Дівчина із іншого життя

… або Чим живе українка у романі Софі Оксанен «Собачий майданчик»

 

 

Коли іноземні автори роблять українців героями своїх творів – ми сторожко очікуємо: «О Боже, що цього разу?». А коли авторка – письменниця зі світовим ім’ям, яка спеціалізується на препаруванні жіночої долі й людської пам’яті (у персональному і глобальному вимірах), то очікування стає ще й нервовим. Бо такий твір буде перекладено в багатьох країнах, і читацька авдиторія тих країн буде бачити нас через призму конкретного художнього образу.

 

Це саме випадок останнього роману фінської письменниці Софі Оксанен «Собачий майданчик». Виданий у Фінляндії восени 2019 року, він нарешті, через ковідні пролонгації, вийшов в українському перекладі в лютому 2021. У квітні роман стане доступним франкомовним читачам, а у вересні з’явиться у США.

 

Головна героїня книжки, від імені якої і йде оповідь – молода жінка, українка Олена. На час розповіді, 2016 року, вона живе у Гельсінкі, працює у клінінговій компанії прибиральницею, має фальшивий паспорт, який повинен її убезпечити від темного минулого вдома. Зібраний Оксанен образ близький тому, як українки на європейських заробітках зображені у ЗМІ. З однією лише великою особливістю: Олена не проста трудова мігрантка, вона – колишня донорка яйцеклітин та одна з координаторок агентства, що спеціалізується на репродуктивній медицині. Тема України як baby factory протягом кількох останніх років періодично зринає у закордонних медіа, зокрема й у Фінляндії. В Україні вона гучно прозвучала у зв’язку із коронавірусними обмеженнями, коли минулої весни в Києві застрягли десятки новонароджених, яких не могли забрати їхні біологічні батьки. Але Оксанен дітьми у своєму романі цікавиться поверхово. Її спеціалізація – розбір жіночих доль і місце жінки в чоловічому світі.

Фінська письменниця Софі Оксанен та її «Koirapuisto /Собачий майданчик».   

 

До «Собачого майданчику» Оксанен найглибше досліджувала цю тему через історію естонської дівчини Зари із «Очищення». Оксанен, яка сама має естонське походження, помістила свою співвітчизницю у тенета сексуального рабства, схрестивши фізичне насильство російської мафії із психологічним тиском совєтських силовиків. Але людські бажання у використанні жінки освоюють нові можливості: тепер можна експлуатувати не тільки її тіло, а й генетичний матеріал. Юридичні, моральні й психологічні нюанси лишаються у сірій зоні. І Оксанен, експертка у дослідженні таких темних лакун, успішно підхоплює тему.

 

Її Олена викликає співчуття, розуміння і навіть бажання підтримати. Спочатку вона постає як жінка в біді, змушена тягнути за кордоном лямку низькокваліфікованої робочої сили. Далі ми бачимо self-made керівницю, колишню паризьку, хоч і не успішну модель. І наприкінці – нещасну матір. Олена завжди мала бажання «вигребсти» і покладалася тільки на себе, відтоді як… її зрадив батько. Залежність розумної дівчинки від чоловіків проходить наскрізною лінією через увесь роман. Розкриваючи історію українки, Оксанен використовує свої фірмові прийоми: флешбеки, коли теперішнє пояснюється минулим, закільцьовуючи таким чином історію і підтверджуючи відому істину – ніщо нікуди не зникає, а проявляється у найнезвичайніших епізодах.

 

Але до чого тут собачий майданчик? Koirapuisto – так це звучить в оригіналі – звичний для фінського вуха термін. На таких майданчиках, яких, наприклад, рясно по Гельсінкі, фіни вигулюють своїх домашніх тварин. Як пояснила сама авторка, це місце критично важливе, бо біля нього у Олени відбувається фатальна зустріч. Крім того, пес – ще й метафора відданості.     

Презентація  Софі Оксанен.

