150 літ минає, як народився Покутський Йов.
Його життя і страждання, його земна легенда а небесна правда червоною ниткою зшили чорні скиби бездержавного натоді народу.
Його радість і біль зіткали вишиванку, рясно покроплену кров’ю Його серця.
Його талант різьбив скрижалі українства, а Його слово наліво і направо запечатувало дух уярмленого народу.
Стефаник ніколи не був володарем дум селянських. Бо він сам став селянською думою.
Стефаник ніколи не був співцем української землі. Бо він сам став землею українською.
Стефаник ніколи не був політиком. Він сам був політикою.
Стефаник ніколи не був майстром новели. Він сам був новелою.
Він любив і ненавидів землю. Відчував, що всі його почуття були з нею пов’язані. Земля дуже багато важила у його житті. Бо це він, найгостріше, відчував її подих, її трагедійність. Якби не ця любов-ненависть до землі, Стефаник ніколи б не почав писати.
Він не міг не бути иншим. Адже писав про життя і смерть на рідній землі, про жебрацьку вбогість і благородну бідність. Бо він знав присмак землі, любови і крови. Тому-то Стефаникові тексти – прості і зворушливі, як чорний хліб, як чорна ріллля, як чорна ніч. Він був великим батьком, сином і братом-хліборобом, не “дутим” патріотом, а відповідальним за свою ріллю паном-господарем.
Але найперше він був Покутським Йовом. Доля і люди нещадно Його били, відбирали найрідніших, а він витривало усе терпів. Бо був глибоко чесним і моральним чоловіком. Але він умів кричати, ганьбити, сердитися. А ще він допомагав братанкам, сестрінкам, кревним, сотням і тисячам своїх земляків. Тому-то Його вважали, як і старозавітного Йова, божевільним. Він народжував слово у муках. Він був сильним, бо не міг мовчати на людську кривду. Він не гнівив Бога, бо мав лагідне серце, був щасливцем.
І Його, Стефаниківський, не-покаянний псалом міг бути таким (узявши огром його творів):
1 Плач, як ті мільйони плачуть, що тінню по світі вандрують.
2 Впаду на серце коло ніг твоїх і звізди потягну, і звізди впадуть.
3 Нива ся вклонить, ручай у ноги впаде.
4 І чому ти, серце моє, не тріснеш?
5 Відки тебе візирати, де тебе шукати?
6 Мури, мури, а між мурами дороги, а дорогами тисячі світил в один шнур понасилювані.
7 Всі сили зібрав докупи, аби наново запалити.
8 Але Господь милосердний знає, що робить. Нагадав-єм собі за свій хрест та й мене геть відійшло.
9 А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…
10 Боже милий, вже не годен я надточити тої нитки, що урвалася!
11 Читав їх розпуку й їх безсилу.
12 Я помінив купити дзвін, аби по селу вогонь вістив.
13 Прийшов я межи наші люди, а мені світ розтворив-си!
14 Ґрунт – то спосіб до всего, як твій є.
15 Бо мужик твердий, до него треба твердо братиси, а як він під ногами, то легка робота.
16 Я скинув мамину сорочку.
17 Я найшов товаришів.
18 Я сидів серед піль.
19 Я сотворив собі свій світ.
20 Я був щасливий.
21 Ба, аді, я такий, як ангел.
Пам’ятаючи нині Стефаника, промовляймо вголос разом із ним:
Чиста, як плуг, що оре – Синя книжечка
Моє слово – Земля
Від себе – Дорога
У нас все свято…
© Іван МОНОЛАТІЙ,
лавреат премії Василя Стефаника 2021 р.
(номінація «Проза» за книжку «Від Донецька до Перемишля. Як література “пам’ятає” українські міста»)
(з виступу на врученні премії у Русові 14 травня 2021 р.)
14.05.2021