На поле на тихе осінне
у звуках солодких безсилля,
під сонця останнє несміле проміння —
виходить стать тиха струнка.
Лице у задумі глубокій втомлене,
Стежками на поле іде.
А всюди де глянеш, лиш стерня і стерня
і чорна вже зорана нива.
На межах осталося осту бадилля
із пухом розвійним насіння
в погорді лінивій, безжурній
забуте
Будячя колюче.
Ненависть мужицька.
Проклони женців.
Та проситься легке насіння, квилить
"розсій мене полем, бо вяну, марнію,
А воля і право щоб жить, в мене є.
Чи в тебе не знайде моє голосіння
безглядного права — життя зрозуміння?"
І серце ласкаве все тає і тає,
а розум міркує: все жить право має.
Женцям це прокльони? — та жнець не закон.
І руки насіння розвійне хватають
і з усміхом злоби його розсівають.
Пушисте насіння на поле злітає
і тане нечутко і плавко вдаль вється
і легко і гнучко і круто, а тихо
як підступ...
Будячя колюче, розсійся, ростися
під усміх нікчемний ласкавої злоби,
слабих міркування:
все жить право має!
[Молоде життя. Місячник Української Акад. Молодіжи. 1 лютого 1921]
01.02.1921