Тарас Кузьо. Кафедра політології Національного університету Києво-Могилянської академії та Інститут зовнішньої політики, Школа перспективних міжнародних досліджень, Університет Джона Гопкінса.
Усі науковці полюбляють стверджувати, що пишуть об’єктивно, однак небагато з них дійсно відповідають цьому високому стандарту. Це стає особливо очевидним, коли вони пишуть про такі неоднозначні теми, як національна ідентичність і політика пам’яті. Об’єктивність у написанні історії практично неможлива.
Вплив суб’єктивізму Георгія Касьянова на його працю «Past Continuous: історична політика 1980-х–2000-х: Україна та сусіди» можна побачити в багатьох моментах. У цій рецензії, аналізуючи дослідження української політики пам’яті Касьяновим, я зосереджуся на п’яти аспектах. По-перше, існує потреба у порівняльному контексті. По-друге, використання радянського визначення "націоналізму" та необ'єктивного підбору опитувань та джерел думок. По-третє, не зважаючи на війну Росії проти України. По-четверте, ворожість до «націоналістичної» української діаспори. По-п’яте, ігнорування єврейської громади в підтримці України для декомунізації.
Брак порівняльного контексту
Касьянов демонструє вельми сильні почуття до української політики пам’яті з кінця 1980-х рр. Його антагонізм до політики пам’яті в сучасній Україні заважає йому дослідити це питання об’єктивно та з ліберальних позицій. Касьянов єдиний серед дослідників переконаний, що Український інститут національної пам’яті демонстрував «об’єктивну» позицію тільки під час президентства Віктора Януковича, коли «виникли перспективи його перетворення в серйозний академічний і аналітичний центр» (с. 142).
Політики пам’яті та написання національних історій неодмінно пов’язані з несприйняттям неприємних моментів минулого, а це означає, що складнощі з формуванням політики пам’яті є вельми поширеними й не унікальними для України. Британцям, французам і голландцям знадобилося 70–100 років, аби розібратися у своєму ставленні до власного колоніального минулого; як тоді Україна здатна примиритися зі своїм минулим за значно коротший проміжок часу?
Підхід Касьянова до дослідження політики пам’яті продовжує традиції західного орієнталізму, зображуючи східноєвропейські країни більш націоналістичними. Однак країни ЄС не є нейтральними в питаннях політики пам’яті й культури, адже в них неможливо бути нейтральним. У Північній Ірландії протестанти щороку святкують військову перемогу над католиками в 1690 р. У Європі багато схожих прикладів.
Касьянов також хибно стверджує, що Західній Європі важко засудити комунізм і нацизм як однаково злочинні режими (с. 69). Однак справа не в тому, що це питання нібито розділяє Західну та Східну Європу. Насправді ставлення до нього радше залежить від того, якій частині політичного спектру симпатизує той чи інший дослідник, і дебати довкола нього в академічному й інтелектуальному середовищі тривають ще з 1970-х–1980-х рр. Наприклад, головна причина, чому Девід Марплз написав сумновідомий відкритий лист із критикою декомунізації в Україні у квітні 2015 р., полягає якраз у тому, що він не погоджується з ототожненням комунізму й нацизму як однаково кримінальних режимів. У Бірмінгемському університеті, де я отримав ступінь PhD, деякі професори були членами комуністичної партії та зі зрозумілих причин не могли засуджувати комунізм так само, як нацизм.
Твердження Касьянова про те, що «національна/націоналістична» (с. 82–23) історія притаманна тільки Східній Європі, також інтелектуально упереджена. Насправді всі західні демократії популяризують національні історії, й історичний герой для однієї країни часто є тираном для іншої. Навпроти британського парламенту в Лондоні стоїть пам’ятник Оліверу Кромвелю, армії під орудою якого вчинили геноцид в Ірландії, знищивши 40 % тамтешніх католиків. У Франції ніхто не готовий відректися від Наполеона, хоча його воєнні кампанії призвели до смертей від 3,25 до 6,5 млн солдатів і мирних мешканців. Чому тоді дослідники настільки обурені «націоналістичною» політикою пам’яті в Україні, проте заплющують очі на подібні явища в інших країнах?
Касьянов вважає Помаранчеву революцію й Революцію гідності «антиросійськими». Однак опитування громадської думки свідчать, що антипатія до росіян ніколи не була поширеною в Україні. Якби це було так, українці голосували би за націоналістичні партії, чого вони не роблять. Ба більше, проти тлумачення «націоналізму» Касьяновим свідчить хоча б той факт, що рівень електоральної підтримки націоналістичних партій в Україні є одним із найнижчих у Європі.
