Навряд чи цій книзі потрібне особливе представлення. Бо ось на початку зими вийшов новий роман Юрія Андруховича «Радіо Ніч» (видавництво Meridian Czernowitz), ще й з картиною Влодка Костирка на обкладинці. І, здається, всі вже знають про його насичений сюжет, алюзії на Революцію Гідності, головного героя з очима Бові, наявність окремого плейлиста з необхідною музикою, вишуканий стиль автора. Саме тому не гріх дозволити собі побавитися з інтерпретаціями цього тексту та спробувати пірнути трішечки глибше. Чим надалі я й збираюсь займатися, пропускаючи етап переказу сюжету книги, бо його і так без зайвих зусиль можна знайти на просторах інтернету. Але увага: тут все одно буде чимало спойлерів, тому будьте обачні та не ображайтесь, якщо це якось переб’є вам процес власного прочитання тексту.
«Я точно не врятую вас і навряд чи якось допоможу. Але в будь-якому разі я заповню вашу ніч безсонням».
Йосип Ротський, «Радіо Ніч» (Ю.Андрухович)
Божественне та диявольське, фліртування з релігійними іменами, інтертекстуальність у майже всіх можливих проявах, самоцитування та чаклування. Чого тільки не знайдеш у новому романі Юрія Андруховича – точніше, чимало з цього навіть шукати не треба, хіба що у ґуґлі в разі потреби освіжити декотрі свої знання з літератури. Доктор Тагабат, Xata morgana, математика складання прізвища головного героя Йосипа Ротського, Пекло, Чистилище, Рай, інші тому подібні фішки – дзвіночки, будди, нью-ейджові записи, Вальзер – самотужки потраплятимуть у поле вашого зору. З іншого боку, як і під час читання, наприклад, деяких творів Умберто Еко, вам нічого не станеться, якщо вирішите не дуже зважати на всі ці назви та посилання, приділивши всю свою увагу тільки захопливому сюжету «Радіо Ночі». Інтертекстуальна іронія перебуває тут у своєму чистому вигляді, тобто цей роман цілком самодостатній для видів читання на будь-який смак. Отож хто хоче читати без зайвих інтриг, то прошу дуже, а я собі поки дозволю розібратися з тим, що ховається за яскравими масками. І дозволю собі для початку замість пристрою нічного бачення, аби розгледіти більше в блукаючих нічним небом радіохвилях, взяти епіграф роману.
«Я вже не був собою, я був кимось іншим, але саме тому я врешті був знову собою».
Роберт Вальзер «Прогулянка» (пер. Ю.Андрухович)
«І буде гуркіт гір, що валяться, і розбурханих потоків у морях, що розливаються, і ревіння вогню, і розгніваний вітер».
Тибетська книга мертвих
Отож маємо цитати із «Прогулянки» Вальзера і Тибетської книги мертвих, котрі на перший погляд читача цілком справедливо видаються вдалим підсиленням сюжетної лінії. Однак із кожною з цих книг нам ще випаде нагода зустрітися знову, і оскільки події роману розгортаються не зовсім лінійно, можемо собі дозволити почати розмову про «Радіо Ніч» якраз зі значення «Прогулянки» в ній. Вона, «Прогулянка», одразу створює ризик збитися на манівці, бо саме Юрій Андрухович свого часу перекладав на українську даний текст – і, відповідно, хочеться не задавати собі труднощів шукати чогось більшого у такого роду відсилках. Та все ж Роберт Вальзер – один з улюблених авторів головного героя, примірник вищезгаданої «Прогулянки» начальник в’язниці навіть подарував Ротському з нагоди виходу на свободу. Згодом цей же твір Йосип читатиме разом зі своїм останнім коханням (тобто з коханкою), і вони разом сміятимуться з одних і тих же моментів. Ну і загалом він просто обожнює цей неординарний опис начебто нецікавої прогулянки містом, яка насправді певною мірою є важливим доповненням для самого тексту і його центральної постаті. Більше того – обережно, спойлер – наприкінці як герой Вальзера, так і герой Андруховича відчувають майже те саме, опиняючись у схожій ситуації в стосунках із коханою. Через що також виникає питання про те, чому історія обидвох літературних творів закінчується майже однаково. Чоловік, котрий подарував цей примірник Ротському, лише вгадав із книгою, передбачав майбутнє – чи, можливо, Йос настільки вподобав саме цей текст, бо знав, чим для нього все згодом закінчиться?
