З того часу, коли я випадково натрапив на добірку віршів Єгуди Аміхая в польському журналі “Poezja”, до часу, коли придбав опасистий том його віршів у перекладі англійською в книжковій крамниці на Бродвеї – минуло понад два десятки років. Взагалі, як би це не виглядало неправдоподібно, але саме Аміхай, а не хто інший, поводив мене під нью-йоркською осінньою зливою. Тоді я не цілком орієнтувався у місті, плутаючи східну і західну його частини, переділену Бродвеєм. Того вечора я вибрався із Бруклина. Здається, це був листопад. Океанічні дощі прийшли до Нью-Йорка надовго, і кілька днів поспіль безперестанку лило. У вагоні сабвею було тепло – машиніст увімкнув опалення, а коли крізь запітнілі вікна на Мангеттенському мості показався Мангеттен, довелося заглянути до сабвейної мапи, щоби не проминути своєї станції. Читання Аміхаєвих віршів заплановано було в одному із корпусів Нью-Йоркського університету, розкиданих по периметру нового Вашинґтонського скверу. Можу собі тільки уявити, як дванадцятилітній єврейський хлопчик Людвіґ Пфойфер, що народився в Німеччині, сприйняв підмандатну Палестину, коли вперше ступив на Святу землю. Мабуть, вони доплили до Хайфи, до порту, який нагадував зразок хаосу – в порівнянні із німецькою педантичністю. Але часу на роздуми – їхати чи залишатися – в його батьків у тисяча дев’ятсот тридцять шостому році в нацистській Німеччині було обмаль. Причини усім нам відомі. Як більшість ізраїльських письменників, він на новій землі та в новому житті вбирається у нове ім'я та прізвище, пошите з літер івриту, і мовою його письма стає також іврит. Звісно, що німецька не була для нього зовсім чужою, але з нею доведеться розпрощатися з багатьох причин. Юний Людвіґ поселяється з батьками в Єрусалимі, тут він навчається, читає, дорослішає і стає поетом івриту. Однак спочатку він стане солдатом – вояком Бритійської бригади, а згодом Ізраїльського війська. Ситуація вимагала не віршів, а вояцького обов’язку. І Аміхаєве покоління з честю стане на оборону новоствореної держави. А оскільки протягом усієї історії тут завжди відбувалися війни й протистояння, тому, очевидно, молодих сіоністів це не відлякувало, а радше наснажувало. Спочатку вісімнадцятилітній Аміхай послужить у Бритійському корпусі в Єгипті. Це тисяча дев’ятсот сорок другий рік, тобто час, коли німецький африканський корпус ще продовжує просуватися у напрямку Єрусалиму. Про серйозність ситуації свідчить кабалістична оповідь про те, що бритійці посадили в літак чотирьох кабалістів, з якими облетіли усі можливі бойові позиції, а приземлившись, мудреці повідомили військове командування, що корпус Роммеля до Єрусалиму не дійде. Мовляв, пророк, якому вони молилися під час польоту, подав знак. Біля Нью-Йоркського університету я заблукав, наче на мене напала мана. Вулиці були порожніми, бо хто ж захоче чалапати просто так під зимним і шквальним дощем? Ну от, саме такий день вибрав Єгуда Аміхай в Нью-Йорку, щоби прочитати свої вірші. Вірніше, не він особисто, а перекладачі, яким, очевидно, виділили авдиторію саме цього дощового вечора. Мені запам’яталося те читання, бо усі, хто входив до приміщення, вносив зі собою потоки води, що спливала з болоньєвих курток, плащів, парасолей, ґумових чобіт і шкіряних черевиків. Калабані дощової води справляли враження, що поетичну метафору – доторку неба до землі – принесли усі, хто увійшов знадвору в університет. Я вперше почув іврит – це була мова поезії, мова молитов та благословень, в якій пом’якшені приголосні сипалися з усіх усюд на слухачів. Потім іврит змінився англійською, але поезія Аміхая не переставала пахнути дощівкою. Якщо англійська мова для ізраїльського суспільства була природною, бо