Починаючи писати роман, події якого відбуваються в минулому, мушу винюхати геть усе аж до дрібниць про те, як жили в той час мої герої. Коли я писав «Аптекаря» і «Сестер крові», то взявся вивчати стан тодішньої медицини, способи лікування, деталі хірургічних операцій. Та й того ще мало, бо діставав знайомого хірурга, аби мені розповів, яким чином він добував би кулі і стріли, опинившись у XVII ст.
Катівську майстерність я опанував настільки глибоко, що вже й сам міг би піддавати декого, не буду вказувати пальцями, тортурам або й вішати. З мечем, щоправда, ради б не дав, зате міг би консультувати, де саме є те місце між третім і четвертим хрящиком, куди найкраще цілити мечем.
Зараз пишу роман, де події відбуваються за бабці нашої Австрії, яку всі зазбручанці ненавидять, а ми разом з чехами і хорватами любимо, бо є за що. І знову пірнаю в тамтешнє життя з головою. Але мова тут не про мій роман. А про те, як ми змінилися і подекуди навіть змаліли перед тими людьми, які жили у Львові двісті і навіть сто років тому.
Взяти бодай зимові свята. Приказка «від Романа до Йордана – українська рамадана» – це такі собі пустопорожні слова, бо ця «рамадана» виливається всього лиш у водіння кози по родичах і друзях та приймання гостей у себе. Лише передноворічна ніч виламується тут із занудного списку байдикування, але й вона і на крихту не схожа на забави наших пращурів.
А от у XIX ст. зимові карнавали в Галичині тривали від шести до восьми тижнів – від Різдва до Великого посту. Ото була «рамадана»! Публічні балі в касинах (не плутати з казином, яке було заборонене і ніколи не існувало у Львові, бо касино – це клуб, хоча в мережі повно матолків, які розповідають про казино) і спеціяльно винайнятих великих залах відбувалися ледь не щодня, а приватні – по кілька щодня. Траплялися кумедні трафунки, коли двоє кумплів умовилися зустрітися біля будинку, де повинен відбутися баль, але один з них запізнився. Тоді другий вирішив не мерзнути й пішов сам. Звуки музики йому чітко підказали, в які двері стукати, він чудово погуляв, а товариш його так і не з'явився. Наступного дня вони почали картати один одного. І тут з'ясувалося, що того вечора у тому самому будинку було два балі. А отже, один з них потрапив туди, куди не був прошений, але, на щастя, були там знайомі і прийняли його без проблем.
Тепер лише на Новий рік гуляють (і то далеко не всі) до самого ранку, а тоді так гуляли на всіх балях. Бувало, вже й сонце зазирало у вікна, то їх швидко зашторювали, і гульня тривала далі. Тому часто на таких забавах в ціну квитків входила не лише вечеря, а й сніданок. А, однак, сонячне світло робило свою справу, і кралі, які в тьмяному світлі канделябрів могли приховати перед кавалерами своє втомлене обличчя, перед світанком тікали. Інші, молодші, лише міняли черевички, поправляли пірвані волани і далі йшли в танець. А хлопи, яким піт лився з чола, а з комірця на шиї робилася мокра шмата, перевдягали сорочки, які можна було достоту викручувати. Бо досвідчені танцівники брали з собою другу сорочку.
Про карнавал гуділи всі газети, про нього нагадували календарі та оголошення в крамницях і на вулицях, заздалегідь повідомляючи про можливість придбати все найнеобхідніше, пов'язане з забавою: китиці квітів, бальові сукні, корсети, маски і, звичайно ж, карнети, які забезпечували на гулянці суворий порядок.
Карнети – невеличкі гарно оздоблені записнички, які можна було купити в крамницях або отримати біля входу на баль. Там був видрукований список танців, передбачених на весь вечір. Панни й панії вписували олівчиком навпроти кожного танцю кавалерів, які зголосилися, щоб не переплутати черговості. Карнети носили за поясом сукні або підвішені на ручці віяла.
Кавалер, запрошуючи панну, вручав їй маленьку китицю квітів, яка ставала свідченням її успіху. Китиця за китицею, і вже ніхто не мав сумніву, хто тут королева балю. Дівчина чи пані квіти відкладала набік, стискала міцніше віяло, на якому теліпався карнет, хустинку і рушала на паркет. Навіщо під час танцю жінці віяло і хустинка – на це відповіді нема. Просто такий звичай. А кожен в тих часах був невільником звичаїв. «Треба тільки вміти зручно тримати обидва ці предмети», повчав один з порадників. Будь-яке запанібратство між танцівниками було заборонене, не випадало розмовляти надто фамільярно, шептати чутливо до вуха, дивитися надто довго в очі, притискатися, танцювати з одною і тією ж кралею зачасто, а ще вважати, щоб не дотикатися бюстами. Дівчина мала вдавати на все збайдужілу і демонструвати, яка вона знуджена, бо власне то був найвищий вираз шику. Після танцю даму треба було відпровадити до матері.
Були такі танцівники, що не любили чи не вміли танцювати вальс, але чудово давали раду з кадриллю. Порадники інструктували, як зголошуватися на танець до кралі: «Чи можу мати честь затанцювати з вами перший вальс... другу польку... четвертий контреданс?» або також «Насмілюся запитати, якого контреданса міг би я мати за щастя затанцювати з вами»?
Звісно, що в час карнавалу життя міста переверталося догори дриґом. Багато чого не функціонувало як ся належить. Лікарі, вчителі, чиновники, видавці, відгулявши цілу ніч, зранку мусили йти до праці. Так було і двісті років тому, і сто.
