Наш політично-державний корабель розбитий. Ми пливемо по морю подій серед необчисленних хвиль, тримаючись за єдину надію на спасіння — обломок нашого державного апарату.
Сидючи на цьому обломкові серед далекого і чужого для нас національно-політичного моря, ми озираємось, щоби вияснити, куди пливемо — до рідного берега, чи в безодню історії.
І ось те, що ми спостерігаємо круг себе, розганяє сліди жаху на нашому обличчі.
Ще недавно нам здавалось, що ми недалеко від того пункту, який зветься "миром". Ще тиждень, два, три, — і кінець. Мир буде підпираний і зачинить перед нами двері на Україну. Але ось час іде, а мир не тільки не наближається, але, навпаки, залишається десь далеко позаду. Вже в польській пресі промайнули вістки, що з великої кількости мирових пунктів розглянуто лише незначну частину. Вже польські ґазети частійш подають вістки про купчення большевицьких сил на Поділлі і в инших місцях. Вже яснійше говориться про большевицьку небезпеку.
Надії на мир ледве-ледве майорять у тумані. І, чи це кому страшно, чи не страшно, а в найближчому часі кровавий Марс виступить уперед і забере слово вирішення східнього питання.
Він вирішить і наше питання, бо тільки через кров і вогонь визволиться Україна, а з нею і Польща, і вся Европа від того кошмару, який уявляє з себе большевизм.
Подивимося у другий бік, у бік окупованої України. Прибуття представників селянства і повстанців на відкриття Ради Республіки є дуже симптоматичний і приємний факт. Неначе сама доля починає дбати про українську справу.
Від окремих осіб, що прибували з України, та з большевицьких ґазет ми знаємо, що національно-державна свідомість українського народу росте.
Селяне, що прибули на відкриття Ради Республіки, своїм словом стверджують те, що говорило саме життя: ідея самостійної держави глибоко проникла в народні маси і стала найдорожчою ідеєю. Найдорожчою через те, що за цю ідею селянство тепер несе ті ж самі жертви, які весь час несла інтеліґенція. А те тільки і ціниться, тільки й дороге, що вистраждане.
Уперше тепер почалося збоку селянства дійсне розуміння ідейно-мученицьких змагань інтеліґенції. Це є початок великого єднання народніх мас із своїми борцями-інтеліґентами. Це велике історичне явище. Слова селянина, який на другому засіданні Ради Республіки просив членів — інтеліґентів вибачити селянам, що вони не розуміли і, навіть, кривдили тих, що ішли на роспяття за волю народу, — ці слова є одна з кращих ознак, що берег нашого державного життя близько.
Так, ми пливемо до рідного берега.
Доказом цього являється і відкриття Ради Республіки.
Святощі, вівтарі, жертвеники не роблять належно-сильного вражіння на тих, що стоять близько до них. Не доцінюють відкриття Ради Республіки і ті наші урядові кола еміґрантської України, що працюють поруч високої установи. Але для України, для народа, для чужих країн — відкриття Ради Республіки є визначний, красномовний факт нашого державного існування.
Озираючись на наше громадянство, ми теж бачимо, що пливемо до берега, де чекає нас наша омріяна воля. Консолідація сил безумовно іде, і іде не від ума, не від льоґичних висновків, а від безпосереднього відчування життя. А це життя само вкладає в душу, що треба працювати всім у купі. Треба шукати підтримки і сили в гуртуванні. Те дотримування "доґми" та "букви" статутів, яке помічається серед де-яких політичних кол, є не більше, не менше, як вагомій минувшини та доказ "молодости" окремих діячів.
В усякому разі промови представників ріжніх фракцій на відкритті Ради Республіки дали безпосередне відчування необхідности вкупі будувати державу, дали розуміння голоса життя.
А цей голос передав відгомін великих народніх мас, які своє спасення звязують з існуючим державним центром на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою.
С. Петлюра, уряд, військо, громадянські діячі, політичні борці, — все це, існуюче десь далеко-далеко, перетворилося в уяві і серці народа в якийсь чудотворний моноліт, який має в собі всі сили спасти Україну. Без цього моноліту — пустеля, повзучі піски, безодня.
Це зрозуміли ті, що тут заклали новий жертвеник українського парляментаризму і вшанували того, в кого вірить народ.
В цьому ясно виявилася політична тверезість і зрілість Тарновських українських діячів, що паралізують шкідливу працю відірваних від народних мас закордонних мрійників і злочинців.
В цьому факті виявилося і політичне чуття нашого громадянства, яке одним махом нанесло два вдари: і тим, що йдуть до тюрем сатрапського абсолютизму, і тим, що ще не дісціплінували своєї "отоманійської" або анархістської вдачі.
Коли додати ще внутрішню віру нашого центру в кращу будучину і деяку роботу по підготовці до повернення на Україну, а саме: перегляд законів, переклад їх на українську мову, вироблення ріжніх законопроєктів, статутів і т. и., то треба сказати, що спряючий вітер гонить осколок нашого державного орґанізму до рідного берегу.
І гонить його стіхійно, не зважаючи на усякі моральні, льоґичні і політичні дефективні явища в житті нашого еміґрантського громадянства, які всі добре бачуть і про які всі добре знають.
Якась таємнича сила, але сила природня, направляє наш хоробливий орґанізм у бік життя, а не смерти.
А це є ознакою життєздібности нашого орґанізму. І ця ознака кидається в очі і чужинцям, які час від часу реаґують на неї в приємному для нас напрямку. Так за останній час російскі ґазети, як "Свобода", "Руль" і инш. почали подавати відомости про биття нашого житьового пульсу, про працю нашого серця і мозку.
Значиться: ми живемо.
Ми життєздібні.
Ми йдемо до незалежности.
Нас гонять туди самі події.
І ми не можемо не вірити в щасливе закінчення нашої драми.
[Воля, 05.03.1921]
06.03.1921