Пам'ятник радянському генералу Ватутіну у Маріїнському парку (Київ)
Соціологічні опитування показують негативне ставлення українців до російських політичних лідерів, а не до росіян загалом, а це є ознакою українського патріотизму, а не етнічного націоналізму. Західні дослідники, що пишуть про Євромайдан і Україну після нього, здебільшого сходяться на думці, що в цей період громадянський підхід до розуміння нації переважає над етнічним і російськомовних українців сприймають як рівних представників громадянської нації.
Надія Бурейко та Теодор Лучан Мога стверджують:
«що дуальна практика розмовляти українською та російською мовами не обов'язково виключає самоідентифікацію України. Насправді, згідно з нашим дослідженням, розмова російською мовою не є ідентифікаційним маркером для більшості українців і, водночас, не суперечить сприйняттю української національної ідентичності. Незважаючи на визнання потенціалу мов генерувати політичні розщеплення в Україні, наприклад, ті, що стосуються статусу російської мови, цей нарис показує, що розмовляти російською мовою не обов'язково перешкоджає прихильності та вірності населення до української держави. Більше того, все більш громадянський характер української національної ідентичності, особливо з часу Євромайдану, здається важливим фактором, який дозволяє людям розмовляти російською мовою та все ще сильно ототожнювати свою українську націю».
Касьянов змушений заплющити очі на поміркований характер українських законів про декомунізацію. Вони, зокрема, не стосуються монументів і символів, присвячених Другій світовій війні (навіть якщо вони возвеличують осіб, які представляють засуджений комуністичний режим). Крім того, демонтажу не підлягають комуністичні пам’ятки, зведені біля могил у публічних місцях та на кладовищах. Наприклад, досі на своїх місцях стоять пам’ятник і могила генерала Ватутіна в Маріїнському парку та грандіозний монумент «Батьківщина-Мати», що вшановує участь України у Великій Вітчизняній війні.
"Батьківщина-Мати" й досі підносить серп і молот над Дніпром
Важливо наголосити, що декомунізація в Україні спрямована насамперед на переосмислення минулого й викорінення комуністичних пропагандистських кліше, які досі існують. Усі тематичні музеї зберегли експонати радянської історії, однак почали переосмислювати їхнє значення та змінювати ключові наративи своїх виставок. Наприклад, Національний музей історії України у Другій світовій війні оновив свою експозицію, включивши до неї історію інших українських збройних формувань, що брали участь у війні, та приділивши більше уваги особистим і сімейним історіям пересічних українців, які боролися проти нацизму в складі радянської армії чи інших військових утворень. Цей музей також запустив масштабний проєкт про людей, що офіційно вважалися зниклими безвісти на війні. Музей «Становлення української нації», що відкрився минулого року в Києві, має окрему секцію, присвячену радянському періоду української історії. Як і у випадку музею Другої світової війни, ця секція містить експонати щодо участі радянської України у війні проти нацизму.
Радянське визначення "націоналізму" та вибіркове використання даних
Георгій Касьянов, здається, не знає, що у світі немає суто громадянських держав. Він помилково вважає, що на Заході існують громадянські держави, і, приймаючи міфічний поділ Європи Ганса Кона, він вважає, що на Сході (включаючи Україну) переважають країни, які пропагують політику етнічної пам'яті та націоналізм. Зараз більшість науковців вважає, що Кон неправильно ділив Європу на "етнічний Схід" та "громадянський Захід". Насправді національні держави будуються на одному етнокультурному ядрі, а кілька – на двох (Бельгія, Канада) або більше (Швейцарія).
Усі політичні сили в Україні просувають національну політику, засновану на українських чи східнослов’янських етнокультурних факторах, і Україна може побудувати національну державу на українських чи українсько-російських етнокультурних факторах. СРСР пропагував східнослов'янський "націоналізм", який був ключовою складовою радянської культури. Збігнєв Войновський, СРСР був «націоналістичною державою» (с.16), а радянськість – «складною східнослов’янською ідентичністю», в основі якої були спільні досягнення, такі як перемога у Великій Вітчизняній війні. Стівен Шулман писав про конкуренцію в Україні між тим, що він визначав як "етнічноукраїнський" та "східнослов'янський" націоналізм.
Українці, які ностальгують за Радянським Союзом (і його сучасним втіленням, Російським світом), підтримуватимуть «східнослов’янську» етнокультурну ідентичність для України та підтримуватимуть інтеграцію України в Євразію. Більшість українців, будь то українськомовний, російський або двомовний, не переживають радянської ностальгії, вважають, що їхня країна має будуватися на українському етнокультурному ядрі, і бачать свою країну (особливо з 2014 року) як суверенну державу поза Росією У світі та в Європі. Як переконливо показав Володимир Кулик, з 2014 року більшість російськомовних українців підтримують посилену роль української мови та виступають проти російської воєнної агресії щодо своєї країни. Половина-дві третини членів добровольчих батальйонів та солдатів, які воюють проти російської воєнної агресії на сході України, є російськомовними.
