Настя.

 

Образець з сїльского житя.

 

І.

 

На краю села стояла хата. Нова, новенька. Стїни у ньої білїлись неначе вилїплені папером, чистенькі вікна зиркали мов очи молоді і веселі а недавно пошита стріха переливала ся золотом до сонця. Під стріхою ластівки гнїздо злїпили і стрілкою лїтали докола нього.

 

Під хатою росли високі мальви, цвітом покриті від гори аж до споду. Між них втисне ся вітер-збитошник, гойдає ними, хапає их за стан гнучкій, а бідне квітє соромливо вихоплює ся від нього і головками стукає до вікон, взиваючи людей на поміч. А соняшник, як старий батько, дивлячись на тую игру дитячу, похитує великим, жовтим лобом.

 

Був ранок. Товар пійшов у поле, птиця розбрилась по всїм усюдам, і над хатою воцарила ся правдива сїльска тишина. І так то весело визирала хатина з посеред тиші, таким щастєм несло від ньої, що казав би-сь ангели божі, коли лїтаючи над миром примучать крила і спочити схочуть, то нїгде не спічнуть, лиш ту, на оттій новенькій стрісї, між тими мальвами різноцвітними, між барвінком хріщатим і васильком сивеньким... Так нї! Щастє було лиш з-надвору хати. А в серединї? От власна рипнули двері. Вийшов хлоп, рослий, кремезний, ногою розтворив ворота і опинив ся на дорозї. Обернувсь, глипнув на хату, засунув капелюх на очи і крізь зуби зашипів: "Язя!"

 

"Язя!" — промовив ще раз, сплюнув і пійшов дальше.

 

Довго хитали ся ворота, потручені єго ногою, довго мальви заглядали через вікна до середини, цїкаві, що там стало ся, і довго соняшник жовтий покивував великим лобом. Аж знов отворили ся двері і вийшла жінка, з червоними від плачу очами. Підійшла до воріт і глянула на дорогу. На нїй видко було, як вози їхали і як ишли люде. Она і свого мужа пізнала. Він був далеко під горою. Гонив як вітер.

 

— Йди, йди нелюде лютий! тілько й мого щастя, що тебе не бачу, — і запаску піднесла до очей, втирала сльози.

 

А люде, що в годину пізнїйше йшли в поле на роботу, бачили єї, як стояла в тім самім місци, схилена на ворота, з закритими очами.

 

— Плаче богачка — казали — та Бога гнївить! Такій достаток, таке богатство а она плаче... Ледащо та й годї!

 

Лиш она не чула тої мови і на бачила нїкого. В голові в ньої було як в гамарни, в очах потемнїло, а по мозку немов розлялась якась чорна мазюка. Стояла забувши саму себе і весь світ Божій.

 

Аж з легка з темряви тої стали виринати образки якісь неясні і далекі, немов оповиті имлою. Се були згадки з лїт дитячих і з часів дївоцких, молодецких. І ось бачить она себе дитиною малою у родичів богатих. Одиначка, плаває в достатках і вигодї. Росте як цвітка роскішна у затишному садї... Ось она дївує, з подругами походжає, з Миколою стрічає ся коло кирницї. Бідний Микола! Загнали єго в далекій край, між людей чужих, під карабін вояцкій. А ту тимчасом сватів прислав богач з сусїдного села. Та не мене він сватав, а мої воли круторогі, мої достатки нещасливі... Не пійду, батеньку, не пійду! Я на Миколу підожду, аж з войска верне!" — Пійдеш! сказав батько і стукнув ногою. Віл з волом, кінь з коньом а з богачкою богач. Не якійсь обідранець Микола а Гнат Лабій тобі під пару. За нього пійдеш!

 

І пійшла. Грали музики, лилась горівка, і так гуляли, що аж ходило обійстє...

 

"І до нинї гpає менї у мозку, хоть місяць від весїля минуло, і до нинї гуляє зо мною не чоловік, не муж, а чорт... Гнат. Йди, йди поганий, мерзений! Не хочу дивитись на тебе, я не сяду з тобою до одної миски і не перебуду ночи з тобою під одною крівлею. Иди від мене! І вас я не хочу, погані червоні коралї, признако богацького роду... Ось вам!" — Зірвала з шиї великі коралї і жбурнула ними об землю. Червоними ягодами розкотили ся дорогі пацьорки по зеленій мураві, а ті, що остались нанизані на шнурках, скрутили ся в клубок і як червона гадюка лежали під єї ногами. Молода жінка зайшлась плачем.