Один із творців Львівської математичної школи професор Університету академік Стефан Банах теж любив бавитися на балях. І бувало, що після останньої мазурки поспішав на лекцію. Студенти були, звичайно, здивовані, побачивши викладача вбраного у фрак та ще й у виблискуючих лякерках, і думали, може, він того дня буде промовляв на якомусь симпозіюмі. Але, коли одного разу на лекції пан професор підпер голову і заснув, студенти здогадалися причину.
Газети навперебій повідомляли, де можна найкраще відсвяткувати зустріч Нового року, а де будуть балі й маскаради. Ресторації рекламували свої пропозиції, заманюючи і трунками, і стравами, і музикантами. Нічого схожого зараз не зустрінеш. Всюди устабілізувалася рутина, а балі зникли разом із бальовими сукнями і фраками.
Але в ті штрудельово-чоколядові австрійські часи все було інакше. А було так розгульно, що врешті у 1826 р. з'явилося розпорядження з визначеними днями, коли могли відбуватися масковані балі й редути – лише взимку. А в іншій час – з дозволу влади. Правда, це стосувалося тільки публічних балів, бо в приватних будинках чи поза містом люди могли стрибати хоч цілий рік за винятком посту.
На час карнавалу до Львова з'їжджалися гості з околишніх сіл і містечок, везучи з собою скрині, повні капелюхів і суконь, якими запасалися протягом року, не здогадуючись про одну суттєву річ: те, що було останнім криком моди на провінції, у Львові давно вже лежало в скринях на горищах. Окрім вбрання, карнавал потребував чимало коштів на готель, на квитки, винайм візника на кілька тижнів. А все для того, щоб хоч раз на рік потертися біля великого світу і допомогти доньці з провінції знайти чоловіка.
Якщо хтось гадає, що так гуляла лише сметанка Галичини, то помиляється, бо гуляли всі. Були балі кравців, шевців, друкарів, ремісників, ба навіть балі для убогих (у 1850-му відбулося їх чотири). Баль відгуляли також у Товаристві сліпих, де присутнім був намісник цісаря, бо сліпими були не лише прості люди, а й ветерани війни. У палаці Потоцьких відбулося чотирнадцять балів лише для молоді. А на передмісті влаштовували балі шинкарі. Шинкар Скалінський відкрив баль для приблуд – себто для тих, хто не був запрошеним нікуди, інший шинкар влаштував баль для кельнерів, а ще інший організував аж одинадцять балів у залах єзуїтського парку (тепер Івана Франка) для кухарок, покоївок і жовнірів. А балі ці збирали по триста-чотириста осіб!
Ото був розмах!
2 березня 1850 року «Gazeta Lwowska» підрахувала, що принаймні 66% львів’ян віддалися веселим хвилям.
Звісно, що у XIX ст. були свої заморочки. Дівчата не мали змоги відвідувати прийняття, балі, театр чи каварні без супроводу когось із родичів. Приречені на постійний нагляд старших осіб, гуляючи вулицями в супроводі служниць чи тіток і компаньйонок, не могли самі знайти собі чоловіка. Тому для цього якнайкраще надавався карнавал.
І бажано було, щоб уже під час першого виїзду в світ вдалося зазнайомитися з порядним кавалером, бо для провінціялів кошти таких виїздів до столичного міста були доволі значні і не могли тривати до безкінечності, треба було квапитися. Все відбувалося під пильним оком матерів, які, сидячи під стіною, молилися в душі, щоб їхні доньки були запрошені до танцю, і не має значення, що то буде за танцівник, аби-но тільки був. Не менше переживали батьки, яким Бозя дарувала по кілька доньок. Гостячись у буфеті, час від часу зазирали до танцювальної зали, перевіряючи, як там їхнім пташечкам ведеться. А коли донечки мали успіх і в танці переходили з рук до рук, то такий татусь мусив сидіти до самого ранку, куняючи у фотелі.
Особливою формою урізноманітнення забави були костюмовані балі, звані маскарадами. Маски на лицях, з одного боку, забезпечували анонімність і сприяли безпосереднішій атмосфері, з іншого – утруднювали продовження знайомства, яке випадково зав'язалося. Відтак не раз доводилося за посередництва пресових оголошень шукати вподобаних, а потім загублених панянок, попелюшок і принцес.
«Gazeta Lwowska» повідомляла: «Пан І. К. уклінно просить зголоситися панну, яка була на вівторковому балі в убранні пажа і пришпилила йому до фраку квіточку. Буде чекати її на суботньому балі в касині Гехта».
Теперішні жінки просто не уявляють, яких незручностей зазнавали колись наші прабабці. На кожному такому балі було передбачено окремий покій для дам, де чергували служниці з нитками і голками. Спідниці тріскали, по сукнях кавалери часто топталися, тендітна тканина рвалася, опадали штучні квіти, часом паням спадали комбінації, обтяжені металевими обручами, а деколи й панталони з буфами, що сягали до колін і запиналися в пасі тасьмою. В танці тасьму поволі попускало, вона сповзала і ось уже – трагедія.
Судячи з тодішніх спогадів, таких випадків траплялося чимало. А все ж це ніколи не спиняла карнавалового шалу.
Була ще одна незручність. Вулиці ще не були бруковані, люди ходили битою землею і приносили з собою до зали всю куряву, яку назбирали і на черевичках, і на вбраннях, а під час танців та курява злітала до стелі й опадала на голови. Але й це тоді нікого не спиняло.
Що ж спиняє зараз? І бруківка є, і тісних корсетів чи тісних штивних комірців нема, і мама не пильнує, і комбінації на обручах не бісять, і панталонів нема, а майточки не спадають, а Львів заснув, як лев перед Ратушею, і бачить сни чоколядової бабці Австрії, яка мала один такий період в році, коли забувалися всі клопоти, відсувалися набік всі проблеми, натомість вирувала нестримна жага життя, радості і любові.
27.01.2021