(Були в нас і такі гасла)
“Вивихи”, і перший, і другий, сьогодні знаходяться від нас на відстані 30 років. 1990-й був останнім повним роком існування СРСР, а 1992-й — першим повним роком незалежності. Тобто цього року ми якраз поміж 30-літтям першого і другого фестивалів, котрі, поза сумнівом, струсонули тодішнім Львовом — і без того найбільш активним містом УРСР/України. Львовом лякали східняків, але вже у Рівному, Луцьку, Житомирі Львовом захоплювались, хоча й не відверто. Над Високим замком вже майорів жовто-блакитний прапор.
Як і звідки тодішня львівська влада брала кошти на фінансування таких масштабних заходів, певно, залишиться таємницею назавжди, принаймні для мене. Як поет, а це синонім непрактичності, я працював тільки з текстами, тоді як справи матеріальні — і не тільки фінансові — вирішували Марек із Сергієм, тобто Іващишин з Проскурнею. І з їхнього боку це був безсумнівний подвиг. Бо гонорари, хай такі-сякі, але ми отримували. І в готелі жили коштом фестивалю, сиріч міськради.
Маркіян Іващишин на той час уже був депутатом Львівської обласної ради. А чоловіком він був великим і в прямому, й у переносному сенсах. Геґрід з “Гарі Поттера” в екранізації виглядає дуже подібним до Марека. Хтось про нього колись пожартував: “Маркіян належить до чоловіків, які виглядають однаково від 16 до 60 років”. Шкода, що ми вже не перевіримо цього в Марекові 60...
В нашу групу, крім мене, входили й музики, принаймні часто виникав між нами Кирило Стеценко, ентузіастично трудилися молоді й натхненні волонтери Михайло Канафоцький, Олесь Пограничний, Андрій Дещиця — нічого собі імена, чи не так? Часто з’являлись теж корінні львів’яни і щось ініціювали – Віктор Неборак, Андрій Панчишин. Ну, а щодо Влодка Кауфмана і Юрка Коха – то вони можуть з певністю називати “Вивихи” своїми фестивалями, рівно ж як і Петро Старух.
І якось невдовзі перед початком фесту ми проходилися Львовом не просто так, а задля справи. Були в нашій компанії Іващишин, Проскурня, аз многогрішний і ще хтось один-двоє, зараз не згадаю. Поводились ми гучно і відкрито, як і пасує тим, що роблять “Вивих”. Точніше, поводився гучно і відкрито власне я, бо Маркіян взагалі був стриманою людиною, та й Сергій також. Не пригадаю вже, чим конкретно ми привернули увагу міліціонера, та він, трохи за нами попантрувавши, підійшов із запитаннями. (Здається, ми шукали локацію для акції і щось вимірювали рулеткою на вулиці — можливо, така була причина його до нас уваги.)
Маркіян меланхолійно згори униз подивився на міліціонера, коли той попросив пред’явити документи. Потім повільно поліз до кишені і вийняв звідти посвідчення депутата місцевої ради. Мент кивнув, але мав іще якісь питання. І тоді Маркіян повільно й неголосно попросив його пред’явити своє посвідчення. Міліціонер такого явно не чекав. Він помацав себе по кишенях — ксиви ніде не було. “А вам шо, форми недостаточно?” — він вирішив захищатися атакою.
Й тоді Маркіян, нависнувши над ним усією своєю величчю, громовим голосом проказав:
– Так!.. Ти убив міліціонера й забрав його форму! Ми маємо доставити тебе у відділок!
Я більше ніколи у житті не бачив, щоб людина так миттєво розчинялася в повітрі...
Готель “Львів” — той, що “за спиною” Оперного, — був нашим притулком цілими тижнями, якщо не місяцями. О, ті рипучі паркетини під ногами, які стрибали, наче клавіші піаніно! О, ті шпарини біля одвірків, крізь які легко можна було зазирнути до кімнати й пересвідчитись, чи є там хто, чи нема! Для місцевих злодіїв готель був принадою — але нас, “фестивальних”, не чіпали, бо в нас нічого не було. Обкрадали інших пожильців. Цьому сприяв і той факт, що тогочасний СРСР (у 1990-му) поголовно страждав серіалом “Багаті теж плачуть”. Трудящі звернулися до ЦК КПРС, і для тих, котрі працювали в другу зміну й не могли переглянути чергову серію ввечері, влаштували ще й повтор цієї серії наступного ранку — здається, о 08:30.
Тож у ранковому готелі “Львів” з 08:25 і до 09:35 коридори були порожні — жодних прибиральниць і перемінниць постелі, чи як вони там називаються. Всі ці жінки 40+ збиралися у службових кімнатках, тих, що одразу біля сходів, і цілу годину, не відводячи очей від невеликих, де-не-де ще й чорно-білих екранів, захоплено спостерігали за перипетіями долі чарівної Маріанни. (У розмовній мові ті коридорні-львів’янки називали героїню серіалу “Мар’яна”.)
Про те, наскільки серіальна Маріанна-Мар’яна була популярна, свідчить, наприклад, той факт, що її портрети (тобто портрети актриси Вероніки Кастро, часто перезняті з телеекрана) продавалися на Клумбі перед Оперним нарівні з портретами Бандери, Стецька і Шухевича. Під час її появи на екранах заможніші пожильці, мабуть, не одного лише готелю “Львів” робилися менш заможними. Але на “Вивиху” все обернулося зовсім інакше, коли хтось із волонтерів розповів, що має знайому дівчину, чи то сусідку, чи однокласницю, яка зовнішньо — викапана Маріанна. Хотів би додати, що її ще й звали Мар’яною, але не певен. Занадто досконалою тоді була б ця розповідь.
Дівчина не надавалась ні до чого – не була ні співачкою, ні танцюристкою, а стенд-ап як жанр тоді був ще мало знаний (у нас він прибрав форму Конкурсу анекдотів імені Волобуєва, і на ньому, здається, друге місце зайняв тодішній студент Олег Тягнибок.) Але дівчина мала тільки свою зовнішність.
А Проскурня з Мареком звернулися до тодішнього штабу ПрикВО – армія ще стояла у Львові, але військові теж відчували дух змін і поводились тихо й невпевнено. Генерали погодилися виступити частковими спонсорами і виділили для “Вивиху” цілу польову кухню, таку ото діжку на колесах, з люком зверху. “Маріанну” одягли подібно до того, як виглядала героїня в серіалі, дали в руки ополоника і підсадили до відкритого люка, звідки парувала гречана каша з м’ясом. Львівські бездомні і просто бідніші городяни вишикувалися в чергу по їжу, яку їм роздавало їхнє божество!..
Ці мої спогади взагалі-то — про свободу й натхнення. Чи про свободу натхнення. Чи про натхнення свободи. Ми боролися за неї, свободу натхнення й самовираження. На “Вивиху-92” голий муляжний Ірванець в натуральну величину звисав вертикально (себто — стояв!) над залою Оперного, яка вибухала овацією, – а в наші дні після виступу співака зі шкарпеткою на причинному місці владці кличуть панотця освятити “осквернену” залу. І я все чекаю, коли яка-небудь асоціація хворих з діагнозом “дебільність” потягне до суду Неборака за його знаменитого вірша або й Андруховича за останній рядок із “Самійла Немирича, ув’язненого в вежі...”