Меморіал жертвам Голодомору-Геноциду 1932—1933 років
Тому заява Касьянова підтримувати більш громадянський варіант національної політики в Україні не відповідає дійсності. Насправді, як це бачиться в його захисті політики пам’яті під час президентства Віктора Януковича, Касянов насправді є прихильником східнослов’янської (українсько-російської) національної політики, яку в омані охарактеризує як «громадянську».
Підхід Касьянова до визначення терміну «націоналізм» хибний і упереджений. Касьянов використовує широке радянське визначення націоналізму (а не притаманне сучасній політичній науці), що дозволяє йому охарактеризувати Український науковий інститут Гарвардського університету (УНІГУ) та Канадський інститут українських студій (КІУС) як «націоналістичні». Він називає лише одну сторону політики пам’яті в Україні «націоналістичною» та водночас вживає більш публічно прийнятний термін «патріотичний» для опису радянської політики пам’яті. Касьянов зображає політику пам’яті Порошенка як таку, що популяризувала «етнонаціоналістичні міфи» (с. 188), зокрема щодо Української Гельсінської групи, Народного Руху України, українського національного гімну, князя Київської Русі Володимира Великого тощо.
Касьянов пише, що «національна/націоналістична» модель і «національна віктимізація» мали значний вплив на написання історії України (с. 124). Кожен український президент реалізовував політику пам’яті, що «визнавала пріоритет національних/націоналістичних наративів колективної історичної пам’яті, оскільки вони легітимізували політичне підґрунтя його існування як президента» (с. 118). Однак якщо це правда, у чому тоді відмінність між «амбівалентними» Леонідом Кучмою та Віктором Януковичем і «націоналістичними» Віктором Ющенком і Петром Порошенком? На думку Касьянова, саме Кучма вперше сформулював і відродив «національну/націоналістичну наративну пам’ять як основу для «державницької» концепції українського минулого» (с. 109–110). Якщо застосовувати підхід Касьянова, всі українські президенти підтримували «національне/націоналістичне» написання історії.
Глибоко вкорінена неприязнь Касьянова до політики пам’яті Порошенка заважає йому зрозуміти, чому декомунізація є такою важливою для європейської інтеграції України. Завдяки декомунізації радянські архіви в Україні сьогодні є одними з найбільш відкритих серед посткомуністичних країн. Замінивши возвеличення Великої Вітчизняної війни ушануванням пам’яті загиблих під час Другої світової війни задля загоювання історичних ран (а не брязкання зброєю), Україна зуміла інтегруватися до загальноєвропейської історичної парадигми війни й більше не ігнорує долю жителів Західної України протягом дії радянсько-нацистського пакту 1939–1941 рр.
Штучний поділ українських президентів на «амбівалентних» (Кучма, Янукович) і «націоналістичних» (Ющенко, Порошенко), яким послуговується Касьянов, є ще одним свідченням його суб’єктивного підходу до української політики пам’яті. Насправді між Кучмою та Януковичем мало спільного, так само як і між Ющенком і Порошенком.
Визнання Голодомору геноцидом на рівні президента трапилося під час каденції Кучми, а не Ющенка. Тодішній віце-прем’єр-міністр із гуманітарних питань Дмитро Табачник навіть здійснював вояжі до інших країн, переконуючи їхні уряди визнати Голодомор геноцидом. Однак Касьянов не зважає на це, хибно стверджуючи, що Табачник завжди був критиком «націоналістичної» політики пам’яті (с. 196). Насправді він почав критикувати цю парадигму тільки після Помаранчевої революції.
Це може видатися дивним, але Касьянов намагається виправдати одіозного Табачника. За його словами, на посаді міністра освіти в часи Януковича Табачник вніс лише «косметичні» зміни в підхід до викладання історії, тоді як засадничі принципи «етноцентричного наративу лишилися незмінними» (с. 125). Це не відповідає дійсності, бо тоді Табачник уже став завзятим прихильником російського підходу до радянської історії й запеклим противником «українських фашистів». Ще у 2008 р. Табачник і комуніст Георгій Крючков опублікували книгу, в якій піддали критиці «фашистську» президентську політику Ющенка, повторюючи тези російської пропаганди й дезінформації.
