Минулого тижня країну облетіла радісна новина про те, що маленькому Дмитрику Свічинському нарешті зібрали 2 мільйони доларів на рятівний укол найдорожчих ліків у світі. Прочитавши ту новину, мене охопило ейфорійне відчуття, ніби нам (умовному фейсбуку) вдалося здійснити диво і назавжди перемогти віковічне зло.
Втім, як то зазвичай з ейфоріями, ця ситуація мала не так багато спільного з реальністю. По-перше, виявилося, що зібрати необхідну суму вдалося завдяки пожертві анонімного благодійника, що покрив недостачу в 30%; а ще до того невідомий чи невідомі благодійники оголошували подвоєння зібраних коштів і двічі жертвували мільйони (хай вони їм повернуться сторицею!). Я про те, що бувають страшні діагнози, коли навіть всеукраїнська благодійна кампанія за участі зірок може зібрати заледве половину з необхідної суми.
По-друге, радість за Дмитра Свічинського одразу ж затьмарило усвідомлення того факту, що в Україні є ще багато дітей з подібними діагнозами. І ті кляті (чи рятівні?) 2 мільйони доларів за якийсь фантастичний американський укол – це їхній вирок. Дітки, ці маленькі янголята, щойно прийшли в світ і нічим перед цим світом не завинили, а вже несуть на собі важкий хрест. Немовлята, які ще й першого слова не вимовили, а вже потребують космічних 60 мільйонів гривень. Дмитрикові пощастило з батьками, які зібралися з силами і почали боротися; але скільки є в Україні батьків, яких страшний діагноз і непідйомні суми паралізують?
По-третє, не тільки СМА (спінальна м’язова атрофія) є для пересічної української родини фатальним діагнозом, що впирається в гроші, яких немає й не буде. Рак, пухлини, операції всіх видів і реабілітація, ускладнені форми легких захворювань, та навіть коронавірус, ‒ у нас збирають гроші на все.
Зверніть увагу, скільки навколо цих оголошень, прохань, закликів! Часто люди в такому розпачі, що просять навіть не про гроші, а просто про перепост оголошення. У нас скриньки стоять біля кас в магазинах, на людних площах і ринках, волонтери підходять до машин, які зупиняються на перехрестях чи в корках біля місць ремонту доріг. Про інтернет і соцмережі навіть говорити не треба.
І тому виходить, що оголошення про збір коштів на лікування викликає не співчуття, а втому чи навіть роздратування. Бо ти ж не можеш допомогти всім. Бо ти ж уже комусь допоміг цього місяця. Бо крім хворих, треба ще дати на армію, на культурний фестиваль, на виборчу кампанію патріотичного політика, на пенсію забутому дисиденту. Бо – а хто ж мені допоможе?
Тому так часто відводимо очі, коли бачимо подібне прохання. Ми навчилися співіснувати з цим оголеним розпачем і не помічати його. Цього не треба соромитися – у такий спосіб наша психіка нас рятує. Але це також не означає, що з цим треба змиритися.
Ми – як суспільство – не маємо права дозволяти, щоб медичний діагноз ставав для людини вироком. У бідній країні, де для багатьох родин не тільки 2 мільйони доларів, а й кільканадцять тисяч гривень є непідйомною сумою, хворіти смертельно небезпечно. Громадянин України – як персонаж давньогрецької трагедії, над яким чуває невідворотний фатум. Повсюдна бідність, жахливий стан державної медичної системи, відсутність дієвих механізмів підтримки важкохворих – усе це навіює висновок, що ми живемо в країні, де природний добір Дарвіна досі працює. Захворів – сам собі винен, вічная пам’ять.
Масові оголошення про збір коштів на лікування є діагнозом нашому суспільству. Діагнозом моральної нечулості і політичної неспроможності. З рецептів вирішення цієї проблеми мають починатися програми партій і кандидатів у президенти. Інакше гріш нам усім ціна.
25.05.2021