Леся Українка в родинному колі

Лесі Українці було 17 років, коли в родині її батьків народилася шоста й остання дитина – дівчинка, названа іменем Ізидора. Зі старшим братом Михайлом та дещо молодшою сестрою Ольгою в Лесі були дружні стосунки, до малої ж Ізидори вона, природно, ставилася дещо наставницьки. Втім наймолодша з дітей родини Косачів до своїх останніх днів з великою теплотою згадувала часи спілкування зі старшою сестрою та з невимовним болем і тугою її втрату – в грузинському Сурамі Леся помирала на її очах.

Сама Ізидора Косач прожила непросте та довге життя. Померла у 92-річному віці в США, де опинилася ще наприкінці 1949 року. Авторка великої кількості мемуарів, що розповідають нам про членів її славної родини, 1963 року мала слово на конференції, присвяченій 50-літтю смерті Лесі Українки. Обурена низкою домислів та перекручень, що тоді ширилися, Ізидора щиро поділилася своїми спогадами про те, як жила Леся в колі своєї сім’ї. Це слово Z і публікує сьогодні.

Минуло 50 років, як відійшла від нас Леся Українка й залишила нам і всім наступним поколінням свої невмирущі твори. Літературознавці, словесники досліджують, вивчають, аналізують її творчість, пишуть статті, проголошують реферати – я за це не беруся. Але кожному з нас, хто захоплюється мистецькими творами, завжди цікаво знати і про особу самого митця, про його життєвий шлях. Хочеться мати уявлення про його правдивий фізичний і духовний образ.

Автобіографію Леся ніколи не писала. Але біографи Лесі Українки мають досить матеріалу, щоби скласти її життєпис: велике листування самої Лесі і деякі спогади про неї її сучасників. А що я – сучасниця Лесі Українки, й до того ж маю щастя належати до найближчої її родини, тому і хочу поділитися деякими спогадами про Лесю, якою вона була в родині, серед своїх близьких, рідних, друзів, та серед яких умов їй жилося.

Я не маю письменницького хисту і взялася за написання спогадів про Лесю не із невиправданої зарозумілості, а тому, що хочеться додати до деяких вірних, але неповних тих біографів Лесиних, що дійсно добре знали Лесю. А також виправити ті невірні або хибні, неправдиві «свідчення» людей, що дуже мало або й зовсім не знали Лесю і просто вигадують.

Останній час ми спостерігаємо особливе зацікавлення особою Лесі Українки, її біографією як в Україні, так і тут. І ця увага до особи Лесі Українки прийняла дивний характер: почали писати не тільки «спогади», а ще й белетристичні твори – повісті, новели, побудовані начебто на даних життєпису Лесі Українки. І подають до уваги читачів Лесю Українку та всіх її близьких у часто неправдивому, спотвореному вигляді. Дехто понаписував таке, що ані тільки не було ніколи, а навіть і не могло бути. Це, на мою думку, походить від того, що автори цих писань молодшого віку не можуть якось відчути і зрозуміти ні тої епохи, в якій вони не жили, ні того середовища, якого вони не бачили. От і фантазують кожен відповідно його вдачі. А авторів старших – ровесників Лесі Українки, часто зраджує їхня стареча пам’ять, і вони часами віддаються бажанню подати в тих спогадах себе в кращому вигляді. А всі разом – молодші і старші покоління – часто не дають собі труду уважно простудіювати ті абсолютно правдиві матеріали, що їх тепер досить багато вдруковано. Як-от велике листування Лесі Українки.

Отже вважаю за свій обов’язок, наскільки можу, вияснити правду. Тому і зважилася поділитися деякими своїми спогадами, що ще добре зберегла моя пам’ять, а почасти маю ще й об’єктивні докази, що було власне так, а не інакше. Сподіваюся, що ці кілька сторінок, долучених до таких цінних правдивих спогадів, як сестри Ольги Косач-Кривинюк, Климента Квітки – чоловіка Лесі Українки, професора Василя Сімовича, професора Філарета Колесси, допоможуть виявити тенденційність деяких сучасних мемуаристів, що дуже неправдиво подають життєпис Лесі Українки.

