Битва при Боричевому Току

З віком стаєш дедалі консервативнішим у настроях, звичках і вподобаннях – і в цьому нібито немає нічого дивного. Людина з часом стоншується і маліє, позбувається потреб і обходить необхідності. Хоча, коли казати щиро, я й замолоду був не надто великим гультяєм і мандрівником, завжди задовольняючись мінімумом розваг і пересувань у просторі. А вже з настанням епохи карантину годі й говорити про якісь бучні посиденьки чи триваліші подорожі. Колись їх майже не було – тепер їх немає зовсім. Різниця не така вже й велика. Тому, зізнаюся, за "вільними часами" я шкодую не вельми. А якщо й шкодую, то печуся більше не за себе, а за тих, кому справді підрізали крила для лету до незнаних країв і звичних чи й екстремальних утіх, так потрібних життєздатній і активній людській особині сучасної епохи.

Про цю географічну знерухомленість і товариську неамбітність щомісяця нагадує своїм листом Google, який акуратно фіксує всі пересування у просторі за допомогою спеціяльних міток у моєму китайському андроїді: ще як не зачинили метро, найдалі з Оболоні я міг наважитися на виїзд до сусіднього Подолу. Ось уже понад пів року – останнього літа я спромігся доїхати до наших гір! – щомісяця приходить лист із мапою моїх пересувань між кількома станціями київського метро під знущальною рубрикою "Де ви побували…". Google, хоч і бездушний автомат, та все ж не може дозволити собі розчарувати свого вірного юзера й написати чесно: "У березні-місяці ти, голубе, ніде не побував. Ти, як і в лютому, січні, грудні, листопаді та жовтні, не покидав української столиці й заслуговуєш на почесний приз для найдисциплінованішого карантинника, який не зумів доїхати навіть до Хрещатика. А оскільки ти все-таки примудрився дістати коронавірус, то, перепрошую, ось тобі замість призу – моя традиційна мапа".

Тож Google поводиться як гуманіст і збільшує твій особистий мікрокосм "Оболонь-Поділ" до психологічних розмірів якоїсь країни або континенту, максимально пом'якшуючи удар карантинної реальности. Так, замість "Кракова", "Лондона" чи "Гайдельберґа" твій загнаний у цілковите підпілля внутрішній турист отримує "Контрактову площу", "Історичний музей" чи "Реберню", яку ти сотні разів проминав на розі Андріївського узвозу та Костянтинівської, так ані разу туди й не завітавши. Насправді ж глобальний пошуковий ресурс просто фіксує твій звичний аґреґатний стан нудного сидня, в якого кілька тижнів тому забрали останню розкіш – можливість раз на кілька днів проїхати за вісім гривень сім кілометрів під землею.

Втім цей стан аж ніяк не випадає трактувати з жалем і розпачем, бо декому в цім світі ведеться ще гірше. Наприклад, людям, позбавленим пам'яті або ніг. Тому тепер можна досхочу згадувати, як розкішно гулялося з добрим другом ще кілька тижнів тому тим самим Подолом, Воздвиженкою чи Татаркою. Якщо поглянути на речі з перспективи Флоберової вежі зі слонової кістки чи оббитої корком кімнати Марселя Пруста, то вражень від тих прогулянок може вистачити якщо не на ціле життя, то на кілька грубих романів точно.

Вся суть ув оптиці та ставленні до світу й до себе в цьому світі. А оптика – хоч і точна наука, та все ж не до кінця. Особливо коли ти короткозорий і, аби щось побачити, мусиш розглядати те сотні й тисячі разів. Спостереження – процес практичного застосування оптики, в якому можна обирати різні вектори. Можна дивитися вшир і вглиб, можна зиркати, ледь ковзнувши поглядом, і довго витріщатися, нічого толком не бачачи, можна уважно дивитися й не помічати, можна помічати, майже не дивлячись. І все це можна поєднувати й комбінувати залежно він стану та настрою. Тому вся ця карантинна основа наших спостережень урешті-решт доводить усі наші топографічно обмежені погляди до безмежної варіятивности, а відтак і омріяної глибини.

За останні роки я сотні разів сходив подільську вуличку Боричів Тік – досить коротеньку, як на те, якихось 710 метрів. Одна з найстаріших київських вулиць, колись, перед Подільською пожежею 1811 року, вона була довшою і сполучала Житній Торг із портом, а тепер поєднує Чорну Грязь із Поштовою площею. Саме на Боричевому Току, що стоїть перпендикулярно до туристичного Андріївського узвозу, розташовано квартал із найреспектабельнішими особняками, які ідеологічно продовжують архітектурні тенденції "мертвого міста" – Воздвиженки. Де-не-де там ще трапляються атавізми старого світу, але світ новий, зухвалий і експансивний уже прямує до остаточної перемоги. До його новоанглійських маєтків, стильних офісних центрів і досить великого, але геть позбавленого ознак життя і сенсу комплексу в стилі ар-нуво, який ми жартома прозвали "кіч-модерном", уже невдовзі додасться щось новеньке й не менш захопливе. Все це лише справа часу.

Але є на Боричевому місце, яке ось уже кілька місяців ми проминаємо з трепетом завзятих антропологів і краєзнавців. За останній рік своїми блуканнями і вдивляннями ми встигли довести це місце до статусу сакральної пам'ятки. Ми зупиняємось і ще раз, уже встосоте, добачаємо в ньому глибші сенси, розгортаємо нові сюжети і перипетії. Це місце не позначене на жодній мапі як історична пам'ятка, бо це ніяка не історична пам'ятка. Це просто фрагмент хідника – звичайного тротуару, який десь перед Євро-2012 вирішили викласти бруковою цеглою. Але якби мене сьогодні запитали про символ Києва або й об'єднавчий новітній міт України, я би без жодних вагань відповів: "Битва при Боричевому Току".

А було все так. Одна бригада майстрів зі своїм уявленням про прекрасне впевнено рухалася з боку Андріївського узвозу. Друга бригада майстрів, озброївшись своїм дизайном брукової цегли, просувалася з боку Поштової площі. У кожної бригади був свій візерунок і план, своя частина відповідальности й естетична місія. Й ось коли вони нарешті зійшлися, на місці зустрічі відбулася історична битва при Боричевому Току. Уява домалювала жорстокий герць, непримиренну прю, бій не на життя, а на смерть. Іржали коні, літали ядра, гнулись обладунки, текла кров, ревли сурми, хрипіли поранені, розкладалися загиблі...

Залишається тільки засвідчити це в історичних документах. Якщо ще ніхто цього не зафіксував, то буду першим. Першим літописцем невідомо ким програної і невідомо ким виграної української битви, яка заслуговує на пам'ять і вічне життя.