Олена Теліга.

(До 4-тої річниці з дня смерти).

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив

Та там де треба — я тверда й сувора,

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жадний ворог...

О.Теліга.

В лютім 1942. р. пролунала з Києва вістка, що Олена Теліга не живе. На передових позиціях національного фронту падає визначна українська поетка і революціонерка. Падає замордована — бо мала відвагу неухильно змагатись за суверенність і свободу українського слова — в ґестапівській катівні в Києві на Велико-Володимирівській вулиці, ч. 34.

Її життя — як сама передбачала — відплило "мов корабель в заграві пожежі", коли вона — ніжна, крихка жінка — перемагаючи "темні води і полум'яні межі", саме зійшла була на каменистий верх "нашого, прекрасного, хоч і похмурого берега". Бо місце, де в останні дні свого життя стояла О. Теліга, було справжнім шпилем українського світу.

Ім'я О. Теліги як поетки, вже ряд років мало своє власне звучання, але для палкої, спрагненої туги за високою славою душі, замало здавалось бути в час "канонади грізного грому" лише поеткою. Перемагаючи в собі "звичку", вічний знак жіночости — Діву, і тим самим ставлячи вище призначення перед новою українською жінкою взагалі — вона прагнула сама взяти з обважнілих чоловічих рук зброю — "і вдарить твердо там, де треба вдарить". Для найвищого духового стало їй замало поезії, як такої. Лише поезія, поєднавшись — і тим самим знайшовши своє вище узмістовлення — з чинною визвольною боротьбою стануть тією парою крил, що винесуть її на найвищий шпиль життя — Київ 1941 р. 1942 р. Тільки в стихії національної революції змогла вона розгорнути наповно свої крила. Творче життя, що перед тим було лише шуканням "неясними" поривами за великим, наповнюється, стає ділом і службою. Обрії далекі, за якими тужила, тепер знайшла.

Стоїть вже тут на передовій національній позиції, серед пекла післясовєтської і піднімецької дійсности — в постаті Олени Теліги не тільки українська жінка і не тільки поетка, а одна з відповідальних осіб за суверенність українського духового життя взагалі; голова Київської Спілки Письменників, редакторка єдиного на цілий східно-український терен літературно-мистецького органу, передовий член організованих націоналістичних лав. Крихка, ніжна жінка йде неухильно назустріч своїй долі, щоб приняли на себе її удар, подолати страшливу долю свого народу. Боронить редакцію, боронить Спілку, боронить проти цієї пекельної брами світа цього, проти ґестапівських "культуртрегерів" і всіх їх тайних і явних прислужників, всіх Босів і всіх Штеп — свобідне, національне українське слово. Зі свого посту, що був постом експонованим — не хоче свідома свого покликання, зійти. З непохитною вірою "палить лямпаду в темну ніч".

Що колись лише мріялось, те тут наповняється, колись хтіла йти "крізь січні в теплі квітні", тепер скрізь свій січень іде. "Вітри віють безперестанку — пише з Києва мабуть в останньому свому листі — мороз такий, що всі ми ходимо, як святі Миколи або снігові баби... Замерзає вода у водопроводі, зі світлом і теплом все роблять різні експерименти. Пальта у нас всіх неімовірно легкі... Одним словом: "Сніг і вітри над моєю отчизною"... Але за дим снігом і за цими вітрами вже відчувається і яскраве сонце, і яскрава весна"... Сама цієї весни і цього сонця вже не побачила, але своїм життям і своїм співом відгортала нам дорогу до них.

Підняла була голос своєї поезії на найвищу ноту і дотримала її до самого кінця. Високий тон її співу нігде не зірвався. Її останній — написаний на скривавлених мурах ґестапо вірш, на жаль, до нас не дійшов. Знаємо лише, що мала вона ще сили такий вірш написати.

З повним голосом стріла свій кінець — і була це дійсно "гаряча смерть" — "не зимне умірання".

З Києва виїхала на чужину, в Києві знайшла свій смертний кінець. Життя замкнулось високим поворотним летом і цей лет світить, як дороговказ.

"Без металевих слів і без зітхань даремних,

По ваших вже слідах підемо хоч на смерть..."

О. Теліга.

[Наш шлях, січень-лютий 1946, ч. 1–2]