Валерій Шаленко. Шевченко-Франко: художні візії життя і творчости: альбом / упоряд. Тараса Пастуха, Тетяни Шаленко. Львів ; Дрогобич : Коло, 2021. 112 с.: іл.
Тарас Шевченко та Іван Франко як знакові постаті української культури незмінно викликають інтерес у людей мистецтва та провокують їх до творчих діалогів, даючи імпульси для самовираження й розкриття. Кожен вияв такого діалогу увиразнює образи національних геніїв з «голосів» нових причетних, привертаючи увагу і до них як митців-мислителів.
Таким був і львівський митець Валерій Шаленко, альбом якого «Шевченко-Франко: художні візії життя і творчости» теж є своєрідною художньою інтерпретацією спадку видатних українців.
Валерій Шаленко (1947 – 2020) творчо осмислював ці постаті у відповідних циклах – «Навколо Тараса» до 200-ліття від дня народження Шевченка та «Франко очима сучасників» до 160-ліття з дня народження видатного автора. Водночас Тарас Пастух, один із упорядників альбому та автор передмови, що мав щастя знати й багато спілкуватися з митцем, простежує поклик Шевченка, на який відгукнувся художник, ще в його юності. Що ж до постаті Івана Франка, визнано, що він став своєрідним доповненням Шевченка, розбудовуючи український культурний канон та українську ідентичність, основи яких визначив свого часу Шевченко, тож звернення Валерія Шаленка до Франка природне й органічне.
Український маляр, вітражист і графік Валерій Шаленко.
Роботи художника – це ілюстрації до конкретних біографічних подій або ж творів Шевченка і Франка. Виконані в естетиці наївного мистецтва, для якої властива «оповідність» зображень, вони ніби подвоюють наративність через відповідні фрагменти спогадів, якими упорядники спорядили майже кожну живописну візію Валерія Шаленка (передусім використано видання «Спогади про Тараса Шевченка» (Київ, 1982), «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» О. Кониського, «Спогади про Івана Франка» (Львів, 1997), «Іван Франко у спогадах сучасників» (Львів, 1956), «Іван Франко» Петра Франка (Львів, 2013) та інші видання). Справді, важливими для розуміння сюжетів є назви робіт, що теж посилюють «літературну» поетику малярства (наприклад, «Спасибі, дідусю, що ти заховав в голові столітній ту славу козачу…», «На весіллі у Куліша», «Шевченко малює старців у Києво-Печерській лаврі», «Полювання на тигра в селищі Раїм під час перебування на Кос-Аралі», «Тарас Шевченко рятує дівчинку в Києві біля Золотих Воріт», «Полювання на гадюку», «Стефаник та Франко на Високому Замку», «Бійка в корчмі», «Франко диктує свої твори улюбленому синові Андрієві» та багато інших).
На мій погляд, окрім інтенції самовираження Валерія Шаленка як митця у шевченківсько-франківських ілюстраціях, був і намір сказати про письменників, буквально дати знання про них, показавши в життєвих, навіть побутових, обставинах, бо хоч вони генії і про них багато знаємо, ще більше залишається невідомим за нерозгорнутими томами вже згаданих спогадів.
Отож спочатку треба знати, потім – вподобати і полюбити. Щира, безпафосна, сказати б, родинна рецепція Шевченка у художника асоціативно нагадала мені спогади Докії Гуменної, в яких вона пише, що поета сприймали як близьку людину і вона дитиною не раз задумувалася, чому він так схожий на батька: «Про Шевченка в розмовах старших часто згадувалося й говорилося. Але я сказала б, – не було усвідомлення Шевченка, як тепер, – пророк, геній... Це був дуже близький нам виразник нашої мови, прагнення, нашого способу мислення, такий, як і ми, і тому невід’ємний від нас (себто мого оточення). Він говорив «мужицькою» мовою, нашими висловами, приказками, повір’ями, співав наші пісні. Одночасно ж уже в ті часи я за свою поезію мала «Минають дні, минають ночі, минає літо...» і проказувала собі «трагічно-рівним» голосом. А особливо рідне було мені «Доле, де ти? Доле, де ти? Нема ніякої... Коли доброї жаль, Боже, то дай злої, злої...». Це були мої переживання, які вже за мене висловив Шевченко» («Дар Евдотеї»).