Якщо вдасться повністю видати спогади сестри Ольги про Лесю Українку, тоді читачі матимуть повну вірну біографію Лесі Українки. Ольга присвятила цій роботі три роки дуже сумлінної праці, і всі твердження, всі факти перевірені згідно з листуванням та іншими документами. Мені здається, що громадянство, усвідомлюючи, яке то велике придбання для української науки, візьме це до уваги і допоможе здійснити намір нашої Академії наук в Нью-Йорку видати їх якомога швидше. І то буде дуже великий подарунок дослідникам Лесиної творчості, які матимуть справді вірні відомості. «Хронологія життя і творчості Лесі Українки» – так називається цей труд Ольги Петрівни.

Спогад мій про Лесю сягає до перших років мого свідомого життя, мого безжурного дитинства.

Нас батьки не віддавали рано до школи. Гімназії тоді були всі російські, а готували до середньої школи вдома, і ми вступали до четвертої або до п’ятої кляси. Тільки один брат Микола вступив до першої кляси, а то всі пізніше. А сестра Ольга до гімназії вступила аж до сьомої кляси. Я наймолодша в родині, отже коли старших сестер і брата мама повезла для науки в Київ, то мене залишила вдома у нашому маєтку в Колодяжному на Волині з татом і Лесею, що через хворобу зважилася тої зими не їхати до Києва.

Леся тоді мала хвору ногу – туберкульоз кістки. Тато, обтяжений службою та своїм господарством, не мав можливості дуже багато приділяти мені уваги, хоч мене пестив чи не найбільше, як ні одну дитину. Отже найбільше опікувалася тоді мною Леся. І хоч я ще тоді була мала, мало всього 5–6 років, проте дуже добре і виразно пам’ятаю той час, до дрібниць включно. Пізніше, бувало, згадувала з Лесею той час, то Леся просто дивувалася, як вірно зберігає пам’ять вражіння дитинства. Не всі, хто знають Лесю поетесу, письменницю, знають, яка то була ще й в інших багатьох відношеннях виключна, особлива, щедро обдарована природою людина. Наприклад, Леся мала неабиякий хист до малювання і до музики. Та той хист, на жаль, їй не судилося розвинути через хворобу, що з нею боролася Леся роками. Учитися малюванню змушена була покинути через недугу. Музику Леся дуже любила і грала добре, та блискучої техніки ніколи не мала, бо техніка набувається вправами (віртуози-піаністи, як відомо, по декілька годин щоденно), а Леся фізично не могла часами просто сидіти, бо бували періоди, коли їй доводилося місяці лежати в гіпсі – в липких кайданах, як вона це називала. Та гра її на піаніно була дуже хороша, грала вона гарні класичні речі або народні українські пісні і, тонко їх відчуваючи, у своє виконання вкладала багато почуття. А часом навіть грала якісь свої власні імпровізації. Отож Лесину музику я теж пам’ятаю від свого дитинства, бо вона тоді, залишаючись зі мною, багатенько грала. Часами я просила Лесю заграти для мене. Тоді вона грала щось веселеньке, до скоку, а часами я казала «ну, тепер заграй для себе», бо якимось дитячим інстинктом розуміла різницю між тим, що вона грала в присутності когось, і як вона грала, коли залишалася сама, без сторонніх слухачів. Я ж її слухала і тоді, сидячи тихенько, не перешкоджаючи.

Леся в той період дуже багато читала, студіювала і сама писала. Проте і разу не було, щоби вона на мене нагримала коли за те, що я, відповідно до моєї жвавої вдачі і дитячого віку, вбігала до неї зі своїми дитячими інтересами і перешкоджала їй в роботі. Як це характерно для Лесі! А часами я ще й кликала Лесю до участі в моїх забавах – чи то, як мені тоді уявлялося, в моїй роботі. І не раз Леся відкладала свою працю і прилучалася до моїх забав, роблячи ті забави такими цікавими для мене – як я пізніше вже змогла оцінити, які ж то корисні були для мене забави.

