Є у році кілька днів, коли поети народжуються косяками. Онде Ліну Костенко з Еммою Андієвською доля в один день звела, із різницею в рік, але це ще у березні. А вже у травні на світ з-між “вісьмидесятників” прийшли Петро Мідянка, Володимир Цибулько і ще чимало гарних віршників із інших поколінь.
Та ось вже багато років для мене особисто 9 і 10 травня — це дводенний вибух уродинників, аж по півтора на день — бо 9 травня 1958 року цей світ побачив Юрій Лисенко, він же Юрко Позаяк, а через три роки, у 1961-му, до нього доєднався Віктор Неборак, щоб наступного дня в околицях Львова почути крик аж із серця Карпат, з Березова Нижнього, де вперше вдихнув у груди карпатського повітря новонароджений Іванко Малкович. Троє надзвичайно важливих і помітних у нашому поколінні поетів з’явилися й розбуялися таким собі трой-зіллям, химерним суцвіттям на кривому стеблі покоління упродовж двох неповних травневих діб.
Юрко Позаяк — це Київ, рафінований і дистильований український Київ, якого донедавна було небагато, але зараз більшає чи не щодня. І зовсім не тому, що Юрко — син письменника. Освічений філолог, який знає купу мов, окрім слуху лінгвістичного, наділений ще й “літературно-пародійним” слухом, а на додаток іще й перекладацьким умінням. Перекладає Юрко речі принципово неперекладні – як от екзорзиси французького віртуоза-мовника Ремона Кено, чи поему “Полювання на Снарка” Льюіса Керролла, теж твір, який потребує пошуку особливого “перекладацького ключа” для передачі архискладного тексту.
Але насамперед Позаяк — це Позаяк! Мені пощастило запізнатися з ним іще в пору “тридцятилітнього Буратіно”. Веселий і безжурний брюнет, “ентузіаст вина і жарту, кохальних слів імпровізант”, Юрко тодішній, звісно ж, відрізняється від теперішнього Юрія Васильовича, поважного співробітника МЗСу, батька двох вже майже дорослих дітей і дбайливого чоловіка дружини Алли, нехай подовжаться літа її на землі. Юрко кінця 1980-х років був справді духом Києва, принаймні для мене. Мало хто навіть з питомих киян знає одне потаємне місце в самому центрі столиці, на вулиці Лисенка, вже ближче до Золотих Воріт, ліворуч від будинку з башточкою, де можна було пройти у браму (зараз вже не можна, там сидить вахтер у будці) і, звернувши ліворуч поза гаражі, опинитися на крутезному (у прямому значенні цього слова) схилі пагорба, що стрімко обривається донизу, майже під прямим кутом. Унизу, під вашими ногами, опиняється внутрішнє подвір’я Міністерства культури і з нього вихід на вулицю Франка. А по крутосхилу ростуть кілька грубих дерев, здається, ясени і липа, й через різке урвище вони похилені майже горизонтально, так що на них можна сидіти кільком одночасно, як на лавках. Юрко Позаяк привів мене якось туди, не самого, в компанії, але мені, як новенькому, пояснив: “Це — ресторан “Колода”. Була весна, закінчувались 80-ті, ще й перебудова вселяла великі надії у молоді душі поетів. Гарно тоді пилося на тих колодах, історії різні розповідалися, і вірші читалися – іще ті. Ось майже про мене тодішнього:
Київ! Місто кохання й каштанів!..
Пам’ятаю, приїхав сюди
Я в кашкеті дешевому й штанях,
Щоб Дніпрової спити води...
Юрко Позаяк справді оспівав той, свій, внутрішній Київ, відомий тільки народженим у столиці. Бо лише уродзоний киянин здатен на межі глупої ночі і раннього ранку зауважити триста НЛО, що над Хрещатиком літають, або зникнути на Сирці й виникнути на Подолі, або зайти у “Франсуа” і зустріти там Корнійчука, не класика радянської драматургії, а особистого друга Фіделя Кастро, іспаніста і дотепника Володю Корнійчука. Позаякова компанія — прекрасний зразок правдивої “київської гуманітарної еліти”, і це не тільки Володя Корнійчук, а й Наталя Склярська, співавторка “стрімкого будьонівського бекіцера” під псевдонімом Натан Склярський, і Сталімір Василевський, вже незабутній, схований за псевдо Василь Гармидер, і молодий патріот, який часом на Хрещатику викладає українську граматику, Олександр Григор’єв, і Василь Бас, вже теж незабутній, і Ярослав Коваль, естет-франкофон, який перекладав разом із Позаяком вже згаданого Ремона Кено, – усі ці люди відкрили для мене понад три десятиліття тому прекрасний і приязний Київ, український і водночас мультикультурний, інтелектуальний, веселий і світлий. За це відкриття особисто я буду вдячний Юркові до скону.