Тож наїв як домінанта напрочуд переконливий для такого «дитинного» вираження. Та слушно зауважує Тарас Пастух, що хоч естетика наївного мистецтва є визначальною для Шаленка, все ж вона ускладнена прийомами класичної малярської техніки, яку добре засвоїв митець (художник закінчив Лубенську художню школу, Сімферопольське художнє училище ім. М. Самокиша, Львівський інститут прикладного й декоративного мистецтва).
Виходить маляр і за межі інтерпретації лише біографічного матеріалу Шевченка і Франка, долаючи національні й часові кордони. Скажімо, він звертається до постаті Михайла Гаврилка, талановитого скульптора й борця за волю України, чотаря УСС, хорунжого армії УНР, якого більшовики спалили в локомотивній топці (промовиста композиція картини Шаленка: митець зі зброєю за плечима, скульптура Шевченка і локомотив, що мчить). Шевченкіана Гаврилка розмаїта й багатогранна, інформацію про нього підготувала Тетяна Шаленко. Або ж Шевченко і Нігоян на однойменній роботі (2014), яку супроводжують добре відомі рядки з «Кавказу», що їх герой читав на Майдані незадовго до своєї загибелі.
Щодо Франка, то такими є картина-зіставлення «Сучасники» (2017), на якій зображено українського велетня культури з голландським малярем Вінсентом ван Гогом, а також картина «Галицька земля – Батьківщина українського мислителя Івана Франка та австрійського філософа Зиґмунда Фройда» (2017).
Мистецьке видання Валерія Шаленка, презентуючи свою візію письменників-мислителів, доповнює образотворчу шевченкіану і франкіану, які постійно твориться. До прикладу, цього ж року вийшов альбом Петра Бевзи «Семантичний рай. Абетка», у якому він теж декларує діалог з Шевченком. Але які ж різні культурно-мистецькі контексти, що в них уводять його життєтворчість сучасні художники! Якщо Шаленко «розповідає», малюючи в стилі «народного живопису», то Бевза реалізує свій творчий задум у площині ненаративного мистецтва. Художник-абстрактціоніст інспірує уявлення глядача, яке відбувається подумки і недоступне іншим людям, натомість Шаленко покладається на наратив, що репрезентує образи, знаки й символи, відчитування яких об’єднує спільним розумінням глядацьке коло.
І ці творчі антитези засвідчують повнокровність національного мистецького організму, у якому уживається фігуративність і нефігуративність, класика і новація, традиція й експеримент (зрештою, як не згадати портрети Шевченка авторства Олександра Грехова, який переосмислює його образ у взаємодії сучасним світом, ангажуючись у поп-культуру, – і таке у нас є). А якщо приплюсувати ще добрий тонус сучасного шевченкознавства (наведу лише останні монографії, які мали резонанс у науковому просторі, Станіслава Росовецького «Шевченко. Сучасна біографія» (Київ, 2020) та Роксани Харчук «Шевченко, його читачі й нечитачі у ХІХ столітті» (Київ, 2021)), то можемо констатувати актуальність Шевченка в культурному просторі загалом. Власне, в назві цього відгуку про альбом Валерія Шаленка – «читач, який взявся за пензель» – алюзивне перехоплення типу «читачі Шевченка, що взялися за перо», визначеного Роксаною Харчук.
Малярське осмислення Шевченка і Франка в роботах художника розкриває нам глибоку й гармонійну натуру самого Валерія Шаленка, який передчасно відійшов у засвіти минулого року. Сподіваємося разом з упорядниками, що передані ним візії в образах на полотні, дані і для пробудження вже наших внутрішніх голосів.
04.06.2021