослім віці. Думаю, що бабуся любила бувати в Мошка, бо якби не любила, я би так добре його не запам'ятав.
Другий спогад – уже кам'янецький. Наприкінці вісімдесятих, у зелених дворах Старого Міста, неподалік Вітряної Брами, ще залишалося одним-одне місце, де можна було купити ґас для лампи. Ним торгувала тітка Роза – опасиста бабуся, яка продавала цю рідину так, ніби робила щось заборонене. Вона була повною протилежністю комунікабельного китайгородського Мошка – мовчазна і якась нетутешня. Я стукав у двері, заходив у якийсь кам'яний мішок із вузькою бійницею, крізь яку ледь проникало денне світло. Там, на синьому табуреті біля чорної сталевої бочки, сиділа стара й завжди сумна волоока пані зі складеними на колінах руками. Я вітався, простягав стандартну пляшку з-під мінеральної води, яку Роза, не підводячись з місця, автоматично наповнювала жовтуватою масткою рідиною, давав гроші, прощався й виходив. Просякла ґасовими випарами, Роза ніколи не дивилася мені в очі, виконуючи свої прості рухи ніби з якогось вічного сну. Пронести через усе місто пляшку з ґасом, закорковану шматком зжужмленої газети так, щоби потім на долонях ще кілька днів не залишався його запах, було неможливо. Я не знав і досі навіть не здогадуюся про життєву історію тітки Рози. Це була одна з останніх сторінок єврейського Кам'янця, яку через кілька років, уже на початку дев'яностих, назавжди перегорне остання хвиля еміґрації.
Такими були, перефразовуючи Бруно Шульца, мої "Ґасові крамниці".
Ґас був рідиною, яка освітлювала приміщення, де безсилими були сонячне світло й електрика. Його призначення полягало у зв'язку з минулим. Ґас слугував рідким кодом, провідником, за допомогою якого можна було допастися до таємниць запилюжених горищ, вологих та запліснявілих пивниць, темних коридорів, закинутих дровітень і стародавніх комор. Хоча жодних таємниць там начебто й не було. Точніше кажучи, ніхто їх там не шукав. Тоді взагалі мало хто переймався минулим – особистим, родинним, колективним. Минулим, старанно викреслюваним із пам'яті покоління моїх батьків і вже геть зовсім стертим у моєму поколінні.
У якомусь сенсі, саме запах ґасу був і залишається для мене тією прустівською "мадленкою", яку годі шукати серед інших запахів, звуків, дотиків і візій. Тому коли завтра, рівно о 10:15, я знову почую цей запах, він вкотре мені на щось натякне, знову про щось нагадає, знову затривожить і залишить з нічим. Аби лише він сам подовше мене не залишав. Зрештою, яке в людини минуле, такі в неї й "мадленки".
13.07.2021