На початку 1990-х років в Україні, як і на всьому пострадянському просторі, утверджується великий та середній бізнес – але ніхто не міг відкрити свого бізнесу, не узгодивши це з владою і кримінальним світом. Тоді у Львові намагалися посилити свій вплив кавказці, були спроби підкупу львівської влади і намагання відкрити авіарейс Грозний–Львів. Траплялися перестрілки між чеченцями й азербайджанцями. Серед авторитетів кримінального світу того періоду вже вкотре відзначився Завіня, який перший помітив ту небезпеку, яку могли становити організовані групи кавказців у Львові. У 1991–1992 роках він відряджав у рейди на базари міста представників своєї бригади, де били кавказців, таким чином не допускаючи їхнього посилення у Львові.
Одночасно з появою кооперативів виникло нове й невідоме до кінця 1980-х років явище – великомасштабний рекет. З 1988 до 1992 року злочинність у Львові зросла на 400 відсотків. Рекетирам платили всі, хто займався приватним бізнесом: торгівлею, громадським харчуванням, пошиттям одягу тощо. Кримінальні угруповання поділили місто на сфери впливу і наклали податок на всіх приватних підприємців Львова. Це було таке собі роблення грошей з нічого: за ефемерну обіцянку безпеки (від них же самих) підприємці щомісяця мали сплачувати кримінальникам чітко визначену суму. Такого роду захист називався «кришею». Кришування бізнесу майже на десятиліття стало вагомим джерелом збагачення кримінальних угруповань.
Часто траплялося, коли від воєн між різними угрупованнями страждали підприємці, нерідкими були випадки подвійного «оподаткування» або ж звичайні грабежі з відбиранням усього заробленого. Горіли склади, ресторани, кіоски конкурентів або тих, хто відмовлявся платити рекетирам. Лідери злочинних груп, акумулювавши у такий спосіб величезні кошти, забажали їх легалізувати і з часом перетворилися на респектабельних приватних підприємців. Однак це вдалося порівняно небагатьом, оскільки немало піонерів цього руху загинули у кримінальних війнах початку дев'яностих. Тоді бізнесменами ставали їхні спадкоємці чи молодші побратими. У рекетирів була своя «робоча» форма – шкіряні куртки, які закінчувалися ґумкою. Варто було їм вилізти з авта – «Жигуля» дев’ятки – і люди розуміли, що приїхала братва.
«Цивілізований» рекет почався тоді, коли кримінальники взялися закріплювати за собою певні приватні і навіть державні структури. Наприклад, у 1992–1993 роках на ринках існувала дуже чітко відпрацьована система «відстьогування» – всі гроші для чиновників, міліції, санстанції, рекету від кожного продавця йшли через ветлікаря. Це навіть було дуже зручно – не треба було «відстьогувати» кожному окремо, всі побори одразу здавалися в «єдине вікно». Та все одно дільничний міліціонер посилав свого «повіреного», який ходив окремо і збирав вудженину шефові «на закуску». Сума поборів була договірна і визначалася в переговорах, щоб не душити продавців і щоб вони затямили, що краще тихо віддати гроші, аніж скаржитися в міліцію, яка теж отримує свою «долю». На початку 2000-х рекет потроху вщух, бо колишні бандити вже завели власний бізнес і переймалися тим, як би його втримати; стало вже не до рекету – почався масовий відстріл.
Серед львівських центрових було багато гравців у карти, які їздили «на гастролі» по цілому Радянському Союзу. Вони селилися у найдорожчих готельних номерах, наприклад, у Сочі, і могли там перебувати місяцями. Для них витратити великі кошти було раз плюнути. Траплялися навіть такі «оригінали», які в ресторані привселюдно могли «для понту» з допомогою запальнички спалити тисячу і більше рублів. Цих «шпильових» добре знали навіть у Москві. Старого, колись серйозного ігрового Сіртакі ще на початку 2000-х можна було зустріти у «Жоржі».
Розквіт картярів припав на 1980-ті роки – люди за лічені хвилини вигравали фантастичні гроші, буквально цілі маєтки, але бувало, що за лічені хвилини можна було також програти всі до копієчки гроші і ще й на додачу власну машину разом із квартирою. Бувало й таке, що у разі виграшу великої суми «щасливця» міг «закласти» навіть його колега, і це ремесло стало аж занадто небезпечним. Картярські борги належали до сфери «понять», а «понять» у злочинному світі дотримувалися свято. Львів’яни здобули собі славу шанованих картярів (розповідають, що навіть Ахметов вчився грати в карти у львів’янина).