Леся мала золоті руки, за висловленням однієї приятельки нашої мами. Вона вміла як ніхно з нічого зробити щось дуже цікаве. Часто художнє. Наприклад, з квітки маку, з сухої маківки, з папірців, з клаптиків шовкової матерії Леся робила для нас, молодших, чудові речі. Або могла з трісочок кори зробити лицаря в латах. Багато пізніше Леся зробила нашому племінникові, синкові сестри Ольги, надзвичайно цікаву ляльку-мурина з скаралущі кокосового горіха. Ще дуже гарно вишивала і мережила Леся. На іменини мамі, татові і старшому братові Михайлові Леся щороку дарувала свої вишивки. Цієї зими, що то я згадую, татові на іменини 21 грудня Леся вишила дуже майстерно пацьорочками (бісером) пантофельку, щоби на ній в ніч вішати кишенькового годинника – тоді ще не носили на руці, а носили просто в кишені. І це був дійсно художний твір, батько його беріг все життя.

На різдвяні вакації вся наша родина з’їхалася в Колодяжному. Мама з дітьми – Ольгою, Оксаною та Миколою – з Києва, а старший брат Михайло – з Дерта (земля в Німеччині). Гостювали тоді у нас наша тітка зі своїми синами – ровесниками моїх старших сестер. Отож родинний гурт зібрався величенький. Надумали тоді наші батьки на Новий рік організувати забаву – вечір літературних, музичних, вокальних виступів і живі картини. Леся була не тільки натхненницею та головним режисером цієї імпрези, але й брала найважливішу участь і допомагала в усьому. В неї вистачало снаги й охоти не тільки на керівництво, але вона й безпосередньо допомагала все робити – починаючи від уважного керівництва і науки на репетиціях з виконавцями музики, співу, декламації і кінчаючи окрасами на ялинку, які робила дуже ориґінальні, та костюмами і реквізитом до живих картин. Єдине, що було безконтрольно робити братові Михайлові (він був фізик) – це освітлення імпровізованої сцени: бенгальські вогні й таке інше. То Михайло виконав блискуче, хоч в той час ще не було електрики в селі, і це було важко.

Виставу всі глядачі визнали за дуже вдалу, хоч серед них були дуже вибагливі, як-от Микола Лисенко, наш славний музика, та Володимир Науменко, відомий діяч та педагог – вони перед Новим роком завітали з Києва на скількись днів до наших батьків, з якими здавна приятелювали.

Я згадую цей давній час тому, що характеристичні для Лесиної вдачі властивості виявлялися в неї ще з молодих літ і до кінця життя. Пізніше довший час, особливо взимку, Леся не могла жити вдома – хвороба змушувала її жити на курортах чи санаторіях в Криму, Італії та інших місцях. В останніх роках на Кавказі та в Єгипті. Та де б не перебувала Леся, вона завжди тужила за Україною, за своїми близькими, рідними. Це так яскраво відбилося в її численних листах до мами, до сестри Ольги та до нас – молодших. Отже, як тільки Леся мала змогу, то приїздила хоч і на короткий час додому. Найчастіше це бувало в теплу пору року – кінець весни, літо, рання осінь. А на зиму мусіла подаватися десь у тепліший край.

Коли з’ясувалося, що в Колодяжному, на Волинському Поліссі, де так багато вогкості, повітря для туберкульозних хворих шкідливе, тоді батьки подбали, щоби мати на літо осідок у гарному сухому підсонні. Наша мама купита дев’ять десятин лісу в дуже мальовничій і здоровій місцевості на Полтавщині – на горі над річкою Пслом (річка Псел) під самісіньким містом Гадячем, де мама мала спадщину від своїх батьків.

Мої спогади про «Зелений гай», як назвала мама цю свою посілість, друкуються зараз в органі Союзу українок Америки – виданні «Наше життя». Місцевість там дуже здорова. Природа розкішна. Будинок був хороший, просторий – цілком відповідав вимогам не тільки гігієни, а й естетики. Отже наша родина почала з’їздитися на літо до «Зеленого гаю». Леся почала щоліта приїздити додому, не наражаючи свого здоров’я на шкідливе для неї вогке підсоння. Умови для її відпочинку чи для письменницької праці в «Зеленому гаю» дійсно були ідеальні, бо жилося там не тільки серед прекрасної української природи, користуючись, до того ж, повним комфортом у побуті, але й уклад життя, як то кажуть, був винятковий. Леся потребувала зосередження чи взагалі часового відокремлення, самотності – і вона завжди мала його в своїй кімнаті, ніхто тоді не заважав їй, не турбував. Коли ж хотіла товариства, то йшла до гурту, що складався з членів нашої родини та дальніх родичів – тіток, дядьків, кузенів і так далі, а також і з приятелів наших, бо щоліта у нас гостювали не тільки родичі, а й знайомі. Багато видатних людей побувало в «Зеленому гаю». Одвідини Лисенка, Кобилянської або художників Красицького чи Труша та інших наших митців чи наукових діячів я добре пам’ятаю, бо то вже було за часів мого юнацтва та дорослого віку.

