Особливість початку двотисячних, здається, у тому, що цей час ще не достатньо подаленілий для рефлексій. А водночас достатньо далекий, аби почати ностальгувати. Здається: спогади про нього ще не застигли, все ж торкнутися їх уже не вдасться, тому прагнеться визбирувати світлини, й переглядаючи, нав’язливо грати у «знайди відмінності».
Львівський фотограф Юрко Дячишин.
Про ностальгію, екзотизми часу, місто, котре змінилося, та людей, котрі змінилися разом із ним, поговорю зі львівським фотографом Юрком Дячишином. Він активно знімав Львів у 2003-2014 роках, із цього постали серії Slavik's Fashion, His Dreams, Benches, Lviv/Life.
— Ув одній з розмов ви сказали, що почали з фотографування у старому місті як у місці екзотики. Як середовище початку двотисячних впливало на вас?
— Це був гарний час. Час, коли ти молодий, сильний і все попереду, постійна новизна у творчості та відкриття. Я був не надто активним учасником подій, просто був поруч. Просто насолоджувався часом.
Із циклу «Lviv/Life».
— У тій же розмові пролунало, що «Час — це найбільша екзотика», маючи на увазі, що типажі, звичні у двотисячних, тепер екзотичні. А який сенс у тому, аби нині розглядати їхню екзотичність?
— Це не лише про типажі або моду, речі, стиль поведінки, технології. Все, що було звичним, тепер є незвичним і навіть дивним. Пройшло дуже мало часу, а сучасний світ так пришвидшився, що ух.
Із циклу «Lviv/Life».
Фото двадцятирічної давності такі ж екзотичні, як фото дирижаблів, перших велосипедів чи авт. Дивлячись на фотографії, де люди читають газету, розумієш, що це не позування на вечірці в ретростилі, а фіксування щоденного ритуалу, такого ж звичного, як наше нинішнє ранкове переглядання нового срачу у Фейсбуці. Ті події, учасниками яких ми були двадцять років тому, — тепер історія. І ми можемо спостерігати її на фотографіях.
Час пришвидшився, тому він — найбільша екзотика.
— До речі, як думаєте, чому глядачам відгукуються фото із давніми декораціями? Чому фото потужний збудник ностальгії?
— Давні декорації, наче спроба приміряти роль іншого. Це збудник для мрій та фантазій, а люди люблять мріяти.
Із циклу «Lviv/Life».
— Що вас найбільше торкає зараз, коли переглядаєте фото, зняті двадцять років тому?
— Усе просто — приємні спогади. Жаль, що не розумів важливості подій, жаль, що не знімав більше. Але це нормально, нічого дивного в тому немає.
Із циклу «Lviv/Life».
— Мене на ваших фотографіях найбільше зачіпає тотальна взаємодія між людьми. Це була норма тодішнього життя, чи елемент, на котрому свідомо акцентували?
— Кожен митець поглядом і подачею так чи інакше викривлює правду. Коли ми молоді, шукаємо сильних імпульсів і реагуємо на яскраві прояви, тому на моїх фото часто зафіксований вибух емоцій та взаємодій.
Із циклу «His Dreams».
— Часто говорять про особливий львівський дух. Ви вірите у нього? Як думаєте, у чому він міг би бути?
— Я вірю, що середовище існує там, де у ньому є потреба учасників і тих, хто поруч. Львівський дух був і буде. Його творці змінюються, а ті, хто поруч, — дивляться, сприймають, романтизують, рефлексують і складають легенди відповідно до своїх потреб, бажань та часу.
Із циклу «His Dreams».
— Люди, котрі потрапляли у ваше поле зору, дуже різні. Вам розходилося на тому, щоби зафіксувати певний соціальний зріз чи важив момент естетики, випадковості?
— Тоді прагнув екзотики та ефектності. Я дивився на те, що мене турбувало, а мою увагу тоді привертало багато різного, вигадував свою мову та експериментував із різними способами подачі.
Із циклу «His Dreams».
— Здається, є типажі, котрі вас приваблюють: маргінальні персонажі, на котрих ви зосередилися у серіях Slavik's Fashion та His Dreams. Чому вам було цікаво показати історії цих людей?