«Він умирав щомиті, щоб не змогти померти зовсім».
Роберт Вальзер «Прогулянка» (пер. Ю. Андрухович)
Цю загадку, як і загадку Ротського загалом, допомагає зрозуміти текст, з якого взята друга цитата для епіграфа. «Бардо Тодол», вона ж Тибетська книга мертвих, насправді відіграє ключову роль для розуміння «Радіо Ночі», причім і буквально, і концептуально, позаяк без неї не збагнеш, де ховається прихована сюжетна лінія – а без прихованої лінії не побачиш, так би мовити, the dark side of the moon, тобто книги. Сама ж прихована лінія вабить і притягує значною мірою через те, що коли її розгадати, то видається, ніби автор навмисне хотів заховати та залишити тільки собі цю історію. Хоча, можливо, він просто розраховував на більшу увагу читачів до тексту.
Тибетська книга мертвих, «Бардо Тодол» – це така собі інструкція з виживання після моменту фізичної смерті людини й аж до її реінкарнації або виходу з Сансари. Вона детально розповідає про всі можливі способи покінчити з кругообігом життя і смерті, що робити, якщо їх проґавив, як вибрати собі комфортну наступну реінкарнацію в разі неготовності назавше відмовитись від усього людського, ну і про ще багато іншого. В буквальному сенсі Бардо означає проміжний стан, «поміж двома», і за різним прочитанням священних текстів виділяють 4 або 6 таких станів. Тобто і в повсякденному житті – при свідомому очікуванні певної події – можна також опинитися в Бардо: не обов’язково все має відбуватися саме з кимось фізично мертвим, а самі поради з Тибетської книги мертвих взагалі ідеально годитимуться і для реального життя, особливо в ХХІ сторіччі. Майже на самому початку книга мертвих наголошує читачеві, що його посмертний шлях, його образи, демони, божества та події будуть мати вигляд відповідно до тієї релігії, яку він сповідував за життя, до культури, в якій він перебував, та згідно з його індивідуальними віруваннями загалом. Звідси дозволю собі припустити, що світ «Радіо Ночі» настільки класично-європейський за ціннісними орієнтирами та архетипами якраз через те, що його головний персонаж перебуває в Бардо.
Важко не помітити, що Ротський, як і декотрі інші персонажі роману, перебуває вже трохи далі, трохи за межею звичайного життя, позбавленого всього цього буддизму, сансар, нірван та реінкарнацій. Якщо брати ширше, то весь світ «Радіо Ночі» з його чудернацькою географією, хаотичним перебігом часу, химерними персонажами та іменами – іноді такими схожими на галюцинації, сни, марення, психічні відхилення тощо – насправді цілком може бути місцем, в яке Ротський потрапив після своєї смерті, котра, в свою чергу, можливо, відбулася ще до початку запропонованої нам історії. І в підсумку все, що з ним відбувається, якраз і є етапами та станами, через які душа має дальше проходити. З іншого боку, також можливо, що Ротський помер і десь посеред книжки, потрапивши в Бардо одразу після Революції, викрадення чи ув’язнення, або він може бути одним із тих просвітлених, які вже настільки добре орієнтуються в помираннях та реінкарнаціях, що для них ці світи майже переплітаються, втративши рештки чітких кордонів поміж собою. Звідси всі ці класичні згадки про Бога та Диявола, Пекло, Чистилище, Рай, Мефістофелів, троянок, Марію, Йосипа, чорного крука, юнґіанську тінь, архетипи, а ще Бові, Шекспіра та решту митців. Вони є настільки чіткими якраз через те, що душа Ротського (чи, іншими словами, якийсь умовний розум, свідомість, єство) родом зі світу європейської цивілізації та християнства і через це опиняється в потойбіччі, переповненому звиклими символами, орієнтирами, постатями – інакше кажучи, такими собі кліше західної цивілізації. Або ж автор спеціально розставив ці всі посилання вздовж усього тексту, щоб відволікти читача від загадки Ротського, намагаючись зберегти таємницю свого головного героя до самого кінця і навіть дальше – до чого повернуся згодом. До речі, цю ж книгу дарує вже згаданий начальник в’язниці ще одному героєві книги – і, здається, це не тільки тому, що на того смерть чекає відразу за рогом. Але що приховує самотній Йос?