Отже Леся у «Зеленому гаю» і відпочивала, і творила. Товариство літом, інколи й досить численне, складалося з людей різного віку, різних уподоблень, різних переконань. Людей з, так би мовити, трьох поколінь. Тато наш все літо не міг бути з нами, але на місяць кожного року приїздив. Перше покоління – це батьки наші та їхні друзі. Друге – старші мої сестри Леся, Ольга, Оксана, брат Михайло та їхні приятелі. І третє – ще юнаки. Тут важно згадати, як Леся толерувала кожного інакомислячого. Вона твердо відстоювала свої переконання й одверто висловлювала свою незгоду в будь-чому зі співбесідниками (так само, як і мама), але не ображала своїх опонентів – завжди провадила дискусію в цілком коректних формах. Тому і панувала толерантність між всіма. Коли я згадувала і писала про маму в ті часи, я казала, що мама була особистість, обдарована широким діапазоном заінтересувань. Розмова з нею була цікава кожному – не тільки однодумцям, товаришам в літературній чи громадській праці, а таки дійсно кожному. Та ці слова з не меншим правом треба застосувати і до Лесі. Пригадую літо 1904 року, коли була російсько-японська війна. Потім 1905 року, коли була перша російська революція. До затишного «Зеленого гаю» доходили відомості великої суспільної ваги. В «Зеленому гаю» отримувалося кілька газет – російських та закордонних (української преси тоді ще не було). Як жваво Леся цікавилася життям! Як раділа виявам людських зусиль, направлених на добро людства, на прогрес науки! І як обурювалася на вияви ниці людської – чи то окремих одиниць, чи то цілих урядів! Як ненавиділа вона всяке насильство!

Пам’ятаю також, як цікаво бувало вечорами: коли, траплялося, через дощ неможливо піти на прохід в ліс чи в степ або проїхати човнами по Пслу, тоді під проводом Лесі влаштовувати таку розвагу – писали на конкурс. Вибирали будь-яке слово – і то була назва твору. Твір міг бути чи то прозовий, чи поезія, з якого будь часу і побуту – давалася, словом, цілковита воля авторові. Писали кілька годин. А тоді збиралися всі у великій залі і читали вголос всі твори. Звичайно читала мама, бо вона через свою редакторську практику добре розбирала всякі писання. Кожен присутній оцінював твір, не знаючи, хто автор того твору. І хто отримував найбільше оцінок, той одержував нагороду конкурсу. І хоч автори були там дуже різні – і письменники з іменем, і початківці, і зовсім не письменники, а лікарі, агрономи, архітектори, та й без жодного фаху, бо тільки вчилися – та ці змагання в літературі всім були цікаві. І траплялося, що нагорода припадала на твір не письменника. Наприклад, сестра Ольга, лікар з освіти, одного разу отримала нагороду за свою новелу, хоч і не була письменницею. Ця новела заслужила високу оцінку, бо дійсно була добре написана: і змістом цікава, і формою гарна. Леся також брала участь у цих конкурсах – і як траплялося, що когось іншого твір отримував вищу оцінку, ніж її, щиро вітала автора. Тут до речі буде сказати, що скільки я мала за життя нагоду знати багатьох талановитих людей, то зауважила, що чим більший талант, тим скромніша є та людина, тим спокійніше ставиться до критики його твору, навіть негативної критики. І навпаки – бездари завжди невиправдано амбітні, хотіли б, щоби їхні твори тільки хвалили, і в кожному, хто висловить негативну оцінку його твору, вбачають особистого ворога. Знайомство з сучасними письменниками дуже багато дає ілюстрацій до цього твердження.

