Протягом кількох останніх тижнів я доволі погано сплю і взагалі перебуваю у переважно кепському гуморі. Все через те, що перекладаю емоційно дуже складну книжку, в якій разом із головним героєм мушу пройти через жахіття Другої світової війни.
Абстрагуватися важко, бо він воює десь зовсім неподалік – у Бескидах, та ще й у складі дивізії СС «Галичина». Він хорват, тобто хорватський німець, фольксдойч, який у ході війни поволі з німця перетворюється на хорвата. Після карколомних перипетій і пригод з тієї війни він навіть виходить переможцем, бо після втечі в лісі натрапляє на совєтських партизанів і вступає в їхній загін.
Книжка, однак, на цьому не закінчується, і наш переможець повертається жити в комуністичну Юґославію. Здавалося б, вийшов сухим із води – і гуляй вася, але новоспеченому комуністу живеться важко.
Надокучають спогади. Ось у землянці євреїв, які переховуються від зондер-команд, він бачить, як старійшина душить своїм плащем немовля – щоб не плакало, бо поруч зачувся якийсь шум. Смерть виявилася даремною: то шуміли кабани в лісі. Але переможцеві з цією сценою перед очима доведеться жити.
Його дівчину у концтаборі ґвалтують і мордують п’яні вартові. Його найкращого друга вбивають десь під Курськом, тобто офіційно він «зникає безвісти», а мати до кінця життя вірить, що син живий. Переможець часто зустрічає ту бідолашну матір.
І так без кінця. Кожна сторінка зболена, кожну радість обіймає якась змора, на щасливе майбутнє падає тінь минулого. Ця книжка Слободана Шнайдера називається влучно – «Ремонт світу», бо ж окриленим перемогою здається, що вони збудують новий прекрасний світ, але дуже скоро з’ясовується, що їхній максимум – намагатися відремонтувати старий.
Дуже символічно заглиблюватися в цей текст у ці дні, які досі відлунюють «перемогою». Річ у тім, що герой книжки перемогу, ту, що з великої літери П, не святкує. Він бачив стільки смерті і горя, він так боїться своїх безсонь, але ще більше боїться снів, що йому й на гадку не спаде щось святкувати чи веселитися. Як це контрастує з нинішніми добродіями в дорогих костюмах, які щось покладають, когось вітають, до чогось закликають!
Я тут не лише про медведчуківців і «побєдобєсіє», тема значно ширша. Хоча, безумовно, така топорна експлуатація цієї теми дратує. Наприклад, на Закарпатті опезежопівці влаштували автопробіг до Дня перемоги. Мовчу про вартість і країни виробництва машин з автопробігу, бо це вже заїжджений жарт.
Дивує інше: на відміну від інших реґіонів України, совєти вперше прийшли на Закарпаття в жовтні 1944-го. Тобто більшість закарпатських хлопців у розквіті сил і в найкращому для воювання віці була мобілізована Угорщиною, а значить – на наш превеликий жаль, але такою є історична правда – воювали закарпатці переважно на боці гітлерівської коаліції. Шо празнуєм, рєбята?
Перемоги зазвичай святкують не ті люди, які реально воювали, найчастіше це взагалі роблять лише наступні покоління. Учасники війни про неї навіть говорити не хочуть, живуть зі своїм зовсім не пост-, а постійним травматичним синдромом.
Спробуйте якось поговорити з бойовим ветераном нашої війни на Сході, випийте навіть пляшку горілки разом – чи багато почуєте? Навряд чи.
Бо у війні переможців немає. Тобто є – держави, режими, коаліції, але на персональному, людському рівні всі учасники війни є її жертвами. Тому мені свого часу так сподобалося те, що в Парижі архітектурний комплекс учасників війни називається не Дім Перемоги, а Дім Інвалідів. Як влучно!
11.05.2021