Під час свого другого включення в «Радіо Ніч», тобто в другій прямій мові, Ротський мимохіть згадує про своє попереднє життя – і спершу здається, наче він собі просто до слова жартує або ж патетично намагається виглядати більш загадковим. А каже наступне:
«Наприкінці XV століття, коли я жив попереднє життя, в мене був портативний органчик, а точніше гармоніум. Добрі люди пошили мені для нього спеціальний футляр із козячих шкір. Мій інструмент міг їздити на коліщатах, але частіше я двиганив його на собі по снігах і бездоріжжях. Ми весь час мандрували – від садиби до садиби, від замку до монастиря, від містечка до міста, від ярмарку до празника. В нашій частині світу тоді багато й жорстоко воювали, про чуму та проказу не варто і згадувати, як і про люті зими завдовжки з пів року та розбій на шляхах. У кожному разі ми вже тоді грали проґ. І нас не завжди проганяли з подіумів. А як і проганяли, то не завжди зі свистом та гулюканням. А як зі свистом та гулюканням, то не завжди з киями».
Після цього він раптом переходить на музику 70-х, наче бовкнув щось зайве, дозволив собі надто багато. І через численну кількість посилань та звернень до європейських культурних образів, які надалі починають з’являтися в тексті один за одним, у результаті не так вже й звертаєш увагу на цей коротесенький відступ. Врешті, він узагалі стає більш-менш зрозумілим не раніше трьохсотої сторінки роману, хоча про попереднє життя Ротського його біограф згадує ще на початку, ще перед цитованою вище прямою мовою – як і про місто Носороги, в якому власне й відбулись одні з найважливіших подій обидвох із життів головного героя. Однак біограф, здається, тут також не підозрює, що в XV сторіччі Йос бував у цьому містечку, зате невдовзі, в третьому розділі, сюжет нас ще раз повертає до таких деталей з минулого. Під час короткого викладу історії «Xata morgana», в якій поселяється Ротський і яка постійно провокує своєю назвою шукати пояснень в українській літературі, нам також мимохідь спершу розповідають про те, що цей будинок – а саме його підвал – родом ще з XV століття, після чого згадують про двадцять шостого барона Флоріана-Авґуста – про нього біограф теж обмовився напередодні – та його дружину Евеліну Безмовну. Надалі ці художні деталі починають губитись і стиратися з пам’яті завдяки насиченому розгортанню сюжету та іншим привабливим для розгадування дрібничкам тексту.
Аж поки в 14-му розділі автор не починає розповідати про один із періодів попереднього життя Ротського з такою раптовою плавністю і відповідністю до попередніх подій сюжету теперішнього часу, що видається, ніби той розділ є звичайною грою. І спершу подальші пригоди головних персонажів, котрі насправді є флешбеком у далеке минуле, мимоволі можуть видатися читачам майстерною стилізацією під Середньовіччя, спровокованою бажанням автора додати тут атмосферу зі своєї попередньої книги «Коханці Юстиції» або чимось в такому стилі. Та якщо бути достатньо уважним і не втрачати пильності, то тут нарешті вдасться дізнатися, що Ротський був знайомий зі своєю коханкою Аніме ще у попередньому житті – так само, як і з чорним круком та кимось Третім, котрим, найімовірніше, був Субботнік.