 

"Ах! коби можна так легко вирвати серце з груди і жбурнути ним, оттим недобрим, непримиреним серцем, котрого нї навчиш, нї вговориш! Ах доле, доле! коби то можна!"

 

— Насте! Чи се ти Насте?

 

Молода жінка здрогнулась. Неначе блискавка перейшла по всьому єї тїлу, так вразив єї сей голос.

 

— Микола! — промовила на силу і подалась до хати. За хвилю заскрипів засув і двері замкнули ся мов челюсть гробова. Молодий парубок підійшов до них і вдарив по дубових дошках сильними кулаками. Лиш двері не втворились.

 

— Насте! Пусти! Най хоть подивлюсь на тебе по трех лїтах... Пусти!

 

— За пізно! — відповів голос из за дверей, а за ним полляв ся плач, як розбурхана филя.

 

— Насте! Настуню! Підійди до вікна, най гляну на тебе! Три роки не бачив... три довгі, тяженькі роки.

 

— За пізно! — повторив той сам голос а за ним плач полляв ся по всїй хатї.

 

А до вікон з-надвору заглядали цїкаво мальви, і соняшник кивав значучо головою.

 

За пізно!

 

II.

 

Того самого дня під вечір вернув Гнат як ніч до дому. Лютий і пяний.

 

Сама прийшла худоба з поля і птиця постягала ся з города і ждала під дверима хатини. Коло воріт сторожив пес в клубок скрутившись.

 

Гнат взяв ся між ними лад заводити. Копнув пса ногою, аж бідне сотворінє охнуло з болю, подоптав кури, за коровою жбурнув колом. Пес заскавулїв, взяв хвіст під себе і потяг під недалеку грушку; наполохана птиця підняла крик і розлетїла ся по всїм усюдам; корова жалісно заревла.

 

Гнат ввійшов в хату і кинув оком довкола. Настя сидїла биля вікна на лаві, з головою в руках і... плакала чи спала. Він підійшов до ньої і сїпнув за рукав.

 

— Насте! — Она мовчала. — Гей, чуєш Насте! — гукнув Гнат і потягнув єї в друге так сильно за рукав що молодиця захиталась і трохи не злетїла з ослона.

 

Втворила очи.

 

— А чого тобі, Гнате? — промовила на силу.

 

— Вечера де?

 

— Я не варила.

 

— Не варила! А то чому?

 

— Бо-м не могла. Я така хора... я, я... я спала.

 

— Ґаздине! богацька дочко! Ти за помийницю жидівску не вартуєш. Я тобі раз остатний кажу, що хоть я тобі не любий, а я тобі муж і пан! Коли не з милости, то з мусу ти дбай за мене, а нї то горе! Видиш! — Він показав на свій пястук здоровий і вдарив ним так сильно по стїнї, що вікна задзвенїли, хата стряслась а Настю мурашки перебігли. — Сейчас менї вставай і розкладай огонь! Чи чуєш?

 

— Чую, — сказала Настя, — але вечері не звару, бо не годна.. Менї весь світ не милий... Слухай Гнате! відсили ся ти від мене! покинь мене, або дай, най я верну ся до дому. Пійду в світ за очи, на службу стану, горювати буду, а з тобою жити нема у мене сили. Мене опором віддали за тебе... я себе не переможу. Пусти мене! — Она зсунула ся з лави на землю і впала перед ним на колїна. — Пусти мене!

 

— Пійдеш! — вицїдив Гнат через зуби, — але не до дому, і не до Миколи я тебе допущу. Нї! Ти пійдеш гнити. Гнити пійдеш, сиру землю їсти. Чуєш, де пійдеш? чуєш? — і тряс нею так люто, що бідна голова хитала ся з боку на бік, немов на скручених вязях.

 

— Гнате пусти! — кричала жінка, а він тряс нею ще гірше. — Гнате! — і кинулась до очей з руками.

 

— Ах! я тебе змийо їдовита! — заревів Гнат і повалив жінку на землю.

