Цю країну не зрозуміти. Либонь, вона сама себе не розуміє, бо ні туди і ні сюди. Це Захід? Та ні, який тут Захід. Зайдіть в перший кращий під’їзд чи спробуйте вибратися з візком на 5-ий поверх. Тоді це Схід? Але й не Схід. Тут забагато (сва)волі для Сходу. То, може, Північ? Ні, бракує педантизму й довіри. Чи Південь? Замало емоцій та смакування життя. Тому вона і тут, і там, і ніде по суті.
Вона стоїть на місці? Та ні, ось зараз – тупцює. Часом стрибає. На граблі. Робить розвороти, реверанси, вертається, сідає на шпагат. Котить камінь вгору. Потім втікає від нього, коли той випадає з рук і котиться донизу. В пасивності її не звинуватиш. А от у відбуванні номера, імітації бурхливої діяльности – це можливо. Бо все це вона коїть в чарівному колі, нарисованому Хомою Брутом. І боїться вийти із цієї зони комфорту, бо ж Вій тримає очі по вітру.
Їй насправді кортить вибратися з цього всього, проте вона надто добре пам’ятає народні казки, тому вперлася лобом в камінь із напрямками дороги, жодна із котрих нічого доброго їй не обіцяє. Тому країна чекає. Либонь, поки в правила дорожнього руху внесуть правки і замінять камінь. Бо камінь – це знак. Тому на те, аби діяти – ця країна чекає знаку.
Чому цьому народові так важко зробити вибір? Бо тут помірний клімат. Тут чітко вирізняються пори року. Тут все буяє в розмаїтті. І воно в цьому прекрасне. Тут усього достатньо, аби просто бути. 4 типи темпераменту, 4 пори року і сторони світу. Тут усього в міру. Є вибір, тому хочеться спробувати все й потроху, коли у тебе є начебто 4 дороги чи то 4 вектори розвитку. Бо нащо собі відмовляти? Хоч розірвись.
Тут люди звикли, що не вони ідуть, а до них. Точніше – на них. Війною. Аби окуповувати, брати в полон, ґвалтувати, грабувати, заганяти на панщину. Що це сюди постійно несе лихого. А що зостається їм? Або втікати куди подалі, або стояти. Вони навчилися протистояти та стояти до кінця. Тому стоять. Чекають. Хто не втік. Тому одна з найвідоміших фраз тут: «Тобі треба – ти і підходь».
Тому ця країна – се перехрестя. Місце пересічення ідеологій, мітів, наративів, доль. Їхнє зіткнення, од чого в хлопів лоби тріщать, та переплетення, од чого все надто заплутано. Тут все так намішано, що в локальних ідентичностях ніяк не вивести кінців з кінцями.
Тут на «Як справи?» легітимно відповідати «Потрошку» та «Аби не гірше». Тут рекламне гасло «Вимагай більшого» не мало шансів прижитися без доважку «…аби дали хоч щось». Тут змалку вчаться знати міру. Цей край міг би стати «золотою серединою», натомість є вічною межею, прикордонням, сірою зоною, білою плямою, а значить – територією, ласою для всіх. Приреченою на війни чорною дірою. А що усе чудове в світі має здатність вироджуватися в складні часи – тут замість «золотої середини» панують посередності. Замість знання міри владці крадуть, наче берегів не бачать.
Через те домінування посередностей, тих, котрі глушать собою таланти, ніби пирій господарські культури – тут панує синдром меншовартости та конформізм. Через постійне пригноблення все в цьому краї здається його мешканцям третьосортним. Тут немає місця для унікальности. Все мусить порівнюватися із закордонням, бо там краще. Бо загарбники завше приєднували цю країну до своїх територій на правах загумінку. Бо добре там, де нас нема.
Натомість інша частина намагається проявити свою меншовартість в протилежний спосіб – мегаломанією. Тому пнуться довести власну причетність до чогось героїчного та геніального, аби довести собі та світові, що вони не якісь там миршаві посередності, а ого-го які розумні, прекрасні, і взагалі: жінки у нас найкращі, а льон по коліна. Що вони не прадідів великих правнуки погані. Тому так вперто шукають причетности до всіх великих світу цього. Тож в кожному такому знаходять як не частку крови цього народу, як не пів року життя в замку якогось шляхтича на теперішній території країни, то хоча би квитки на півторагодинний політ небом над Дніпром в безхмарну погоду. А як бачив лани широкополі, і Дніпро, і кручі – то вже однозначно наш, козак. Чи козачка.
Ся країна – чистилище. А як воно виникло? Це коли за рай б’ються так, що перетворюють його в пекло. Чистилище, бо це все треба пережити, аби втрапити до кращого світу.
Чистилище, бо потрібно все це вичистити від всіляких нечестивців. Бо це територія, де людям постійно доводиться добиватися другого шансу.
Чистилище – бо тут робиться остаточний вибір, куди далі. Тому тут ніхто не поспішає щось вирішувати, бо це складно і відповідальність яка. Тому бюрократи буцають рішення, ніби футбольний м’яч, копаючи його від кабінету до кабінету, заки десь по дорозі його не спишуть чи не обміняють на щось, що тільки їм вигідне. А далі злиняють на якісь курорти. Тільки не на Крижопольські Мальдіви, а справжні. Бо владці свій вибір зробили давно: перетворювати життя сього народу в райськім куточку на правдиве пекло. І він не проти, судячи з результатів будь-яких тутешніх виборів.
Середина – це не лише посередність. Це й серцевина. Кор. Тут б’ється серце Європи. Відчайдушно товчеться об стіни, ніби психічно хвора особа в карцері. Але хто на те зважає? Сердега, та що поробиш?
Не дарма Амосов саме в Києві заснував Інститут серця. Не дарма провідна філософська течія цього краю – кордоцентризм (філософія серця). Тут найчастіше помирають від серцево-судинних хвороб. Одна із провідних політикинь закликає голосувати серцем. І люди голосують, продаючись за купюри із засновником філософії серця.
23.02.2021