Того разу, тобто життя в тамтому житті, історія героїв «Радіо Ночі» закінчилася в тих же Носорогах за правління вже згадуваного Флоріана-Авґуста – і тоді в долю Йосипа так само втручався дехто схожий на Теофіла; і здається, що надалі життя Ротського (тобто його теперішнє життя) є просто продовженням попереднього з деякими викрутасами та вибірковими вивертами подій навпаки. Бо якщо тоді їхня з Аніме історія закінчилась у Носорогах, то тепер вона тільки починала розгортатися там; якщо тоді Субботнік викрав у них гроші та втік у невідомому напрямку, то тепер ці коханці зустрілися власне завдяки його скарбу. Водночас як тоді на них напали риноцероси Евеліни Безмовної, так і тепер: наприкінці за Ротським гнатимуться режимські, яких автор ніби за звичкою також називатиме елітними риноцеросами. Саму ж Аніме в попередньому житті Перший та Третій викупили з борделю майже так само, як і Йос (щоправда, врятувавши від не дуже справжньої небезпеки) в теперішніх Носорогах. І якщо в тому далекому столітті зима була найлютішою, то тепер – на противагу – літо перетворилося на найспекотніше, а на заміну війнам та іншим катастрофам, через які тоді пробирались Андруховичеві герої, прийшла економічна криза, диктатори, їхні режими, кіберзлочинність і тому подібне. Проте, здається, ні Ротський, ані Аніма, вона ж Аніме, до безтями закохавшись одне в одного, не дуже то й пам’ятають своє далеке спільне минуле – що водночас є логічно-нормальним, оскільки, як знаємо, після реінкарнації попередні життя зазвичай забуваються та часто пригадуються лише перед смертю (чи завдяки спеціальним практикам та медитаціям). Та й сам Ротський про своє попереднє життя починає говорити аж наприкінці власної історії, яка в книзі розміщена на початку, – і можна припустити, що йому воно пригадалося внаслідок подій на острові, котрі, зі свого боку, забезпечили довічне ув’язнення цьому персонажу. Можливо, десь під час вибуху або в період того нестримного лютування Скреготу в його голові, перебуваючи десь поміж життям і смертю, на грані просвітлення, споглядаючи якесь видіння, він згадав і себе в XV столітті, й Аніме, і всіх решта. Хоча якраз після втечі з Носорогів у теперішньому житті, коли двоє коханців стали справді близькими, їм почали снитися однакові сни – один із них був якраз про ті мандри в Середньовіччі, про їхню любов і катастрофу, яка їх поглинула. Між іншим, розмова Аніми та Ротського про той сон якнайкраще дає зрозуміти невипадковість 14-го розділу («Зима йшла попереду них і позаду. Зима йшла поруч і в ногу з ними – тяжка й затяжна. Сніги як випали посеред жовтня, так не було їм кінця ні краю. Шість місяців зими, снігів і холоднечі. Хто б таке витримав. Треба йти. Ходити. Якщо переходимо цей час, будемо жити вічно») і натякає, що в ньому авторові не дуже і йшлося про стилістичні вправляння. Також невдовзі автор ще раз натякне на особливість повторювання їхнього кохання, пишучи:
«У таку рясну і свіжу зелень вони востаннє лягали ще наприкінці XV сторіччя».
Поміж тим, перечитуючи п’єсу «Носороги» Йонеско, можна знову зауважити повторення історії коханців, які не можуть бути разом і розлучаються в самому кінці. Тобто використання Носорогів для назви міста в романі «Радіо Ніч», якщо відкинути випадковість алюзій та приймати кожну уявнену відсилку за чисту монету, так само вдало поєднується зі завершенням любовної історії Ротського. Але чому ж ця любов є такою принципово неможливою?
Повернімося до «Бардо Тодол», бо, здається, особистість Йосипа Ротського можна до кінця зрозуміти лиш за допомогою потойбіччя. Вочевидь, він закрита в собі людина, і з його прямої мови ми навряд чи зможемо зрозуміти, чому саме він поводився так, як поводився, особливо враховуючи його презирство до сучасного світоустрою. Однак сам текст книги прямо стверджує, що серед принципів і внутрішніх правил Йоса були, зокрема, такі: не узалежнюватись ні від чого в цьому житті, потреба жити в постійному відчуженні та усамітнені, концентрація уваги на самому собі, не спокушатися спокоєм і комфортним існуванням, завжди зберігати пильність, завжди бути напоготові. Ззовні такий нібито аскетизм головного героя більше схожий на самозакоханість та понти, ніж на якісь варті поваги чесноти. Однак з іншого боку він – за винятком зловживання одноразовими тілесними втіхами – досить таки старанно дотримувався приписів із Книги мертвих і цілком би вже міг вийти за межі Сансари. І, здається, він навіть цього прагнув, допоки (найімовірніше, під час котрихось із подій на острові) не зазнав своєрідного катарсису, про деталі якого ми нічого не знаємо – так само, як і не знаємо, чи він, катарсис, дійсно відбувся. Хоча ймовірне і те, що Ротський заздалегідь цільово вибрав собі шлях постійного швендяння поміж різних життів, аби наново переживати один і той самий сценарій, зустрічати одних і тих самих друзів та ворогів, ставати учасником різноманітних революцій, катастроф або фатумом для інших людей.