 

Цїкавий місяць викотив ся з-за хмари і зазирнув до хати. Високі мальви собі-ж ударили до вікон головками. Соняшник, що стояв оподалїк, і всї инчі цвіти й дерева, що не могли дібрати ся аж до вікон, питали ся одні у других: "А що там? що там?"

 

А тамки, на серед хати, лежала Настя з лицем як хуста і з замкненими очима. Сині плями кинулись на тїло, уста сцїпили ся. І не пізнати було, чи жила она, чи нї.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 09.03.1896]

 

ІII.

 

Кури піяли на північ, як Настя піднесла повіки. Глипнула по хатї — нема нїкого. Лиш мальви заглядають у вікно. Навіть і місяць зійшов уже з неба. Слухав — нїчого не чути. Пробує встати — тяжко. Голова болить, кости болять, синяків не діткнутись. На-силу встала і вийшла з хати.

 

На дворі було тихо. Навіть дерева і цвіти стояли неподвижно. Насти здавало ся, що они мають очи і дивлять ся на ню. Жалїють, чи сміють ся? Не знати. І їй зробило ся встидно-соромно і кров так хутко набігла до лиця, що бідна жінка трохи не впала на землю. Вийшла, викотила ся на улицю і пустила ся бігти. Куди? — сама не знає. Чує — щось гонить за ньою. Се він, Гнат, нелюд!

 

Добуває останків сили — та не втече... Оглядає ся — аж легче стало. Се єї вірний собака.

 

— Верни ся, Бурко! верни! Лишили сьмо пусткою хату, ще злодїй влїзе. Вернись!

 

Собака подивив ся на ню такими очами, як-би казав: нї, я пійду з тобою. Той сам чоловік, що тебе скривдив, і мене побив вчора. — Але послухав єї й пійшов.

 

А она біжить навздогін з вітром. Розхрістане волосє коругвою має. Анї очіпка на нїй, нї фартушка. Добре, що ніч, та нїхто не побачить. Бо люде спять. Лиш вартівник під церквою піднїс голову з просоня і впав лицем на землю. Думав, що мара війни або зарази біжить в село.

 

Саме над досвітком прибігла Настя під батьківску оселю.

 

На небі миготїла поранна зірниця, а люде досипляли сну. І Настині родичі спали сном тихим, спокійним, і снила ся им Настя, весела й щаслива, і дякувала им, що не віддали за Миколу, а казали йти за Гната богача.

 

Настя перелїзла перелаз.

 

— Гей нене, рідна нене, і ти старенькій батьку! чи в таку гостину ви дожидали доньки?!

 

IV.

 

Вже кілька недїль проживає Настя у батька-неньки. Та лиха єї година. Старі ходять мов туча грізні і похмурі. Не кинуть ласкавого слова — а за розраду то й не питай.

 

Людям Настя не показуєсь на очи, бо встидно. Але від них не скриєш ся, небого. То за солію, то за ситом, прийде кума і жалує єї. А по-за очи глузує.

 

— Ото богач віддав свою Настю! — казали люде і головами крутили.

 

— Та не знав, чуєте, котре з них винно? Мабуть она...

 

— О, їй і з очей не добре видно. Зальотна. А Микола, що? Хиба того цїле село не знає? От публіка!

 

"Чи справдї я винувата?" питала Настя себе самої і відповісти не знала. Она лише знала, що любила Миколу, а їй казали йти за Гнатка. Она звала, що Миколи не годна забути а Гнатка полюбити. І що ж тепер? — питала Настя себе самої і знов не вміла відповісти.

 

А тимчасом всьо йшло на світї давним відвічним ладом. Минуло лїто, прийшла осїнь, осїнь минула і тихо підкрадала ся зима. Опустїли поля і засумувала ся діброва. Крачуть ворони, а инчої пісни співучої птицї вже не почуєш. Лютий жостокій вітер і зимна студїнь і брак їди прогнали их за море. І сумують за ними дерева у діброві, тріпочуть ся листки з жалю пожовклі, зривають ся з гільцїв і собі ж гонять за пташками в погоню. Не доженуть!