Як Леся уважно ставилася до читачів її творів, можна навести такий епізод. Якось мама, сестра Ольга з чоловіком, тітка наша Олена Тесленко з своїм чоловіком, дядина Людмила Драгоманова і я зібралися і прочитали в цьому родинному гурті «Лісову пісню». Леся була тоді в Єгипті і прислала рукопис, щоби його віддати до друку. Ми всі були в захваті від цього Лесиного шедевра. Ольга написала про це Лесі – і Леся зараз же відповіла, яка вона рада, що її найближчі так привітали її твір. В листі вона писала «кожен "пророк" таки найбільше домагається слави в отчизні своїй і серед родини своєї, може саме тому, що цього найтрудніше досягти». І просила Олю, щоби вона докладно написала, що саме сказав кожен із нас про «Лісову пісню».

Біографи Лесі Українки вірно характеризують Лесю як людину сильної, мужньої вдачі, принципову і непохитну в відстоюванні своїх переконань. Це вірна, але не повна характеристика, бо Леся Українка була до того ще й ніжна, ласкава, чутлива до всякого страждання – і ці її риси кожен з нас, її рідних, з вдячністю відчував повсякчас. А я щаслива не тільки тому, що зазнала її ніжності і любові, а ще й тому, що буквально завдячую їй своїм життям. Перший раз вона врятувала мене, як я дворічною дитиною була хвора на дифтерію в дуже тяжкій формі. Тоді ще не було винайдено антидифтерійної сироватки, отже вижила я тільки завдяки надзвичайно дбайливому Лесиному доглядові. Вдруге – восени 1905 року, як я захворіла на черевний тиф у Петербурзі. Я приїхала туди вчитися і вперше опинилася серед чужих людей – і Леся приїхала мене рятувати. А втретє – вже коли вона була покійна, мене врятувало її ім’я з неволі 1939 року. Бо вісім років, що мені присуджено було у 1937-му відбути в концтаборі, я, звичайно, не витримала б у тих тяжких умовах.

У вірші «Ніобея» Леся говорить про одну з дочок Ніоби.

тая ж одважна була, і розсудлива, й тихо-завзята,

завжди готова усіх захистити одним своїм серцем,

тим-то до неї горнулись мої всі малятка,

сльози свої їй несли, вона ж дарувала їм усміх.

Отака Леся була. Як ця дочка Ніоби.

Після операції хворої ноги, яку зробив Лесі в своїй клініці лікар світової слави хірург Бергман, Леся кілька років почувалася добре: не терпіла фізичних страждань і могла провадити звичайне нормальне життя здорової людини. Навіть одну з зим – 1906–1907 роки – прожила всю з родиною в Києві і дуже продуктивно працювала. В цей період з’явилося декілька її великих творів. А також влучилася Леся в громадську працю київської Просвіти. Та між своєю літературною і громадською працею Леся завжди знаходила час приділити увагу нам, своїм молодшим сестрам і братам. У мене, наприклад, першою вчителькою музики, а також і французької мови була Леся. Ту науку під Лесиним керівництвом я і досі згадую з вдячністю. Так вона вміло провадила її! Така лагідна! Бадьора! Часто навіть весела. Так терпеливо ставилися, коли я чогось одразу не могла виконати!

А коли вона від’їздила далеко від родини, то завжди у неї був інтерес до кожного з нас. Тепер, читаючи її листування, в кожному листі знаходиш вияв того зацікавлення: то вона запитує про нас, то вона пише про нас комусь іншому – татові, мамі чи комусь іншому. Всі особливості вдачі кожного з нас вона вміла відмічати дуже вірно, тому Лесині характеристики і пестливі назви всіх нас були дуже влучні.

Всі ми зростали в атмосфері родинного щастя, що порушувалося лише турботами за здоров’я Лесі, яка стільки хворіла протягом такого короткого життя.

Ілюстрацією родинних відносин може бути те, як 1899 року восени, коли Леся після операції в Берліні могла вільно ходити без палички, я, 11-річна дівчинка, мріяла про те, як би можна було спинити час, щоби все було так, як зараз, і ніколи-ніколи не мінялося – Леся і всі ми здорові, і все у нас так добре.