 

Ще одна улюблена тема письменниці – пам'ять. Працюючи останній рік дуже близько з родинними історіями, я зіткнулася з феноменом виключення: коли свідок подій викреслює зі своєї біографії і заразом з пам’яті певні епізоди. Так само робить українка Олена руками фінки Софі: вона викреслює із своєї офіційної біографії Сніжне на Донеччині, обриває усі зв’язки із загиблим батьком, відпускає історію репресованої бабусі. Олена – колишня модель, вона знає ціну прищику на гарненькому личку. Причини такої поведінки різні: тут і травма, і бажання вигоди, і недбале ставлення до себе, до своєї ідентичності. Неймовірно, як ми легко відмовляємося від власних історій. Використовуючи фільтри, ми виставляємо найгарніші селфі, змушуючи навколишніх, а згодом і себе повірити, що це і є оригінальне «я». Ми відмовляємося від травматичних спогадів (наприклад, ну навіщо знову про Голодомор?) і від особистих неприємних історій (наприклад, булінг), аби відповідати прийнятому ідеалові – хорошої, щасливої, незаплямованої людини. До слова, і про голод, і про сталінські репресії, і про Майдан, і російсько-українську війну у «Собачому майданчику» також є.

 

Як українка, яка останні сім років живе у Гельсінкі, я трохи переживала, читаючи роман. Ок, Софі знає все про Естонію, тому її естонські героїні так досконало виписані. Але чи повірю я її українській героїні?

 

«Глечик із водою лишився на підвіконні після того, як мама, як і обіцяла, полила квіти перед від’їздом, а біля нього стриміло алое, вирощене з привезеного мамою живця, щоб я «мала хоч щось проти застуди». Весь принесений сюди мамою мотлох, включно з алое, дратував мене, і, звісно, я не чіпала його, навіть коли застуджувалась. Утім, мама довіряла народним рецептам більше, ніж аптечному товару, дарма що я торочила, що тут продають лише справді ефективні ліки, якість яких контролюють», – описує Оксанен поколіннєву прірву між Оленою та її матір’ю. Бінго, чи не так? По всьому роману розкидані свідчення занурення в тему, від чого я вірю, що Олена жила в Сніжному (ох, це відчуття безпросвітності і задухи в провінційних містечках 1990-х), дійсно їздила у запилюжених приміських автобусах і закохалася в одеські платани. Хоча топографічні маркери у романі це швидше гачки, на які авторка чіпляє психологічні описи.

 

Інший вимір читання роману – це сприйняття перекладу. І тут у перекладача був справжній виклик – не тільки зробити роман читабельним, а й достовірним. Традиційно, тексти досвідченого Юрія Зуба рівні й легкі. Але те, що спрацьовувало у перекладах фінських історій фінських авторів, не вийшло з фінсько-українською. І справа тут в мові героїні: інколи вона вживає такі слова, якими навряд чи оперує дівчина, яка з підліткового віку живе то у Сніжному, то у селі на Миколаївщині, то у Дніпропетровську (історія відбувається до перейменування міста). Чому «кісники», «слоїк», «церата», «чарунка», а не «банти», «банка» і «клейонка»? Можливо, не так милозвучно, але правдоподібніше для русифікованих східних і центральних регіонів пострадянського періоду.

 

«Україна – це казка братів Грімм наяву», – підсумовує Оксанен вустами іноземних клієнтів, які приїхали в Україну в пошуках дешевих донорок яйцеклітин. Попри корупційні подробиці, нечистоплотність державних службовців і лікарів, опису криміналітету і низинних ланок наркотрафіку, у романі все ж присутній сентиментальний флер щодо до рідної землі. Олена постійно ностальгує за своїм життям в Україні – там був драйв і сенс життя, було кохання і, хоч непевне, майбутнє. А у Гельсінкі вона просто тягне лямку: шість років життя на чужині, як полон Мавки у «Того, що в скалі сидить» (до слова, у романі є невеличке камео Лесі Українки, а сама Оксанен носить брошку з її портретом). Навіть нове ім’я з підтекстом не допомогло: за фальшивим паспортом вона Руслана Тойвонен, а Тойво – фінське чоловіче ім’я, що означає «надія». Що ж, як сповідувався Олені її друг-олігарх: «Любов до рідного краю не можна кудись перевезти. Я намагався, повір мені».

06.03.2021