У світлі боротьби за новий правопис (або ж проти нього) увиразнилося принаймні кілька суспільних поділів. І якби якомусь культурному антропологу закортіло проаналізувати структуру людських уявлень про побутування української мови в цей конкретний період часу, він би знайшов чимало цікавого – від елементарного невігластва й звичайного страху перед новим до нерозуміння самої суті зміни правописних норм, принципового неприйняття фахової експертизи та типово креольської розламаності між різними національними світами з усіма супутніми стереотипами, що їх ця розламаність продукує. Нічого не вдієш: із тотальним поширенням соцмереж кожен має священне право на свого "индика".
Саме цей, уже хрестоматійний, "индик" став символічним маркером, своєрідним внутрішньоукраїнським шиболетом і тестом на притомність. Саме з цього свійського птаха зазвичай починається добра половина протестів проти нової редакції правопису. І якби цим культурним антропологом був я, то протест проти того, чого в реальності не існує, неодмінно би якось по-науковому окреслив. Цей питомо український внесок до розгалуженої системи загальновживаних понять, за допомогою яких окреслюються явища й механізми існування сучасного світу, безперечно, збагатив би й без того багатий вербальний арсенал популярних наукоподібних шаблонів і мемів.
Адже фантомний "индик" насправді нічим не гірший, наприклад, за "кота Шредінґера", яким зазвичай полюбляють позначати амбівалентний стан певного явища, чи за "точку біфуркації", якою окреслюють стан системи між хаосом і впорядкованістю. Наприклад, Україна то наближається до точки біфуркації, то проходить її, то їй ще далеко до неї. Така собі країна Шредінґера – ні мертва, ні жива. І ось він, "индик", латиною argumentum ad meleagris – рідний брат "кота Шредінґера" і "точки біфуркації", двоюрідний онук "телячьей мовы" і небіж "тотального чіпування".
"Индик" – водночас і помилка, і хибне уявлення, і багато галасу з нічого, і серйозний арґумент. "Индик" попри все є, хоч насправді його не існує. "Индик" – те страшне й неприйнятне, що мало статись і майже сталося, наполовину втілений зловорожий намір, покликаний підважити й без того давно знищене і насправді нікому не потрібне й архаїчне, але таке рідне та звичне – українську мову. У ньому, немов у краплі води, видно всю дивовижність ще одного новітнього термінологічного шедевру сучасної публіцистичної думки – "українського гуманітарного ґетто".
Якщо ви ще досі про нього нічого не чули, то згодом неодмінно почуєте. Поняття поволі стає модним. Його охоче беруть на озброєння, бо в ньому, як і в "индику", щось, понад сумнів, є. Ну, бо мало ж бути. І, звісно ж, це типова гуманітарна метафора, і її не можна сприймати буквально. Але, як і в кожній метафорі, у ній є частка правди.
Авжеж, колись, ще у 1990-ті роки, українство само окреслювало власне становище в Україні трохи самоіронічним, а трохи не позбавленим рації поняттям "українського ґетто". Ні, ми не жили на окремих вулицях, нас не обгороджували високими парканами і не застосовували проти нас каральних акцій. На контрасті з усією попередньою підсовєтською історією невтручання держави у справи культури було якщо не здобутком, то непоганою атмосферою, яка вкладалась у формулу "не допомагаєте – добре, хоч не заважаєте (не виганяєте з країни, не садите до тюрем і психушок, не стріляєте)". Під "ґетто" малася на увазі і слабкість нашої культури, і її, за Дмитром Чижевським, неповнота в тогочасних умовах: у геть російськомовному інформаційно-культурному морі плавали різні "Андруховичі, Забужки й Малковичі", які усвідомлювали, що українського в Україні мало і що треба прагнути до його розширення.
У 1990-ті роки ми мали парадову й офіційну Україну, якої, за задумом тих, хто конструював суспільні сенси тієї епохи, нам мало би вистачити. Тій Україні не потрібно було ні українізації кінодубляжу, бо й кінотеатрів не було, ні україномовного книжкового ринку, бо в тій ситуації московсько-петербурзького домінування й натяку на питомо український ринок не було, ні спеціального закону, який би якось регламентував побутування української мови в суспільному просторі. За великим рахунком, власть імущих цілком задовольняв символічно-етнографічний характер українства. В усьому іншому це була типова Росія-2 – якийсь із варіантів постсовєтського культурного простору, сенси й моди якого визначались у Москві, поширюючись за допомогою телевізійних і радійних кнопок.
Однак десь приблизно з початку 2000-х років поняття "українське ґетто" стало зникати з дискусій і розмов. Щось почало якісно змінюватись у ставленні до української культури в самому суспільстві. Та й сама сучасна українська культура почала вбиватися в пір'я. Паралельно ми продовжували жити серед російських серіалів, повного засилля російськомовних і російських газет і журналів та щоденних концертів заїжджих московських "зірок" у палаці "Україна". Але вперше серйозно заговорили про український книжковий ринок, стежили за індивідуальним просуванням власної літератури за кордоном, фіксували появу оригінальних і конкурентноспроможних українських музикантів і навіть плекали надії на появу власного кінематографу. Поки не настав листопад 2013 року й усе, що відбулося після нього.
Й от нині раптово вигулькує "українське гуманітарне ґетто". У певних авторів йому протистоїть "російське ґетто". Певна річ, російському світу в Україні з таким потужним мовно-культурним запліччям від цієї словесної ґеттоїзації ні холодно ні жарко. Бо навіть найнаївнішим ідеалістам у цій країні відомо, що російська мова й культура в Україні ніколи не були ґеттоїзованими. Ба більше, це мова й культура "тла", встановлена by default довгими роками колоніяльних практик, які не просто потребують, а вимагають коригування в сучасних умовах. Саме тих практик, які ми вихаркуємо кров'ю ось уже восьмий рік. І це коригування – не забаганка якоїсь "горстки, малесенької щопти", а одна з умов нашого виживання як культури.
В інших авторів саме "українське гуманітарне ґетто" є перепоною на шляху до образу оновленої, справжньої України, в якій віл безконфліктно побратається з медведем, а хохуля – з выхохулью. Ця нововіднайдена Україна неофітів, яка щойно прокинулася від удару двоголового півня, починає свій тріумфальний шлях, відкидаючи те, що вже існує, і застосовуючи перевірені методи маніпуляції та виключення – ні, не до промосковських діячів і явищ – а до власної національної культури. Ну, бо якщо "українське гуманітарне ґетто" в Україні не знає справжньої, яскравої України, то навіщо воно взагалі? Але тут постає найважливіше питання: яка йому альтернатива? Яку альтернативу "українському гуманітарному ґетто" вигадують нам ті, що конструюють сенси вже сьогодні? Це питання риторичне, і я його залишу без відповіді.
15.02.2021