1903 року нашу родину спіткало перше тяжке горе – помер наш старший брат Михайло, талановитий молодий вчений. Лесю з Михайлом, що був лиш на один рік старший від Лесі, єднала така ніжна дружба змалечку і до кінця життя, що немає слів, щоби висловити той жаль, ту страшну розпуку Лесину, як вона отримала страшну звістку про смерть Михайла. Він помер, прохворівши всього чотири дні. Пізніше Леся писала до Кобилянської, що коли б не чоловік її Квітка і не її приятелька Биковська-Бєляєва, що були тоді з нею, то певно вона б уже і не жила.

Навесні 1909 року другий удар – помер наш батько.

А 1 серпня 1913 року упокоїлася Леся.

Важко про це писати.

Останні роки свого життя Лесі знову прийшлось мандрувати далеко від рідного краю. У неї почався туберкульозний процес у нирках. На цю хворобу не було ліків, і єдине, як казали лікарі, що може помогти організмові боротися з недугою – це перебування в Єгипті з його гарячим і дуже сухим підсонням. Тричі Леся їздила на зиму до Єгипту. Перша подорож дійсно допомогла – коли вона повернулася весною на Кавказ, де тоді мешкала зі своїм чоловіком, одразу почувалася значно краще. Але скоро стан здоров’я Лесі погіршав. Наступна подорож не дала сподіваного полегшення. А під час останньої – зима 1912–1913 років – Лесі ще погіршало. Залишатися довше в Єгипті європейцям навіть здоровим неможливо, бо навесні, коли починає віяти так званий хамсин (вітер з Сахари, що несе сухий, гарячий пісок з пустелі), настає нестерпна спека, нема чим дихати.

Повертаючись з Єгипту на Кавказ, Леся заїхала до мами в Київ. Щоби побачитися з Лесею, поприїздили і ми до мами: Ольга з малим своїм синком із Катеринослава, брат Микола з Колодяжного і я з моїм чоловіком із Могильова-Подільська. Незабутній той час. Одного разу Леся читала родині і друзям свою не друковану ще п’єсу «Бояриня». Всім цей твір дуже сподобався, і Леся подарувала його мамі. Пізніше, 1914 року, мама його видрукувала в «Родинному краю» [«Рідний край» – Z].

Під час того перебування у Києві Леся бачилася з українським товариством в Українському клубі «Родина», навіть було уряджене на честь Лесі спеціальне зібрання. Там зібралося все її найближче товариство. Було якось особливо приємно на цій вечірці – обмін думок був дружній, щирий, привітний. Говорили багато промов. Промовляла і сама Леся. Говорила про потребу єднання позосталих товаришів.

Під той же час Марія Старицька влаштувала в музичній школі Лисенка, де був відділ української драми, яким вона, Старицька, і керувала, виставу з учнями школи. Поставили дві Лесині п’єси, також була декламація, співи – і теж переважно із творів Лесі.

Дуже багато уваги і привітності виявили тоді Лесі і старі друзі, і нові знайомі, що були на зборах. І нікому не спадало на думку, що це бачать Лесю востаннє…

Лікування в Єгипті на цей раз не допомогло, не затримало розвитку хвороби – температура у Лесі весь час була підвищена, аналізи, що знову зробили київські лікарі, не давали великої надії, і лікар Фіналіцький, що думав раніше лікувати Лесю якимось новим методом, оглянувши її знову, залишив цей намір. Та Леся казала, що лікуватиметься тими новими засобами, тільки вже на Кавказі. І мама хоч хвилювалася дуже за Лесю, та все ж покладала надію на те лікування. Навіть сестра Ольга, сама лікар, хоч і розуміла більше за нас, як загрозливо погіршало Лесі, проте і вона не думала, що, властиво, вже становище безнадійне. Обидві нирки вже були хворі, а тоді ще пересадки нирки хірургія не опанувала.

Сама Леся, як завжди, завдяки своїй надзвичайній силі волі так терпляче переносила страждання, що в усіх нас зміцнювалась надія, що це погіршення тимчасове. Думаю, що тоді і сама Леся ще не гадала, що вже так скоро її недуга подолає. Наприкінці травня Леся поїхала додому в Кутаїсі. Мама в Києві залишилася сама, бо ми теж всі мусили вернутися по своїх домівках. І мама тоді зважилася на стало переїхати до Гадяча – отже всі свої справи підготовляла, щоби у червні виїхати до «Зеленого гаю».