9 травня Юркові Позаякові виповнюється 63 роки. Дата ніби й не кругла, і виглядає наш іменинник достатньо бадьоро, та й вірші пишуться – як не українською, то хорватською. Так-так, Позаяк, спільно з донькою Дариною мають досить чималий доробок віршів хорватською мовою. Батько з донькою опанували хорватську настільки, що пишуть не тупуваті (закреслено) прості ліричні віршики, а складні тексти з вишуканою мовною грою і лексичними алюзіями. В співавторстві Юрко й Дарина видали збірку дитячих віршів, яка успішно витримала у Загребі три (!) перевидання. (Окрім того, у Дарини вийшла окрема збірка віршів хорватською, але це вже її особистий доробок. Але ж сама вона, Дарина, — особистий доробок Ю.В.Лисенка).
Із Позаяком нас познайомив Віктор Неборак, тоді ж, наприкінці 1980-х. В ту пору українська література вже потрохи звільнялася від осоружних радянських штампів хуторянства й другосортності. Дозволено ще не було, але заборони вже робилися ефемерними. Віктор на той час вже навчався в Києві в аспірантурі, і з притаманною йому енергією підкорював столицю, швидко набуваючи нових друзів і шанувальників, від Леся Танюка й Сергія Проскурні і до Юрка Жигуна та Івана Малковича. Втім, про Малковича — пізніше. А тогочасний Неборак і справді був лідером пелетону, душею компаній – і при тому ще й з біса добрим поетом. Пригадую, як, зустрівши одного весняного дня мене на майдані Незалежності, Віктор тут-таки, не відкладаючи, прочитав мені щойно завершену (звершену!) “Королеву дебілів”! Я стояв якусь хвилину приголомшений.
У мене на очах Віктор Неборак пробивав своєю лисіючою (закреслено) літаючою головою вже надтріснутий купол соцреалізму, яким нас накрили іще до нашого народження. Ми для того і створили “Бу-Ба-Бу”, щоб не грати за тодішніми правилами, коли вірші не могли бути просто добрими, а мусили бути ще й “ідейними” – бо зазвичай ідейні вірші добрими не бувають. І Віктор тих часів був криголамом, який кожним новим віршем, чи навіть просто його прилюдним виконанням-перформенсом, пробивав іще кілька метрів нашого шляху вперед, рухаючи не тільки свою творчість, а розчищаючи нові й нові обрії для всього свого покоління.
Неборак кінця минулого сторіччя поєднував у собі іронічність Позаяка і ліричність Малковича. Тобто ні, не поєднував, а вміщав їх одночасно – від гучних інвектив “Літаючої голови” або цілковито скандального “Мені тридцятий рік минав...” і до ніжної лірики — “Ми на фіакрі заїздили в осінь...” чи “Ув’язненого Дон Жуана”. Неборак тогочасний дуже багато працював саме зі словом, з текстом, і з цього приводу пригадується його, Вікторове, формулювання, яке він дав одного разу в інтерв’ю, а я за ним цитував багатократно:
“Мені в молодості дуже не вистачало добрих віршів, які я хотів би читати, — тож я мусив почати писати їх сам”.
Саме ця ідея була незримо розчинена поміж нас у ті роки — писати добрі вірші, не мріючи про публікування, з яким тоді було сутужно. (Але наші перші книжки все ж готувалися в той час до друку. Попри усі перепони.)
Як Позаяк у Києві, так у Львові для мене відкривачем міста став той же Неборак. Ми познайомилися 17 квітня 1985-го (“перед Оперним, в центрі, проспект Бу-Ба-Бу, як ріка”!), і саме в ту мить “Бу-Ба-Бу” склалося, трикутник замкнувся. Віктор з Юрком запізналися незадовго перед тим у Львові на Новий 1985-й рік, а ми з Юрком наприкінці січня зустрілися на семінарі творчої молоді в Ірпені. Тож лишалася лінія Ірванець-Неборак, і ось вона нарешті простягнулась. Віктор майже одразу відкрився й потягнув мене в нетрі Львова, який на той час я знав дуже поверхово. А сам Неборак щойно повернувся із заслання викладачем ПТУ в Карбоніді, сиріч Золотому, це теперішня лінія зіткнення. Але й в ранні 80-ті Луганщина була краєм суворим і жорстким, тож перебування там ще більше зміцнило у Вікторові любов до рідного галицького краю, як би банально це не звучало. І Віктор того дня 17 квітня насолоджувався Львовом разом зі мною. Потім було безліч нових зустрічей, сам на сам або із численними друзями, – але той весняний Віктор, “красивий, двадцятитрирічний”, назавжди мені в уяві, як образ молодого поета, майже ідеальний (закреслено) майже геніальний.