— His Dreams, «Його сни», — тоді був моїм найважливішим проєктом, складним і довготривалим — працював над ним вісім років. Він створив мене, поки я творив його. А також виснажив.
Із циклу «His Dreams».
Андрій, герой проєкту, був дуже яскравим фриком зі складною історією. Не звернути увагу на нього було неможливо: я постійно зустрічав його у центрі міста, робив випадкові кадри, спостерігав за ним. Образ Андрія заполонив мою уяву. Я змішав документалістику й театральність — і так виник проєкт. Це історія про всі людські чесноти та величі, страхи й гріхи, страждання, муки, мрії та сни, його сни.
Із циклу «His Dreams».
Славік з’явився після завершення «Його снів». Я не хотів починати новий проєкт про ще одного фрика, хай яким він цікавим не був. Усе ж від цієї історії не міг відмовитись. Тож, коли повністю уявив її, почав реалізовувати.
Я знімав багато персонажів із дивними долями та способом життя, проте вирішив не показувати їх.
Із циклу «His Dreams».
— Ви повертаєтеся до Славіка нині, через десять років потому, як зробили серію про цього бездомного, котрий щодня з’являвся у місті в іншому образі. Чому?
— П’ять років тому, коли проєкт був на піку популярності, я не скористався із можливостей та пустив усе на самоплин. За цей час відбулося багато різного навколо проєкту. Зараз маю час і трішки натхнення, щоби все позбирати докупи, показати та розказати. Також за цей час підросло нове покоління, яке нічого не знає про Slavik’s Fashion, а тільки чуло легенди, тому потрібно нагадати.
Із циклу «Slavik’s Fashion».
— Образ вашого героя — образ того, хто опинилася поза суспільними нормами та рамками, когось, схожого на трікстера. Він нехтує правилами, грається з нормами та поводиться так, як йому зручно. Можливо, саме його свобода, не бажання вписуватися у рамки та структуру, привертає увагу та утримує її. А що зачепило вас у його образі, а потім тримало й тримає із ним на зв’язку?
— Slavik’s Fashion — історія, подібних якій нема. І вона не тільки про моду чи стиль. Славік — приклад того, що кожен може змінюватися попри обставини. Це історія про силу та перемогу. Тому це й про приклад наслідування, як би дивно це не звучало, враховуючи те, хто такий Славік, і його спосіб життя. Вважаю, він має бути одним із героїв і символів Львова, бо завдяки йому місто згадали в міжнародній пресі тисячі разів.
Із циклу «Slavik’s Fashion».
— А як змінилося ваше сприйняття його образу?
— Ніяк, хіба створив для проєкту інстаграм @slaviksfashion. Slavik’s Fashion поза часом.
Із циклу «Slavik’s Fashion».
— Недавно ви написали на Фейсбуці, що вперше за багато років пішли у місто на «полювання» й після кількох годин блукання центром із фотоапаратом не зняли жодного кадру. Що змінилося за ці кілька років — чому не фотографуєте у місті?
— Тепер часто жартую, що документую щоденне життя без фотоапарата — просто споглядаю за ним.
Інколи знімаю вуличне життя Львова, проте все менше й менше, бо постійно наштовхуюся на власні візуальні шаблони та повтори. Не хочеться щось робити без сенсу, поповнюючи армію візуальних спамерів.
Із циклу «Slavik’s Fashion».
Крім того, мені вже не цікаво знімати у Львові: місто змінилося, а знайоме й близьке мені життя в центрі зникло. Мій Львів — це вже історія, хоча минуло лише якихось п’ятнадцять років. Свої жанрові фотографії десятирічної давності я жартома називаю ретрофото Львова й ловлю себе на думці, що не такий вже то й жарт.
— І наостанок. Яке зачароване коло вашого тиняння сьогодні, які його сенси?
— Маршрут той самий, а ось сенси — на паузі. Щоправда, виснажливі тиняння зачарованим колом переважно відбуваються в моїй голові.
Із циклу «Slavik’s Fashion».
Розмовляла Анна Золотнюк.
Фото: Юрко Дячишин.
07.04.2021