Наближаючись до міста

Наближаючись до міста: експериментально-показові села

Ініціатива «ДЕ НЕ ДЕ» кілька років відвідує та вивчає українські села, в тому числі експериментально-показові. Результатом дослідження стане друковане видання та інтерактивна онлайн мапа. А поки говорю з учасниками «ДЕ НЕ ДЕ» — Леонідом Марущаком, Євгенією Моляр та Олексієм Биковим про села, котрі мали показати, яке житло доцільно будувати, як можна наблизити село до міста, й про те, чи завершився цей експеримент.

Село Подвірне. Фото: Наталка Дяченко.

— Експериментально-показові села треба розглядати в контексті радянського періоду української історії. Село почало змінюватись ще перед тридцятими роками: у класифікації населених пунктів в 20-х роках минулого століття містечко замінили селищем міського типу. Стара назва перегукувалась із польською традицією, якої хотіли позбутися. Але важливіше, що ця заміна позначила початок наближення села до міста, — починає Леонід Марущак.

Після війни відроджується сільське господарство, впроваджуються стахановські рухи на селі із перевиконанням норм і з’являються зразкові колгоспи, радгоспи чи інші форми колективного господарства, як наслідок — зразковими стають і села. Це робить їх видимими. Приклад таких господарств потрібно було демонструвати — виникають показові села. Одне з перших — Ксаверівка у Київській області. На її прикладі видно, як у гонитві за показовістю виникали проблеми, для вирішення яких і потрібні були експериментально-показові села. Адже Ксверівку перетинає траса Київ-Одеса, що збільшувало її показовість і зменшувало комфортність для мешканців.

Село Комишувате. Фото: Олексій Биков.

У програмі класифікації населених пунктів 1959 року села ділять на перспективні та неперспективні. Важливо розуміти — це було не тотальне нищення сіл чи примусове переселення, а визначення преференцій та способу організації роботи. Зввісно, були масові переселення, приміром, коли на території села будували гідроелектростанцію і землі мали затопити, — інтереси індустріалізації часто ставили вище людських.

Програму створення експериментально-показових сіл ухвалили в 1966 році. У перший тур увійшло 14 сіл. При розробці генерального плану фокусувалися на розбудові житлової забудови. Через два роки почали проєктувати ще 26 сіл — тут зосередилися на розбудові  інфраструктурних об’єктів, будівлі другого туру почали вводити в експлуатацію  1971 року. Останнім, сорок першим, у список експериментально-показових сіл увійшов Маків Хмельницької області.

— Мені здається, чи таки справді експериментально-показових сіл найбільше на сході? А яка логіка їх виникнення? Так розумію, що в багатьох випадках їх створювали на основі виробничих і дослідницьких потужностей, як ось Комишувате на Кіровоградщині, котре називали степовою академією. Але запам’яталася і Заайдарівка на Луганщині, про яку казали: розбудували, бо через неї Брежнєв проїжджав із Москви в рідне Кам’янське. Чи завжди причини були об’єктивні?

Л. М.: Показово-експериментальні села досить рівномірно розташовані на території країни. Найбільше — чотири — у Криму. Три у Київській області, в інших — по два, лише в кількох західних областях по одному. Їх виникнення залежало не від адміністративно-територіального поділу, а від кліматичних зон, де перевагу надавали аграрним районам.

У тому, які села мали стати експериментально-показовими, ключову роль відігравали й люди — перш за все, керівники колгоспів, які часто виконували функції голів сіл. Зазвичай, вони були ініціаторами змін у своїх населених пунктах й тими, хто організовував ефективну роботу у сільських господарствах.

— А який той експеримент, закладений у назві сіл?

Л. М.: Це слово не треба розуміти, як щось на зразок лабораторного експерименту над людьми. Мета цього експерименту — розробка методології будівництва, фінансування та функціонування та експлуатації, визначення рівня самоврядування сіл. Ці населені пункти мали бути прикладами для наслідування.

Село Подвірне. Фото: Наталка Дяченко.

Сказати, що цей експеримент не вдався, не можемо. Безперечно, був запит на те, щоби випробувати умови, уніфікувати рішення. Тоді покращення нерідко проходили у форматі «що хочу, те роблю». Українські села ставали заможними, тому місцеві керівники проявляли активності в облаштуванні, бувало, місцеві «божки» розбудовували маленькі імперії. У Матусові на Черкащині створили унікальну інфраструктуру села, на виконавців мало не відкрили кримінальні провадження, бо розбудова відбулась нібито без необхідного погодження з обласними управліннями. Врятувало лише те, що якість та рівень реалізації проєкту розбудови був таким високим, що його вирішили зробити взірцевим. У Комишуватому на Кіровоградщині без затвердження на обласному рівні побудували музей трудової слави. Місцевих ініціатив, очевидно, було достатньо і їх потрібно було регулювати, бо не всі рішення були ефективними.

Експериментували з багатьма аспектами. Розробка проєктування, будівництво, а пізніше утримання експериментально-показових сіл — гроші для них надходили із обласних бюджетів, тож йшлося і про експеримент із фінансування масштабних проєктів. Перевіряли, який матеріал найкраще підходить для житлових будівель — в одному з документів читаємо, що попри доступність місцевих матеріалів, краще використовувати цеглу.

На другому етапі будівництва експериментально-показових сіл врахували помилки першого. Наприклад, тепер проєктувальники створили місця та умови для індивідуального сільського господарства.

Головна ідея експерименту полягала у тому, аби виробити методи, які зменшили б розрив між селом та містом.

— Проєктанти працювали з готовим міським і природним ландшафтом. Як зазвичай поводилися із тим, що було до, — наскільки створена ідентичність була новою? Приміром, читала про Маків на Хмельниччині, де відтворили стилізовані архітектурні домінанти.

