Говорити про суть

У розмові з Оленою Турянською слово «простота» з’являлося не раз, власне частіше, ніж то проявилося в друкованій бесіді. Ми говорили про розуміння себе, про працю із темами простору, часу та взаємозв’язків, про знаходження мови — власне, нічого складного. Але важать нюанси. І власне вони, маю надію, проявилися у цій дещо хаотичній, проте вглядовій бесіді.  

Олена Турянська. Фото: Андрій Артим.

 

Олена Турянська — художниця-графік, авторка інсталяцій та об’єктів. Народилася та мешкає у Львові. Навчалась у Львівському державному коледжі прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша та Львівській академії мистецтв. Працює з темами глобальних зв’язків, часу та простору. Творчість Олени Турянської репрезентує  щойно відкритий у Львові Музей модернізму.

 

Вибрані виставки: «Триптих» (Київ), Персональна виставка (Villa Decius, Краків), «Тиша» (Національний музей імені Андрея Шептицького, Львів), «Присутність» (Національний музей імені Андрея Шептицького, Львів), «Розчинення» (Closer, Київ), MATRIX (ІконАрт, Львів).  

— З чого варто почати розмову про актуальне для вас?

— Мій останній великий проєкт «Присутність» чотирнадцятого року в Національному музеї у Львові не мав тісного зв’язку з реальністю, я не говорила про війну. Єдине — інсталяція в останньому залі, котру народ назвав «труба», де я ставила питання максимально філософського узагальнення про буття, життя і смерть.

«Безмежність» фрагмент. Проєкт «Присутність». Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького. Фото: Роман Шишак.

Після великих проєктів, як правило, почуваєшся вичерпаним і виснаженим, мусиш взяти паузу. А коли почалася війна, я перестала бачити будь-який сенс власної художньої практики. Прекрасно розуміла, що не вмію реагувати на тектонічні зсуви  right now. Мені видавалося, що є набагато важливіші речі, ніж заняття мистецтвом.

«Без назви»  в рамках проєкту «Міст з паперу» Літератургаус Берлін. Фото: Mila Pavan.

Добрячих кілька років я практично не могла працювати. Я робила щось, бо звикла працювати й маю фізичну необхідність практики. Освоювала нові техніки та експериментувала. З’явились нові теми. Позаминулого року мене запросили зробити невеликий проєкт у рамках великого перекладацького заходу «Міст з паперу». Робота над цією виставкою стала проривом для мене. Маса прекрасного люду — Сергій Жадан, Оксана Забужко, Володя Рафєєнко, Віта Амеліна, обидвоє Прохаськів та багато інших чудових письменників і перекладачів читали свої твори. Моя частина проєкту вийшла суголосною цим читанням. Коли минулого року Олена Стяжкіна попросила роботу з цієї виставки на обкладинку книжки, зрозуміла, що починаю йти у більш-менш правильному керунку.

«Плинне». Проєкт «Присутність». Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького. Фото: Роман Шишак.

Мені важливий пошук. Щораз стараюся знайти відповідну мову, а працюю я з одними й тими ж темами — час, простір, взаємозв’язки.

— Що буде у новому проєкті?

— Не говорю про ще не зроблене, бо може багато помінятися. Будуть вугільні рисунки та інсталяції з паперу.

Проєкт «Присутність». Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького. Фото: Роман Шишак.

Одна з причин появи нових для мене технік — потреба у нюансах. Витинання дає чітке зображення. Це дуже радикальне й аскетичне висловлювання. В тому, що я зараз пробую проговорити, дуже важливі нюанси. Через те мене винесло на матеріал, який дає багато нюансів відтінків.

— Витинанки?

— Їх не буде. Це не значить, що їх не буде взагалі. У моєму житті було багато технік, щоразу підбирала їх так, аби вони максимально відповідали висловлюванню.

Аркуш 1-X-XI, серія «Початок». Фото: Роман Шишак.

Дуже рідко мене питали про ЩО мої витинанки. Завжди про те, ЯК вони зроблені. І це мене щоразу заганяло під плінтус. Я запитувала себе: невже форма у цьому випадку превалює? Коли чую про себе «майстриня витинанки», у мене виникає когнітивний дисонанс, бо ніколи не ставила перед собою цілі розвивати цей напрямок чи щось на штиб. Це просто форма, котра максимально відповідає темам. Напевне, ЯК більше людям запам’ятовується, ніж про ЩО. Але це абсолютно взаємопов’язані речі — не було би про ЩО, то не було би ЯК.

— Мені симетрія витинанок асоціюється із мареннями про ідеальний, цебто симетричний, цебто правильний та впорядкований світ.

— З одного боку, так. Це абсолютно жіноча практика впорядкування світу, структурування. Це до певної міри направа зображення. Це однозначно пошуки гармонії. Я шукала, де гармонійне зображення виходило б автоматично та логічно.

Аркуш IX, серія «Проявлення». Фото: Роман Шишак.

Коли працюєш із абсолютно абстрактними речами як час, простір, взаємозв’язки, то в певний момент (можливо, то звучатиме дивно) чуєшся медіумом. Очевидно, я маю стосунок до того, що творю, бо саме руки фіксують образ, а без щоденної практики зв’язок між головою і руками втрачається. Але, коли щастить ввійти у певний потік, починаєш ловити ритми та фактично їх оприявнювати.

— Чи можна висновувати, що чим глибше самоусвідомлення, тим відповіднішим буде підбір технік?