 

А тимчасом жостока осїнь веде невсипуще дїло заглади. Ледяними кігтями придавила горяче лоно землї, прикрила єї білим покривалом снїгу — і спи! Заснула... А вітер реве, виє і стогне, до сну єї колише...

 

Спи земле, спи! приспи у собі всї злиднї і горе, а як ся збудиш зі сну на провеснї, засьяй нам щастєм, силою, красою. Бо ми від тебе ждем добра богато і з рожевими надїями чекаємо на тебе...

 

***

 

Настя не виглядала весни і не дожидала нї радости, нї втїхи, навіть полекші не сподївала ся від ньої.

 

Їй байдуже. Весь світ для ньої немов покрив ся одним великим покривалом суму, так, як отсі просторі лани і поля перед єї очами покрились білим покривалом снїгу.

 

Сонце заходить, она стоїть на берегу ріки. Вже всї жінки, що прали білє разом з ньою, пійшли домів, а она одна заєдно бьє пранником, аж відгомін лунає в лїсї.

 

А сонце, зимове, каправе сонце котить ся лїниво за рубець виднокруга. От-от бебевхне собою в безвісти заземельні і темно стане. Але заки зайде, втворає широко очи і на прощанє всміхає ся так весело, сердечно, що від того усміху цїлий світ обливає ся всїми красками золота — і крови.

 

На дворі тихо, вітру нема. Чути як сани їдуть дорогою від лїса; як рубачі йдуть за саньми і як мороз скрипить им під ногами. Они йдуть, пакають люльки і говорять з собою. Инколи підбігають, щоби розігріти ноги, і бьють ся руками по плечех. Зимно!

 

Між ними йде Микола. У нього нема своїх саней; він ходив помагати рубати дрова. Тепер єму нї за чим тримати ся гурту. Він віддїляєсь від нього і стежкою простує в село. А стежка протоптана по-над самісїньку ріку, а над рікою Настя бьє пранником, аж гомін иде по лїсї.

 

— Насте! а ти чо так до пізна переш? Не видиш? ніч!

 

Настя кинула пранник і мовчка збирала шматє.

 

Він підійшов до ньої близше і взяв єї за руку.

 

— Насте! чи то правда, що люде кажуть?

 

— Правда, — відповіла Настя, не підводячи очей на нього.

 

— Коли правда, то чо ж ти йшла за нього, не порадившись серця? Чи ж ти не знала, що воно так буде? Чи не гріх тобі було присягати криво перед Богом?

 

— Менї казали. Мене силою потягли до престола, силою й руки звязали. Я не хотїла!

 

— А мене тобі не жаль було, Насте? не жаль? Коби ти знала, як я терпів, як страдав! Яка злість, яка зависть до нинї палить моє серце! Насте! я єго вбью! Чуєш? вбью єго, того проклятого Гната!

 

— Миколо! що ти говориш? Хиба-ж він винен? Таж він женив ся зі мною, як женить ся богато других — за-для поля, за для худоби. Взяв гроші. А врештї я єму сама сказала, що єго не люблю — бо такой єго не люблю а дивити ся волю на жабу нїж на нього — ну і він...

 

— І він тебе побив! — докінчив Микола — о! била-б єго Божа сила, нехрист поганий! Слухай Насте! Скажи менї: що тепер буде? що ти зробиш з собою? Чи переможеш себе і вернеш ся до Гната, чи нї?

 

— Нї, я до нього не вернусь! Як світ світом, не вернусь! — відповіла Настя. — Я ж тобі кажу, що я єго не люблю, ненавиджу; що вся кров бурить ся в минї, як він діткне ся мене, як сяде коло мене.

 

Микола слухав тої бесїди і дивив ся на Настю таким палким поглядом, як би хотїв перетопити єї груди, дістати ся до серця і заглянути в нього, аж на саме дно.

 

— Біда! — сказав — біда! — і зітхнув глубоко.

 

Відтак замовкли обоє. Місяць став підлазити на небо і вихиляв ся з-за хмари з по-за лїса. Мороз світив ся на снїгу, а було так тихо, так спокійно, що они обоє чули, як лїд замерзав на ріцї і як серця били ся в грудях.