Л. М.: Були цікаві випадки роботи із середовищем. У Березівці Вінницької області об’єкти інфраструктури та житлову забудову — котеджні будиночки — вписали у природній ландшафт, навіть попри те, що працювати довелося на складних майданчиках.

У Войнисі Полтавської області у проєктах ряду споруд є натяки на український архітектурний модерн, але, коли їх звели, від задуму майже нічого не залишилося, і тільки у рисах готелю ще читалися ці мотиви.

Музей трудової слави села Комишувате. Фото: Наталка Дяченко.

Для кращого розуміння того, що проєктування відбулося за регіональною ознакою, варто відвідати найбільш показове село в цій історії. Це експозиція «Українське село 60-70 років ХХ століття» в Національному музеї народної архітектури та побуту України під Києвом у Пирогово. Там в 1979 році після основної експозиції з хатами-мазанками та вітряками, відкрили експозицію соціалістичного села. Кожній з 25 обласних рад УРСР (в тому числі АР Крим) доручили відворити по одній приватній садибі (за оригінальним взірцем).

Олексій Биков: Коли ми говорили із архітекторами, більшість розповідала, що створити щось оригінальне у ті часи було неможливо. Індивідуальних проєктів, або тих, де можна було робити щось нестандартне — використовувати нові будівельні матеріали чи підходи — було дуже мало.

Архітектори могли щось вирішувати чи експериментувати вкрай рідко. Нагодою могли бути політичні проєкти. Таким було Вузлове у Львівській області, чий проєкт отримав Шевченківську премію в номінації «Архітектура». У цьому селі нова забудова поєднувалася з історичною.

Як найкращі приклади експериментально-показових сіл у радянських виданнях раз у раз фігурують Вузлове(Львівщина), Петрівка (АР Крим), Кодаки (Київщина).

Село Стара котельня. Фото: Наталка Дяченко.

Села, попри експериментальність, не були об’єктом уваги номер один. Їхні проєкти розробляли Укрземпроєкт, Укрколхозпроєкт, а також регіональні відділення інститутів Діпромісто та Гіпроцивільпроєкт. При науково-дослідницькому інституті Теорії та проблем архітектури діяла майстерня дослідження села, де розробляли методички для роботи з інтер’єрами та екстер’єрами, які містили описи типових елементів, — своєрідні каталоги. Попри те, що проєкти були досить одноманітні, можна було, як у пятнашках, семплувати елементи, зробити ремікс — і виходили адекватні будівлі.

Ця архітектура органічно вписується у простір, а її пропорції співмасштабні людині. Правила, котрими керувалися архітектори, допомагали творити композиційно логічні та виважені речі. Тому рівень радянської архітектури, попри її мінуси, задовольняв загальні потреби.

У радянські часи така забудова становила більшість, тому архітектори й мешканці міст і сіл втомилися від неї. Проте сьогодні розуміємо цінність архітектури минулого століття, особливо на контрасті із сучасною забудовою, де порушені принципи композиції та співмасштабності. Нині цінність радянської архітектури вигранюється та привертає увагу.

— Ресторани, широкоформатні кінотеатри, багатоповерхові готелі... Що цей надмір площ і будівель мав показати?

Євгенія Моляр: Їх розміри планували на перспективу, згідно з розрахунками збільшення населення.

Л. М.: Йдеться не тільки про переселення у такі населені пункти людей із навколишніх сіл, а й про програму залучення молодих спеціалістів із міста у село. Багатоповерхівки будували, маючи намір наблизити село до міста й створити зручні умови для спеціалістів, котрі приїхали з міста.

Село Стара котельня. Фото: Наталка Дяченко.

Щодо гіперболізації розмірів, то, як на мене, цей формат радше регулює потреби. Без пошуку раціональних пропорцій та архітектурних рішень за власної ініціативи очільників сіл на місцях могли б з’являтись значно масштабніші архітектурні рішення, або навпаки.

— Можливо, у таких сіл було монументальне мистецтво, котре вирізняло їх з-поміж інших населених пунктів?

Є. М.: Тематика творів підпорядковується загальній ідеї монументального мистецтва.

Художники з архітекторами-проєктувальниками розробляли цілісне оформлення села, типові споруди урізноманітнювали монументально-декоративним мистецтвом. З оригінального, що доводилося бачити, — невеликі мозаїки на житлових будинках у Циблі на Київщині, у Подвірному Чернівецької області серійну забудову прикрашали традиційним буковинським різьбленням.

Село Циблі. Фото: Наталка Дяченко.

Л. М.: Більшість монументального й декоративно-прикладного мистецтва втрачена й ми не можемо оцінити спадок — то більше пам’ять.

Село Циблі. Фото: Наталка Дяченко.

Пощастило, що маємо партизана в закритих бібліотеках архітектурних інститутів — Олексія Бикова. Попри те, що про експериментально-показові села чимало літератури, більшість недоступна у відкритих бібліотеках — навіть у Вернадського. Найбільша проблема у вивченні таких сіл — це недоступність джерел і наукових робіт. Через те навколо експериментально-показових сіл нині багато нерозуміння.

Можливо, цей експеримент триває й нині. У контексті децентралізації його важливість значно більша, ніж можна собі уявити. Те, що відбувається із селами сьогодні, подібне до того, що відбувалося із ними у шістдесяті-сімдесяті. Територіальні громади хочуть мати щось особливе та унікальне, тому з’являється багато об’єктів, котрі ніхто не оцінював з точки зору раціональності. І навмисно чи ненавмисно іноді нові села йдуть тим самим шляхом, співаючи ту саму пісню, тільки перекладену українською, наступаючи на старі граблі.

Розмовляла Анна Золотнюк.