ж перебування під англійським мандатом вимагало відповідного мовного спілкування, то німецька – якою творили Гайне, Рільке чи Кафка – після Другої світової війни нагадувала про травми. До Єрусалиму у шістдесят дев’ятому році завітає Пауль Целан у не найкращий період свого життя. Поет німецької мови, яку уважав рідною і якій мстив. Чи може поет мститися мові? Може, та ще як! У повоєнному Єрусалимі було тоді чимало буковинців з тих, кому вдалося перетривати війну і вижити. Пауль читає для них німецькою, наче хоче приблизити для них Буковину і Чернівці. Чей же усвідомлював, що мова, якою він пише, може викликати у слухачів відторгнення? Однією із причин, поза іншими, кепського внутрішнього стану Целана були й неоднозначні стосунки із німецьким літературним середовищем. Єгуда для виступу Целана на ізраїльському радіо перекладає кілька Целанових віршів на іврит. Повернувшись до Франції, Целан з Парижа напише Аміхаєві листа, в якому скаже, що не мислить світу без Ізраїлю. У мене закралося думка, що у підтексті цього прочитується також, що Целан не мислить поезії без івриту. Зрештою, він говоритиме ізраїльському колезі про іврит його віршів якось так по-целанівськи, непрямо, наче виправдовуючи й одночас соромлячись свого німецькомовного вибору. Коли перекладатиму в своїй ранній молодості Збіґнєва Герберта, то, звичайно, не омину вірш «До Єгуди Аміхая». Мені видалося під час мого блукання тісними вуличками Старого міста, що Єгуда Аміхай перебуває у товаристві горлиць. Зрештою, у своїх віршах він часто персоніфіковував реальні деталі щоденного життя у глибокі метафори, в яких у теперішньому і минулому проглядалося майбутнє. Якщо б Аміхая назвати єрусалимським поетом, то таке означення цілковито відповідатиме реальності – із крихтою застереження, що Єрусалим потрібно розуміти в ширшому контексті, аніж виключно урбаністичному. Кожна із мов – українська, іврит чи будь-яка інша – переповнена ядрами поезії кожного слова словникового запасу. Тож коли твориться вірш, ці ядра зі знаками плюс і мінус, потрапляючи в особливе магнітне поле, поєднуються в єдиний нерозривний ланцюг поетичної логіки і краси. Цю особливу логіку та красу чи не найглибше виражено Аміхаєм у поетичній та світоглядній формулі: «Відчинено-зачинено-відчинено// До часу, коли народжується людина,// усе у світі без неї відчинено. Коли вона живе усе зачинено// власним її життям. А коли вона помирає все знову відчинено// Відчинено-зачинено-відчинено. Це є людина». І хоча поетичне покоління, до якого належали Єгуда Аміхай, Натан Зах, Дан Паґіс, виступало у 1950-х супроти романтизованого стилю своїх попередників, намагаючись осучаснити поетичний іврит, все ж питомі ознаки стосунку івритомовної поезії із релігійною свідомістю та особливостями юдаїзму ні в кого із них не зникли. Навпаки – у випадку Аміхая кожна деталь у його віршах набирає біблійної символіки. У цьому процесі постійного діалогу з Творцем поезія, за Аміхаєм, – найвірогідніший спосіб наважитися поставити питання й спроба зрозуміти, в першу чергу для себе, пульсуючі імпульси відповідей. Не завжди зрозумілі, але пульсуючі. Неспішний ритм, довірлива розповідь і візуальна метафора налаштовує читача на відповідне сприйняття: Аміхай говорить про речі, зрозумілі кожному, обираючи манеру, в якій поєднуються прозаїчність із піднесеністю. Я чітко пам’ятаю оте нью-йоркське читання, залите дощем, ці калюжі на ламінованому паркеті авдиторії, ці мокрі аркуші з англійськими перекладами, які перші ряди передавали останнім. Поезію неможливо розтлумачити, описати чи переказати, бо тоді, як тільки ми намагаємося це вчинити – вона зникає, як імпульс світла, надісланий нам із безмежного космосу.
06.02.2021