Дозволивши собі цілком повірити в перебування Йоса поза межею життя та смерті, можна навіть зауважити, що Скрегіт, який переслідує його у вигляді тимчасових нападів нестерпного шуму і сягає своєї кульмінації якраз напередодні вибухових подій наприкінці книги, нагадує один стан із «Бардо Тодолу». За Книгою мертвих, подорожньому в певний момент починають надокучати сильні шуми невідомого походження. Вони лякають, дратують, дезорієнтують і приносять пекельні муки одним своїм звучанням.
«Всередині Світла почуєш громи, наче плескають тисячі гігантських долонь. Це звуки останньої суті…»
Тибетська книга мертвих
І зникнуть вони лиш тоді, якщо повністю їм віддатися, розгледіти за ними свою справжню суть, інакше всепроникний страх може назавше поглинути подорожнього. Можливо, десь під час своїх галюцинацій та марень, коли Скрегіт обступив Ротського з усіх боків, останній нарешті поглянув у вічі своїм страхам, прийняв їх, прийняв самого себе, свої слабкості – і власне завдяки цьому знайшов сміливість піти назустріч усім своїм ворогам, щоби врятувати Аніме? І, можливо, його внутрішній катарсис відбувся саме тоді, коли він напівпритомний валявся в тимчасово орендованому помешканні після втрати найкращого друга і своєї коханої? Можливо, саме тоді він і пригадав своє попереднє життя? Через призму буддизму з цим заворотом сюжету вдається тільки приблизно дати собі раду, і хотілось би мати змогу не пірнати аж так глибоко в ці світи, але інакше ніяк не зрозуміло, чому Ротський детально згадує про своє попереднє життя (і навіть чітко говорить, що мандрував тоді не наодинці) аж після ув’язнення і жодного разу в розмовах з Аніме навіть не натякає, що вони багато століть тому були так само закохані? На додачу розлука закоханих виглядає якось надто вимушеною – і очевидно, що її причиною ніяк не могли бути згаслі почуття; відповідно, навмисне відштовхування від себе Аніме Ротським свідчить про його усвідомлення необхідності завершити певний шлях, не бажаючи тягнути ще когось із собою в те місце його завершення. Але яким саме є той шлях і наскільки детально та чітко Йос знає деталі власного майбутнього, ми бачимо лиш побіжно з останніх хвилин нічного радіоефіру.
Єдине, що ми в результаті начебто точно знаємо про Ротського – це те, що він безсмертний. Без звернення до Книги мертвих таке майбутнє героя спокушає вбачати у ньому образ посланця Бога, хоч можливо, що й самого Диявола. Але те, що сам Ротський розділяє своє життя на попереднє й теперішнє, вказує радше на проблеми з реінкарнаціями, а книга-провідник тут може все пояснити звичайним станом просвітлення, яке власне і гарантує вічне життя, допоки не доростеш до здатності вийти з Сансари. Відповідно, Ротський міг стати вічним не тому, що є якимось там сином Бога/Дивола або кимось приреченим, а тому, що усвідомив свою вічність, але ніяк не наважиться зробити наступний крок – крок у Ніщо. Зрештою, ці стани невагомості й безсмертя до снаги кожному з нас, принаймні за Тибетською книгою мертвих. Найважливіше – допустити зміну в собі, що і робить Ротський, адже наприкінці нарешті визнає, що закоханий.