 

— Насте! — промовив Микола дико і прискочив до ньої — будь моєю! Хочеш бути моєю? Я тебе заберу з-відти, занесу в світ за очи, і заживемо щасливо. Не жалїй старих, таж они тебе не жалїли! Покинь их, ходи зі мною! Пійдеш? Насте! кажи, чи пійдеш? — Він держав єї кріпко в своїх зелїзних руках і шептав тихо: — Пійдеш?

 

Она не виривала ся від нього, не боронилась, але й не говорила нїчо.

 

Густі хмари не пускали місяця на небо. Сїрий сумрак покрив весь світ. Вітер не переривав спокою, а лїд мерз і тріщав на ріцї.

 

— Пусти мене, Микола! пусти! За пізно! Господь видить, я хотїла, я ждала. Тебе не було, а тепер вже за пізно. Тепер я пропаща, мучена, нещаслива, і вже нема для мене анї лїку, анї поради. З тобою менї не йти, бо гріх. Гріх, Миколо! Але знай, я... я тебе люблю. І ради того ти йди від мене, йди геть, далеко!

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 11.03.1896]

 

V.

 

Розійшли ся. Сумна розлука.

 

Микола по розраду пійшов до коршми а йдучи співав весело і вигукував по дорозї. Дурив самого себе.

 

Настя зі шматьом вернула до хати. Втворяє двері. Батько на лаві биля вікна сидить і люльку смокче. Мати биля печи варить вечеру. Червоним полумям горить огонь і обливає всю хату крівавою струєю; навіть образи, що висять довкола стелї, почервонїли від того і дивлять ся на Настю, немов гнївні, недобрі.

 

Мати горшками по припічку суває і, не відвертаючи лиця на хату, каже:

 

— Насте, а ти де була?

 

— А хиба ж ви, мамо, не знаєте? На ріцї шматє прала!

 

— Та до тепер? до півночи? Як не дай Боже на заразу!

 

— Та де вам північ? — відповідає Настя, — от що-ино сонце зайшло.

 

— Ега! — докинув батько, — у тебе доти день, дока Микола коло тебе. Знаємо ми, знаєм! Зле дочко робиш, зле. На мою голову сиву сором наводиш!

 

— Тату! чи вам ще мало мого горя? чо ви знущаєтесь надо мною?

 

Старий замовк. Настя розплакалась на голос.

 

Сїли їсти вечерю.

 

— А чо ти Насте не їш? — питає батько. — В дорогу тра вхопити теплої страви. Тепер зима і мороз на дворі, аж тріщить...

 

— А яка-ж менї дорога? — питає Настя. — Хиба на постїль...

 

— Гм, та на постїль, але не ту, не в нас, а у Гната. Гнат був перед вечером і казав, щоби тебе привезти. Та й нїяк не повезти. Ти ж єго законна жінка. А в письмі святім сказано: жена да не отлучить ся от мужа свого. Не годить ся тебе перетримувати, як крадене добро. От вже і пан-отець закликали мене та питали ся, чому ви не мешкаєте з собою. І люде зглядають ся на нас, як на публіку, і пальцями дїти показують на мене: Диви! кажуть, то той богач, що єго донька не сидить з чоловіком. Дочко! Ти соромом покрила мою голову сиву.

 

Настя відкинула ложку і відвернула лице. Батько довго вговорював єї і поучав як священик на сповіди. Але она не чула того.

 

— Збирай ся Насте! Я йду і наладжу конї, — сказав батько і вийшов з хати.

 

Мати тимчасом втворила велику дубову скриню, виняла новий кожух, накинула на Настю і собі ж стала говорити казанє. Она казала, що воно не зле, коли чоловік инколи покалатає жінку, воно инодї буває признакою любови.

 

— От і мій старий — говорила з повагом — якось в два чи в три тижднї по нашім слюбі такой добре побив мене, най му Бог того не тямить. А прецїнь ми прожили більше як двацять лїт, ще й пять, в мирі, спокою і як чесним людям ялося. Часом воно і добре, як жінка почує, що має чоловіка, а то...

 

Стара щойно розговорила ся на добре і пустила слова як горох по решетї, коли отсе на порозї зявив ся батько, наряджений в дорогу, в великі рукавицї, в шапку на уха і з батогом в руках та й промовив рішучо:

 

— Ходи!

 

Пійшли. Стара вийшла за ними замикати ворота. Зробила хрестик в воздусї над кіньми і сани пустили ся з подвіря.