Від Лесі надходили листи, але про своє здоров’я вона нічого потішаючого не могла написати, хоч і про погіршення стану також не писала. В середині червня написав мені Лесин чоловік, що Лесі дуже погіршало – і чи не могла б я приїхати, щоби помогти в догляді хворої. Я зараз же виїхала. Потяги на Кавказ йшли з Києва, отже я заїхала до мами, але про лист Климентія Васильовича не зважилася сказати, а сказала, що маю вільний час і можливість і хочу одвідати Лесю. Але мама одразу догадалася, що Лесі напевне зле, бо одразу сказала, що і вона поїде зо мною.

Другого дня ми виїхали з мамою на Кавказ. По дорозі побачитися з нами в Катеринославі виїхали на двірець сестри Ольга і Оксана. Оксана саме перед тим приїхала зі Швейцарії з малою своєю дочкою. Ольга попросила мене телеграфувати докладно, коли приїдемо до Лесі, як чується Лесі, – і що вона, Ольга, що б там не було, візьме відпустку на службі і приїде до Лесі. Два дні по приїзді нашому до Лесі їй начебто покращало. Ночами вона спала, а до того її мучило безсоння. Знову ділилася з мамою своїми літературними намірами. Тішилася, що ми з нею. Та третього дня Лесі погіршало. У Кутаїсі тоді була така жахлива спека, що дуже мучила Лесю. Лікар порадив перевезти її в гори. Як пізніше ми зрозуміли, це він радив, щоби хоч трохи зменшити її страждання, бо вже бачив, що жодне лікування не поможе. Ми перевезли Лесю в гори до Сураму. Це тихий, малозалюднений курорт. Там дійсно не було спеки. Чисте гірське повітря. Гарна природа. Знову Лесі трохи покращало. Вона навіть щодня виходила на балкон, йшла помало, спираючись на мене, лягала на шезлонґ і довгенько лежала, дивлячись на широкий краєвид – гори, вкриті лісом, і долину, куди збігались гірські потоки.

А ще за три дні Лесі різко погіршало. Всяка їжа їй до того спротивилася, що при всій своїй силі волі вона ледве могла себе змусити щось випити, і єдине, що вона могла без огиди їсти, – це морозиво з ожини. На щастя, навколо нашого мешкання в горах було багато ожини – я збирала її і робила Лесі морозиво. Весь цей час у мами надія змінялася одчаєм, а тоді знов десь у глибині душі жевріла надія, що може станеться чудо і врятує Лесю. Нас мучило почуття нашої безпорадності.

Леся не тратила свідомості. Тільки часами вночі марила. Дізнавшись, що має приїхати сестра Ольга, Леся зраділа і нетерпляче чекала її. Вночі спитала, коли саме приїде Ліля – і довідавшись від мами, що вже скоро, що потяг Лілін приходить о четвертій годині ранку, Леся задрімала. Сестра приїхала на світанку. Але не застала Лесі. Чуда не сталося. Страшний ворог туберкульоз, з яким Леся мужньо боролася стільки літ, подолав її.

І досі, через 50 років, невимовний жаль огортає при тих спогадах.

Та я вважаю за свій обов'язок про це написати, бо та сила волі і любові, що виявили мати і дочка, безприкладні. Мама і в хвилини одчаю знаходила сили володіти собою і перед Лесею не виявляти своєї зневіри у можливість рятунку. А Леся знаходила в собі сили, з любові до мами, так героїчно терпіти страждання – ніколи жодної скарги. Як я тепер розумію, тоді в Сурамі Леся була свідома того, що це її останні дні.

Поховали Лесю на Байковому кладовищі в Києві. Між могилами батька нашого і брата Михайла.

З Сураму в подвійній труні перевезли до Києва.

Від двірця до цвинтаря везли на катафалку.

Перед брамою цвинтаря жалібний похід зустрів православний священник і очолив його. Тут, знявши з катафалку труну, понесли самі жінки до могили, де відбулася похоронна відправа.