У моєму місті люблять повторювати, що заробляти треба в Києві, а жити в Ужгороді. Мовляв, у нас вища якість життя, але недостатні – бо провінційні – доходи. Ось тому жити на київську зарплату в Ужгороді – просто ідеально.
Оскільки лиш недавно я повернувся зі Стамбула, то хочу розвинути цю думку далі: заробляти можна і в Ужгороді, а от жити треба в Стамбулі. Ну бо справді – таких цін уже ніде немає. А це ж не якась там зачухана провінція, це древній затурканий (гра слів доброзичлива) мегаполіс! У Стамбулі живе понад 15 мільйонів людей, а це більше, ніж у Лондоні, Парижі й Римі разом узятих. Це вже не кажучи про те, що Стамбул – либонь, найгарніше місто на континенті.
А ціни при цьому – приємні навіть для українського гаманця. Судіть самі: за чудовий готельний номер на двох (плюс дитина) зі сніданками на чотири ночі в самісінькому центрі Стамбула ми заплатили всього 65 євро! Про центр я не жартую, бо центральніше вже не буває: за 400 метрів від Блакитної мечеті й 500 метрів від Ая-Софії, з вікнами на стіну константинопольського Іподрому й терасою з видом на Мармурове море та Принцеві острови. Скажіть, чи можливо в Києві винайняти хороший готель біля святої Софії за ціною в 15 євро (на двох зі сніданками)?
Та навіть в Ужгороді це неможливо. Знаю, бо дослівно тиждень тому наші друзі вимушено зупинялися в одному з центральних ужгородських готелів і платили вдвічі більше за вдвічі гірші умови. Ясна річ, ціни на готелі в Стамбулі тепер трішки нижчі через коронавірус, але вони були дуже доступними й до пандемії. Ціни на довгострокову оренду житла теж: у Стамбулі за 200 доларів у місяць можна винайняти цілком пристойну квартиру з великим метражем. В Ужгороді, знову ж таки, з цим є нюанси.
За 10-кілометрову поїздку на таксі, замовленому через мобільний застосунок, я заплатив 35 турецьких лір (до 120 грн). Поїздки в міських автобусах, трамваях, фунікулері, метрі – від 10 до 15 грн, а переплисти Босфор на одному з численних поромів, які тут теж вважаються міським громадським транспортом, можна за 15–20 гривень.
Ціни в ресторанчиках центральних районів – також більш ніж доступні. Друга страва коштує від 120 гривень, за вечерю на двох (без алкоголю, бо в мусульманській країні з цим непросто й недешево) ви заплатите 400–600 гривень; щоб наїсти на тисячу, треба справді дуже постаратися. Я давно не був у Києві, тому не можу порівнювати, але в Ужгороді такі ціни переважно в кафе, а не ресторанах. Додайте також те, що в турецьких ресторанах вам ще приносять безкоштовно купу закусок, хліба й лавашів, чаю й почастунків.
Та й узагалі – турки вміють і люблять приймати гостей. Ми вважаємо себе гостинними й пишаємося цим, але турки в цьому на дві голови вищі. Вони це роблять професійно і з розмахом – їхній рівень сервісу для нас ще довго буде недосяжним. Мова не тільки про манери чи вишкіл, а й про усмішку, прагнення в усьому догодити, допомогти.
Я не відкрию вам Америку, якщо скажу, що в нас із цим туго. Наприклад, усього тиждень тому я був свідком втомленого ігнору моїх друзів в ужгородському готелі. Ніхто з рецепції не кинувся допомагати з величезними валізами при заїзді (а нам у Стамбулі допомагали), а при виїзді навіть не сказали банального «дякуємо, до побачення».
Турецькі офіціанти не соромляться обслуговувати відвідувачів, для них це не приниження гідності, а навпаки – так здається, принаймні – велика честь. Бо якщо ви зайшли саме до них, значить вважаєте їх найкращими. І для турецького власника ресторану не проблема після трапези самому принести гостям чай і десять разів перепитати, чи ми всім задоволені, чи все було добре, а потім ще стільки ж разів подякувати.
Я не робитиму з цього глобальних висновків, скажу просто: їдьте в Стамбул! Я був уже вчетверте, але точно поїду ще.
23.03.2021