 

— Чуєш, старий! Як буде дуже курило, то не пускай ся вертати. Підночуй. Рівно зобачиш, як они там з собою. Чи не відвикли...

 

— І не привикнугь! — докінчила Настя.

 

Легонькі сани як по воздухах гонять, конї мов пливуть по снїгу, лиш час від часу порскають як для охоти.

 

— Здоров! — каже тогдї батько. — А що? я не казав? А видиш Насте! Буде нам Гнатко радий.

 

— I дуже! — доповідає Настя і їдуть дальше.

 

. . . . . . . . . . . . . . .

 

Між селом, де мешкали Настині родичі, а між селом, з відки був Гнатко, був став. Самого ставу з чистою водою не так то там богато, але за то шувару, трощі та лепехів всїляких було таки споро. От так завбільшки двох ланів паньских. Всьо тото зимою вирівнює снїг, лїд покриває одним великим мостом, а люде, щоби зискати на часї, не їздять дорогою, лиш ставом. Звичайно, рімнїйше. Горбів нема, анї придолинків нїяких, і коней можна нагнати.

 

І Настя з батьком туди пустились. Батько сидить на переду саней, Настя за батьком. Батько поганяє конї і ногами волочить по снїгу, Настя думає думку. Тяженька думка! Що їй тепер робити? Чи вернути до Гната і лишити ся при нїм раз на все, віддавшись на великі муки не лишень з ним самим, але і з власним своїм серцем і сумлїнєм, чи втечи до Миколи і не зважаючи анї на гріх, на присягу, анї на сміх людей, на сором, анї на бідолашне житє, подружити ся з ним не по законам церкви а по правилам серця і крови? чи...?

 

І не додумала Настя думки, як опинила ся на земли, на леду. Батько не запримітив, що она злїзла, і пігнав дальше.

 

Настя кинула ся на снїг, а коли сани сховали ся між трощею і шуварами, она встала і пустила ся на чистий став. Недовго йшла. Чи єї вітер занїс, чи снїг запровадив, — досить, що за хвилю стояла она над прорубом.

 

Чула хлюпіт води, чула, як филя немов пестила ся з ледом і цїлувала єго студеним поцїлуєм. Им приспівував вітер. Він і Настю тручив туди, під лїд.

 

І она приклякла на колїна і глянула в полонку. Там було чорно, бездонно, але тихо, спокійно. Лиш вода цїлувала ся з ледом.

 

I она забагла поцїлувати воду. Нахилялась низько, низонько, уста притулила до води, і филя зложила на них свій ледяний, привітний поцїлуй. Лїд під єї руками затріщав і обірвав ся.

 

На цїлім просторі води, під всьою кригою леду зробив ся гамір. Там витали нового гостя...

 

. . . . . . . . . . . .

 

Даремно батько шукає Настї по цїлім ставі. Від села до села лунає єго здоровий голос: "Насте! Насте!" Дрібна осока тріпоче сухими листками і шепче: "Ось я! ось я!" А вода з-під леду гробовим голосом доповідає: "Отту! оту!"

 

***

 

Недавно приїхав-єм з села. В грудех чую ще свіжій подих сїльского повітря, а в памяти моїй виступають живо спомини з сїльского житя.

 

Та не таке то оно тихе, спокійне, як про нього думають люде. Нї! і під дрімучою стріхою з соломи рогравають ся не менче сумні подїї, як під хрустальною стелею в палатї. Бо люде всюди людьми!

 

Менї розповіли исторію Настиного житя а я єї списав точно і вірно. Нїчо нового! Одна з тих сумних подїй, які відгравають ся щоденно перед нашими очами, а ми дивимо ся, зітхаємо тяженько, а в кого серце мягке, то й заплаче.

 

Не знаю, чи промовить моя Настя кому до серця, чи нї. Чи хто подумає над оттим єї каменем гробовим, чи поспитає самого себе: чому ж оно так дїєсь на світї? чи лиш погляне, напись прочитає і пійде дальше. Не знаю.

 

Я кидаю оттих кілька зівялих листочків на єї сумну несамотну могилу.

 

Вересень 1894.

 

[Дѣло, 12.03.1896]

 

12.03.1896