Вікторові Неборакові 9 травня виповнюється 60! В нашому поколінні він є безперечною зіркою. За своїм впливом на творчість цілої групи поетів і за кількістю явних та прихованих послідовників-імітаторів (переважно нездалих) Неборак може сміло рівнятися із лідерами “вісьмидесятників”, чи й сам бути лідером. Віктор і надалі перебуває в пошуку, в роздумах над собою і суттю людського існування. А написані ним вірші наздоганяють час від часу, коли в маршрутці до Рівного на якійсь місцевій, чи й не житомирській, ефемці раптом у рубриці “ретро” виникає Чубай: “Гітара в пальцях ловеласа на звуки вишукані ласа!..” І крізь рядки пісні в твоїй уяві проступає образ високого і кремезного бороданя з інтелектуальним відкритим чолом, яке щороку робилося ще відкритішим, на сьогодні заполонивши собою увесь череп.
Мабуть, 9 травня я знайду на Ютубі “Ув’язненого Дон Жуана” у виконанні Тараса Чубая (Тарасе, з тебе кава за рекламу!), і раджу зробити те ж саме всім, хто любить поезію, – цей твір є шедевром любовної пісні і, як на мене, чітким зразком досконалого поєднання блискучого тексту й не менш перфектної музики. Хоча меломан із мене такий собі, але в цьому випадку я, здається, не помиляюся. Під таку пісню варто наповнити келиха і побажати авторові тексту многая і благая...
(продовження читати не раніше 10 травня)
Тим часом Іван наш Антонович Малкович — сам суцільна музика. Він це доводить і своєю найновішою збіркою “Яксунині береги”, і всім попереднім життєвим та творчим шляхом. Більш наповненого внутрішньою музикою поета, ніж Малкович, у сучасній нашій літературі я не бачу. Його вірші вишукані – це теж одна із гарних рис нашого покоління.
Дівчинко моя фіалковая,
чом ти мене не любиш? —
чорний кінь прийде, свисне на мене —
тогди плакати будеш...
Цього вірша я знаю дуже-дуже давно, і разом із віршем про “черешеньки цвіт” ці рядки свого часу відкрили мені зовсім інакшого, далекого, не схожого на мене, багато у чому протилежного мені, і все ж цікавого, гарного, глибокого поета.
Малкович вступає у своє шістдесятиліття 10 травня, у розквіті своєї могуті (закреслено), величі (закреслено), суспільної ваги і значимості. Крім, безперечно. вартої й заслужено поцінованої поетичної творчості, Іван Малкович є ще знаковою постаттю і в українському видавничому процесі. Його “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” справді вже багато років лишається провідним флагманом принаймні в дитячій українській книжці, а також у поезії, сучасній і давнішій, – тут Іван робить неоціненну справу, творячи, чи швидше відтворюючи, своїми антологіями величний корпус (закреслено) космос українського вірша.
Малковича завжди застаєш за роботою. Звісно, у приміщенні на Басейній часом і чарка п’ється, і пісня співається, але в переважній більшості випадків прекрасна Світлана Антонівна зробить візитерові (мені) чай (чорний, з бергамотом, без цукру), а Іван, запросивши до себе у святая святих, неодмінно похвалиться, розвернувши монітора зі змакетованою сторінкою — або вдалим фрагментом тексту, або гарною ілюстрацією. Книжки, які випускає Малкович, тому й досконалі, що пан директор особисто вилизує кожну сторінку. Знаючи видавничий світ більш-менш непогано, можу припустити, що подібних директорів видавництв є небагато (закреслено), крім Івана, немає взагалі.
Поети, яким виповнюється 60, — це особливі поети. Багато хто із вражених цією найшляхетнішою з хвороб залишає наш світ в молоді роки. Прекрасні списки 22-28-37-42-річних поетів (Василь Чумак, Леонід Кисельов, Б.-І.Антонич, Артюр Рембо, Байрон, Євген Плужник етс), рано покликаних поза межі нашого світу, звісно ж, вражають уяву екзальтованих шанувальників/шанувальниць прекрасного слова. Але інші поети живуть довше і не перестають від цього зватися Йоганом Вольфгангом Ґете, чи Карлом Магнусом Енценсбергером, чи, зрештою, Віславою Шимборською. Тому 60-ліття варто сприймати як чисто проміжну дату на ще доволі довгому шляху. Кажу це певно, особисто перетнувши позначку 60-ліття ще у січні.
Маючи перед очима приклади Дмитра Павличка, Ліни Костенко чи Емми Андієвської, українські поети повинні жити якнайдовше.
ТОЖ МНОГАЯ ЛІТА ВСІМ УКРАЇНСЬКИМ ПОЕТАМ!
В оформлені тексту використано Неборакові портрети пензля Юрка Коха та знимки Тетяни Давиденко
09.05.2021