«Поняття» закінчилися, коли у зв’язку з лібералізацією пострадянської економіки почалося заробляння небачених до цього грошей. У Львові це призвело до протистояння між вихідцями з «Роксу», яких очолював «робінгуд» Завіня, і Котячими з Центру. Нове кримінальне угруповання Котячі з’явилося у центрі міста в дев’яностих роках. Їх так назвали на честь двох братів – Аліка і Володі на прізвисько Коти (кличка Кіт у кримінальному світі означає хитрого, розумного). Котячі об’єднали лідерів – Аліка Кота, Куркача і Олега Карася, якого потім, вже на початку 2000-х, застрелили на Окружній на автозаправці.
Спочатку у фінансовому стосунку ці два ворогуючі угруповання були сумірні, але згодом Котячі вирвалися вперед. Поки Завіня їздив по базарах і збирав з квітникарів та кооперативників данину, центрові вже мали свій банк, підторговували вугіллям біля Димінського і взагалі провертали дуже серйозні справи. Завіня знав, що Котячі мають багато грошей, але коли між ними було призначено «стрілку», усе ж мав надію на своє величезне військо й не очікував, що центровики зберуть натовп братви набагато більший, аніж у нього. На підтримку Котячих з усієї України підтягнулися дуже серйозні авторитетні люди. Тоді Завіня зрозумів, що йому з Котячими нема чого рівнятись.
Однак у середині дев’яностих відбулося декілька воєн зі стріляниною, пораненими і вбитими, і ці війни явно не були на користь роксовиків. Котячі втратили лише одного свого чільного представника Карася, а чільних роксовиків було вбито фактично всіх; їх занапастило те, що вони воювали і між собою, а от центровики трималися залізних правил дружби.
На початку 1990-х перевелися наперсточники, але не перевелися «лохи»: пішла хвиля «лохотронів» із «вікторинами», особливо стало популярним кидати «лохів» в усіляких вікторинах на відомих і невідомих телеканалах. Поки тисячі й тисячі наївних громадян зі слухавкою біля вуха чемно чекали декілька хвилин, аби, назвавши столицю Франції, виграти велику суму, у цей час телефонні компанії вкупі з телеканалами «молотили» дуже серйозне «бабло», яке вимірювалися мільйонами. І нарешті ігрові автомати, напрочуд органічно припасовані до радянської та пострадянської ментальності, яка до нестями прагнула збагатитися «на дурняка», з’явилися у Львові у 1992–1993 роках.
Ще від радянських часів невід’ємним атрибутом усіх великих міст, де існували готелі мережі «Інтурист», були молоді люди, які незаконно торгували валютою (у нас їх називали «коні»). Спочатку валютники виконували важливу посередницьку функцію між іноземними туристами і місцевим населення. З часом їхні функції розширилися, вони стали створювати конвертаційні центри, допоки цю функцію не перебрали на себе держава і приватні банки. Інститут валютників був особливо важливий у ті дні, коли гроші знецінювались щодня. Існував певний зв’язок цієї касти з органами держбезпеки, і КҐБ, а потім СБУ так жорстко контролювали цю сферу, що коли хтось упродовж декількох років незмінно займався валютними операціями, це означало, що ця особа стовідсотково має свого роду «ліцензію» від комітетчиків.
Тоді вважалося, що сферою діяльності СБУ було кришування незаконних валютних операцій і проституції у великих містах. Люди жартували, що позаяк немає в країні шпигунів, то треба ж було есбеушникам чимось займатися. З тих часів минуло вже три десятиліття, але валютники існують донині, бо в них можна купити великі суми дешевше, ніж у банку чи канторі.
Дев’яності це були дев’яності. Одним із перших гучних убивств тої епохи було вбивство афериста Сергія Культика (це прізвисько він отримав, бо займався культуризмом). Він розробляв супероперації з виманювання грошей у «кидал» й у цій царині досягнув феноменальних успіхів. У червні 1994 року на Левандівці двома пострілами було вбито знаменитого авторитета Завіню (Ореста Завінського). На його похороні натовпи чоловіків у шкіряних куртках заповнили вулиці Суботівську і Широку, а потім автомобілі «Вольво», «Тойоти», «Мерседеси», «БМВ», окрім львівських, із київськими, молдавськими, тернопільськими номерами (були автівки і з дипломатичними номерами) на повній швидкості мчали у два ряди. Зустрічного руху не було.
У липні 1996 року міліція ненадовго затримала львівського кримінального авторитета Артура. Ще рік перед тим його конкуренти стріляли з гранатомета по його квартирі (того разу, на щастя, ніхто не постраждав) – а вже 2000 року Артура разом із матір’ю та п’ятьма соратниками розстріляли у його власному помешканні. У другій половині 1990-х і першій половині 2000-х років були вбито майже всіх чільних діячів кримінального світу Львова.
04.03.2021