(Наталі Лівицькій.)
Нехай дзвенить роспещений сонет!
Нехай сміється блисками кришталю,
Нехай зітхає тонами роялю
В акордах слів, як давній менует.
Таємний друг, інтімний Ваш поет
Вам шле його як добрий дар, Наталю.
Прийміть його в ці дні журби та жалю,
А разом з ним і авторів портрет.
Згадаєте колись, як у Варшаві
Я Вам писав оці рядочки жваві,
Згадайте самотнього співця, —
І, глянувши на вид мелянхолійний,
На риси Вам знайомого лиця,
Спитаєте: "Де-ж він, поет сновійний?"
Де буду я, бентежний буйномрійний,
Про це питатися — даремна річ.
Я мов повітря, я мов день і ніч
І тут і там — я всюди гість постійний.
Де кину слово, вірш свій мельодійний,
Я зачеплю струну і лину пріч.
От і тепер до Вас я шлю мій клич,
Коли віршую цей сонет подвійний.
До Вас од мене простяглись нитки,
В які вплились усі мої думки,
В яких бренять співочі почування...
І ось я з Вами, щирий і чудний,
Шлю Вам свої найкращі побажання...
Ваш добрий друг Микола Вороний.
[Воля, 04.06.1921]
07.06.1921