— Це важливий момент, проте є маса інших. Можеш йти до чогось й зрозуміти, що хтось працює паралельно й вже побачив те, що ти хотів побачити, і це дає нагоду перескочити певний етап. Техніки — як зображення у калейдоскопі, котре формують фрактали, щоразу складаючись по-іншому. Проте, аби вони склалися, треба мати набір шкла у калейдоскопі.

— Ви говорили про потік. Його ще називають flow і згадують при будь-якій нагоді. Той потік річ проста та універсальна. І що довше дивитися на прості речі, то більше змісту в них можна розгледіти.

— Одне з моїх найбільших досягнень останніх років — я перестала боятися банальностей. Вони мають неймовірно потужну силу. І відтоді, коли перестала їх боятися, мені відкрились абсолютно інші двері. Це складно пояснити.

Аркуш IX, серія «Проявлення». Фото: Роман Шишак.

Навіщо художники роблять проєкти? Я розглядаю власну творчість і практику як інструмент пізнання, перш за все, себе (в мене немає великих амбіцій зміни світу — тут із собою дай Боже розібратися). Те, як ти міняєшся, де ти зараз і куди рухаєшся, можеш побачити, тільки коли максимально чесно для себе висловишся, а потім винесеш те, що вийшло, з майстерні в нейтральний простір виставкового залу.

— Я б хотіла повернутися до простоти.

— Глибока річ у простому вислові зачіпає максимально велику аудиторію, але в кожного відгукується по-своєму. Кружляння банальностей і ритуалів — прості речі, що тримають світ докупи і не дають йому розсипатися в хаос.

«Без назви» фрагмент, в рамках проєкту «Міст з паперу» Літератургаус Берлін. Фото: Mila Pavan.

— Недавно читала, що ритуали були одним із перших засобів підтримання зв’язків. І міркую, що залученість у них важлива й у мистецтві. Приміром, перебуваючи на виставці, підтримуючи ритуали огляду картин, долучаємося до занурення у мистецтво, навіть коли не до кінця розуміємо, а що «хотів сказати автор».

— Це занурення відбудеться, якщо людина вміє бачити. А тепер з’являються ритуали, котрі виносять зі стану усвідомленості. Коли ж люди не здатні сконцентруватися, то нічого хорошого з того не вийде.

— Що ви розумієте під вмінням дивитися?

— У нього багато складників, зокрема розуміння причинно-наслідкових зв’язків і контексту. Небезпека соціальних мереж та інформаційного шуму, який суне на нас щодня, зокрема, у тому, що явища виривають з контексту, який дуже часто є ключовим.

— Якщо про контекст. Як на вас вплинуло львівське середовище, події 90-их у мистецькому житті?

— Ніколи не ставила собі таке запитання. Очевидно, що вплинуло, бо тут народилася та виросла. Найбільше на мене вплинуло раннє дитинство та середовище старшого покоління родини. Моя бабця товаришувала з Вірою Свєнціцькою, донькою Іларіона Свєнціцького, засновника й першого директора Національного музею у Львові — це фактично з її подачі я стала художником.

«Пам’ять» в рамках проєкту «Міст з паперу» Літератургаус Берлін. Фото: Mila Pavan.

У дев’яності аж такого бурхливого життя не застала. Я була вже трохи іншим поколінням, зазвичай наймолодшою у мистецьких середовищах, де люди мали більше досвіду в тій чи іншій степені хуліганських проєктів. Було товариство, з яким дивилися в один бік. Тоді почала надходити інформація з Заходу, і ми дуже чітко розуміли власну відсталість. Найбільше я можу подякувати своєму товариству за те, що ми зрозуміли цю відсталість й допомагали одне одному її подолати. Намагалися бачити світ, як його бачать у країнах, де еволюційний процес не переривався. Це, напевно, і все.

Культивується думка, що завдяки нашій закритості з’явилося щось особливе та виняткове в мистецтві. Так ось, на мою суб’єктивну думку, нічого особливо доброго через нашу закритість не з’явилося. Світ еволюціонував безперервно, і між нами й ним багато розривів. Ми маємо чітко зрозуміти наші цивілізаційні прірви та постаратися їх латати і будувати місточки. Потрібно усвідомити свою ідентичність та працювати із нею — можемо бути цікаві світу власне через те, якими є. Глобальні процеси роблять локальні особливості шалено цікавими. Тож, комплекси геть і вперед працювати.

Коли в певний момент думала, де жити, зробила абсолютно свідомий вибір залишитися тут. Львів — провінція, але провінція симпатична та близька до Європи. Тут нема того, що відволікає, як у західних мегаполісах, є нагода спокійно зосередитися і жити так, аби витрачати щонайменше внутрішнього ресурсу для боротьби із повсякденністю.

— Мені подобається термін «глокалізація», котрий поєднує процеси глобалізації та локалізації. І ми знову виходимо на прості речі.

— Так, коло замкнулось. У східній філософії є поняття карми, в яке закладена думка, що все спрогнозовано, проте не остаточно. Найбільше у східній системі філософії мені подобається ідея того, що кожен крок — це вибір. Цих виборів є безмежна кількість і неймовірно цікаво їх помічати й розрізняти, бачити у певний момент себе збоку. І для мене фундаментальна краса світу й полягає у можливостях вибору в кожен момент. Навіть, коли здається, що вперся головою у стіну.

Розмовляла Анна Золотнюк.