Що ж до постійної присутності Бога й Диявола на життєвому шляху Йоса, то «Бардо Тодол» передбачає постійну появу так званих Вартових, котрі являються подорожньому в образі тих, у кого він вірив найдужче. Оскільки достеменно не цілком зрозуміло, в кого у головного героя було більше віри – в Господа чи в Сатану, їхня постійна поява впродовж усього цього роману не є чимось підозрілим та неочікуваним. Тим більше, в давні часи людей з гетерохромією, яку має Ротський, вважали дітьми Диявола: його тоді зазвичай так і зображали – з одним світлим оком і з одним чорним. Цілком можливо, що таке ставлення до власного відхилення Йос отримав ще в попередньому житті, коли люди в таке направду вірили, і десь у глибині душі вважав себе за дитину самого Люцифера, тому й постійно повертався до думок про нього, всюди вбачаючи наслідки його діянь. З іншого боку, інтерпретуючи «Радіо Ніч» через призму такого роду давніх вірувань, особистість Ротського, його безсмертя, дивні стосунки зі світом та самим собою, частковий егоїзм, відраза до близькості й здатність раз за разом вибиратися з рук смерті можна сприймати власне як доказ зв’язків із Дияволом – який, безсумнівно, може бути чи то його батьком, чи то випадковим донором сперми, чи то якимось хрещеним, стрийком, шваґром, наставником чи двійником випадковим.
Але настав час трохи змінити русло цих міркувань. «Радіо Ніч» Андруховича притягує і підкорює авантюрного читача ймовірним різноманіттям інтерпретацій, але прекрасні компоненти цієї книги не закінчуються на цім.
Радіоефір, з якого починається текст, є безсумнівно цілком природним способом для комунікації Ротського з рештою світу, а заодно і для розповіді його сумної історії. Ну, бо наш герой – все-таки прихильник олдскулу, для якого також дуже важливо наповнювати свій наратив музичним і лиш мінімально користати з благ прогресу інформаційних технологій. З іншого боку, радіо зі своїм випромінюванням хвиль ідеально пасує до теми вічності, якою пронизане все нами почуте. Адже кожне слово Ротського з моменту промовляння вголос у мікрофон одразу ж перетворюється на невидимі радіохвилі, приречені вічно блукати в просторах космосу. Радіо Ніч – це поєднання вічності темряви, в якій живе Ротський, це втілення його сутності, відображення позачасової самотності, таємничість, що межує із небезпекою, та оманлива обіцянка спокою, поки всі решта сплять. Навіть якщо його ефір в онлайн-форматі і про ніякі хвилі, крім морських, там не може бути і мови. Тим паче, «Бардо Тодол» означає «звільнення за допомогою слухання».
«Випустіть серце на волю – побачите всі, як високо полетить».
Радіо неподільно пов’язане з музикою, його зараз ніяк не уявиш без пісень усіх жанрів, радіостанцій, переповнених симфоніями, оркестровим звучанням, всеможливими варіаціями побудови композицій, тональностей, мелодій та текстів, що їх доповнюють. Так само і Ротського не уявиш без музики, хоч при народженні йому ніхто не пророкував відданість саме цьому виду мистецтва – зрештою, радіо теж придумували не для того, щоби дати людству насолоду безперервної можливості слухати попсу, рок чи реп. Список композицій, композиторів, музикантів та виконавців, якими автор наповнює цей роман, забезпечують звукову насолоду від атмосфери роману, підігрівають градус емоцій і переживань, провокують шукати навіть ті з них, котрі мимохідь згадано в тексті. Їхня добірна вишуканість так зачаровує, що, сам того не зауваживши, в деякі моменти можеш повністю віддатися музичним пасіям Ротського, забуваючи про книгу в своїх руках чи смартфоні. Але «Радіо Ніч» – не той випадок, коли пісня – це просто пісня, яку любить переслухувати головний герой. Для такої відчуженої людини, яка навіть самій собі часто не годна зізнатися в почуттях та переживаннях, музика, вочевидь, має бути одним з основних способів розповісти про щось неможливе для висловлення власним голосом, що не вміщається у власній гортані та непідвладне голосовим зв’язкам. Тому, вслухаючись у композиції зі Списку Ротського, можна відчути жорстокість й агресію до своїх кривдників, відчути накопичені за всі ці роки образи, біль, відчай, розпач, смуток, любов, дитинність, мрії та навіть трошки залишків надій на майбутнє. З іншого боку, декотрі з пісень, які ставить наш радіоведучий, часом випереджають події з розділів, що йдуть опісля, натякають на недоговорене, прогалини, зумисне замовчування деяких моментів історії, яку сам же вирішив усім розповісти. На додачу цей музичний супровід також можна сприймати і як важливі художні деталі тексту: наприклад, пісня Soap&Skin «Miracle» чи не єдина в тексті згадується двічі, причому вперше – після однієї з розповідей Ротського про власне дитинство, а вдруге – коли він описує Аніме, що допомагає нам зрозуміти більше про вагомість їхніх стосунків та ставлення головного героя до своєї коханки.
Формат радіоефіру, який переривається біографічною лінією, п’єсою та розділом про попереднє життя персонажів роману, також дає зрозуміти, що ми почули не всю розповідь радіоведучого, прослухали не всю обрану для цієї історії музичну палітру, дізналися не все, що могло й не могло відбуватися з ним. Така ж ситуація з оповідачем біографії Ротського, який навіть не приховує того, що не всю інформацію спромігся знайти та перевірити. Тому «Радіо Ніч» – це суцільна непевність, один із можливих варіантів історії, лише одна сторона місяця, лише те, що нам завбачливо дозволили побачити і пережити. Вона грається з нами у всіх своїх сенсах, постійно створюючи ілюзію розуміння, здатності відкрити всі таємниці, відволікаючи на інтертекстуальність, паралельно заховуючи зовсім інше в усьому, що відбувається.
Через ці манівці виникає відчуття, ніби ти й сам блукаєш десь в інших світах – і вони переплітаються на кожному повороті. Все це навіть трохи нагадує «Гру в бісер» Германа Гессе своєю вибірковістю історії головного героя, натяками, неочевидними патетичними вчинками, химерністю бажань та реальності, в якій усе відбувається. Хоча тут не завадить і повернутися на трохи до політичної сторони «Радіо Ночі» – бо аспект обставин суспільства, в якому живе головний герой, подекуди навіть серйозніше, ніж у випадку з Гессе, визначає вчинки та прийняті рішення. Революція в цій книзі, як і все інше, очікувано створює ілюзію розуміння, вона притягує до себе якнайбільше уваги, заманюючи в блукання спогадами, провокуючи на ледь помітні сльози або щирий плач, щем десь поблизу серця від випадкових кадрів, що виринають перед очима, спонукає думати про жертви, які нас все одно призвели до нестерпного політичного жарту над всіма загиблими, відчувати докір сумління, прикрість, злість і безсилість. Поки поза тими пронизливими апелюваннями до трагічних подій реального минулого нашої з вами країни можна зауважити і те, що саме Революція робила зі своїми, так би мовити, ідолами та «провідниками». Тут, до речі, можна зрозуміти й ще дещо про Ротського. Протестувальникам, як і його першій пасії Аніті, не дуже йшлося про особистість Аґресора саму по собі. Бо, повертаючись до періоду в житті Йоса напередодні протестів, колишня коханка – попри захоплення творчістю «Доктора Тагабата» – була радше просто закохана в образ Йоса, який сама собі виплекала, і сліпо намагалась якось видресирувати в своєму обранцеві любов до себе, навіть не намагаючись зрозуміти і прийняти його особистість у справжньому вигляді. Хоча й у трохи відмінний спосіб, проте Революція та її прибічники теж бачили в Ротському тільки те, що хотіли бачити, вимагали від нього тільки те, що їм було потрібно, намагалися привласнити його собі мало не навіки вічні і використовувати для досягнення цілей, які потребували сміливості взяти на себе потому відповідальність за скоєне. Їм цілком не важить творчість «Доктора Тагабата» – їм важить тільки Йосипова постійна гра на піаніно, його символізування чогось, що кожен випадково уявляє по-своєму, їм потрібно мати змогу використовувати його постать для того, щоб переконувати інших у своїх цілях і діях. І в самому тексті ніяк не уникнути слів Сервуса про те, скільки він та численні інші вбухали своїх грошей у ту Революцію саме через захоплення Аґресором. І коли в Носорогах Ротський нарешті мав змогу залягти на дно (його ж там спершу взагалі ніхто не переслідував), спокушання Мефа знову повернутися до музики провокують утікача перервати свій стан тихого переховування від ворогів. І знову всі ці революціонери в екзилі починають гуртуватися навколо все ще обожнюваного ними кумира, цілком не зважаючи на всі ті його музичні експерименти та потребу в приватності. Він піддається їм, починає з’являтися на їхніх селфі, стає новим гештеґом публічного підпілля чи то пак руху опору – ну, і очікувано в його життя заодно починають повертатися спраглі розплати. І куди б він не втікав, відтепер більше не зможе відірватися від переслідувачів.
У цьому полягає одна з трагедій Ротського – на його роль періодично прирікають його ті, що божаться любити, клянуться у вірності та сліпо обожнюють. При цьому їм ніби байдуже, що Ротському потрібно насправді, їм навіть байдуже, чи він зможе колись дати їм усе бажане, – їм просто треба жити в уявному світі з уявними ідолами, на яких можна перекласти відповідальність і які за них мають вирішити долю майбутнього. Та й сам головний герой «Радіо Ночі» наївно раз за разом дозволяє їм себе підставляти, дозволяє призводити до запроторення у в’язниці, поламаних пальців, опіків та неможливості жити нормально. В цьому ховається його слабкість, в цьому захована його людяність і притаманна їй вразливість.
«Схоже на те, що найвірнішим варіантом Ротського був Ротський з переламаними ногами й ребрами».
Завершення «Радіо Ночі» неоднозначне в своєму значенні, як і все решта в книзі. Це ув’язнення справжнє – чи це просто Ротський транслює свою історію десь із потойбіччя, по котрусь зі сторін Раю та Пекла? Це позбавлення волі насправді його порятунок чи покарання? Бо ж тепер його нарешті ніхто не турбуватиме бажанням розплати, тепер він врешті може припинити втікати, тепер він нарешті один, без загрози близькості та звикання до когось іншого. Тепер він може дозволити собі відчувати емоції без небезпеки побічних ефектів, тепер він навіть здатен говорити про себе вголос і перетворювати свої почуття в радіохвилі, котрі мандруватимуть замість нього де тільки завгодно. І попри все, він добре знає, що як тільки випаде наступна нагода, він пройде цей шлях ще раз і ще раз. Бо в цьому й суть роману «Радіо Ніч». Сансара – це про обрану заздалегідь вічність.
Зрештою «Радіо Ніч» – це також і літературний виклик сучасному читачеві, котрий надто самовпевнено читає поверх рядків з пошуком у ґуґлі як єдиній опорі для власного інтелекту. В цьому тексті автор створює очевидний інтертекстуальний набір символів та орієнтирів спеціально, щоб випробувати здатність читача розпізнати та розгадати загадки, що ховаються за приманками у вигляді найпростіших загадок. Верхній, видимий шар інтертекстуальності тут є чимось на кшталт заданого стилю партії гри в бісер. Цю партію ніби й можна швидко виграти, однак тільки якщо попередньо звільниш свій розум від зарозумілості та мислення в рамках культурних штампів. Наявність цієї гри автора з читачем є не менш важливою, ніж сюжет та стиль самого твору – здається, саме тут і ховається суть книги та її умовна мораль. І ця суть та мораль говорить про втрату вміння читати книги, розуміти їх, інтерпретувати відповідно до власних уподобань. Катарсис у «Радіо Ніч» відбудеться з читачем лише в той момент, коли він зрозуміє, яку саме гру пропонує автор у тексті. Бо «Радіо Ніч» – це провокація до інтерпретацій. Вона сумує за пристрасним, спостережливим та винахідливим читачем так само, як Ротський – за музикою 70-х.
«Радіо Ніч» – це неможливість поразки та перемоги. Кожен із нас зрозуміє цей роман на власний розсуд, тому його фінал може бути водночас щасливим, трагічним чи просто трикрапкою. А герої цієї історії продовжуватимуть блукати у вирі Сансари, і попереду в них ще стільки життів із тим самим фіналом – у якому, можливо, колись десь, якщо пощастить, любов нарешті стане можливою. Або принаймні остаточно переможе котрась із Революцій.
Ну і на завершення – композиція від одного майже персонажа книги, бо як тут втриматися від музичного супроводу?
There is a train that's heading straight
To Heaven's gate, to Heaven's gate
And on the way, child and man
And woman wait, watch and wait
For redemption day
12.02.2021