Крім того, саме протягом президентства Кучми, а не Ющенка, Україна почала реабілітацію ОУН і УПА. Уже тоді шкільні підручники з історії почали трактувати Другу світову війну в такому самому ключі, що й майбутній президент Порошенко, приділяючи увагу всім українським збройним формуванням, які боролися під час Другої світової війни. У 1997 р. — через три роки після першого обрання Кучми президентом — почала функціонувати урядова комісія з дослідження ОУН і УПА, яка, за словами Касьянова, «створила підґрунтя для їхньої повної реабілітації» (с. 244). У 1996 р. Табачник підготував до випуску тритомну колекцію українських медалей, яка містила медалі, виготовлені ОУН, УПА й навіть дивізією «Галичина».
Водночас, і Ющенко, і Порошенко демонстрували громадянський та інклюзивний підхід до історії. Натомість політика президента Януковича була більш ексклюзивною та ґрунтувалася на вузькій радянській і російській парадигмі історії й політики пам’яті. Тому твердження Касьянова про те, що Український інститут національної пам’яті мав найкращі шанси стати «серйозним академічним і аналітичним центром» саме в часи Януковича (с. 142), а Янукович підтримував повернення до «плюралістичної» політики пам’яті періоду Кучми (с. 113), виглядають щонайменше дивно.
Аби обґрунтувати ці думки, Касьянов змушений стверджувати, що політика пам’яті Януковича була такою самою, що й у часи Кучми. Однак це легко спростувати, просто порівнявши діяльність міністра освіти Табачника у 2010–2014 рр. і віце-прем’єр-міністра Табачника в період президентства Кучми. Касьянов також переконує, що ставлення Януковича до Голодомору було таким самим, що й у Кучми, проте це також не відповідає дійсності. Кучма вважав Голодомор геноцидом, спрямованим проти українського народу, тоді як Янукович пристав на офіційну позицію Кремля, згідно з якою цей голод вразив увесь Радянський Союз, а не виключно Україну.
Неможливо впоратися з війною Росії проти України
Однак найбільше збиває з пантелику повна відстороненість Касьянова від того, що відбувається в Україні протягом останніх років, — російської збройної агресії та її впливу на нібито популяризацію «націоналістичного наративу» з боку Порошенка (с. 116). Читаючи «Past Continuous», неможливо зрозуміти, що Росія й Україна перебувають у стані війни, хоча саме такої думки притримуються три чверті українців. У цьому Касьянов нагадує президента Володимира Зеленського, який не здатний критикувати Росію, її лідерів і політику. Понад три чверті українців звинувачують російських лідерів та російську державу у воєнній агресії, а 72% українців звинувачують Путіна у війні. Центр Разумкова повідомив про "стійке негативне ставлення до російських лідерів та державних установ", вважаючи, що це стабільні тенденції громадської думки. Українські опитування показують, що дві третини на три чверті вважають, що Росія є «державою-агресором».
Касьянов також не звертає жодної уваги на грандіозні зміни національної ідентичності в Україні, що відбулися за період із 2014 р. (і про які переконливо свідчать результати опитувань громадської думки). Він навіть не намагається зрозуміти, як тісно декомунізація після 2014 р. була пов’язана з національною безпекою України, стверджуючи натомість, що головна мета декомунізації полягала в законодавчій реабілітації ОУН і УПА (с. 225).
Насправді питання про ОУН та УПА зіграло лише незначну частину загального процесу декомунізації України, що добре видно з перейменування вулиць та встановлення нових пам’яток. У дуже детальному аналізі декомунізації в Україні пише Сергій Громенко: “Насправді ж вулиці Леніна найчастіше перейменовували на Центральні, Жовтневі (із варіаціями) – на Козацькі, Комсомольські – на Соборні, а Радянські – на Вишневі. За підсумками декомунізації, перша десятка популярності назв вулиць виглядає так: Садова (907), Шевченка, Миру, Шкільна, Молодіжна, Гагаріна, Лісова, Пушкіна, Лесі Українки, 1 Травня (574)”.
Громенко продовжує:
“Бандері присвячено лише трохи більше як 70 вулиць, причому за перші два роки декомунізації таких з’явилося 34, Шухевичу – приблизно стільки ж. Кількість пам’ятників Бандері (включаючи невеличкі барельєфи) заледве перевищує 40 штук (і лише 17 є статуями), причому за перші два роки декомунізації на його честь були встановлені… аж 4 пам’ятні знаки.” На відміну від тверджень Касьянова (та відкритого листа у квітні 2015 року), немає жодних доказів того, що основною метою законів про декомунізацію України було сприяння ОУН, УПА та Бандері.
Не дивно, що, зважаючи на нездатність Касьянова критикувати Росію, він ігнорує культ Йосифа Сталіна та виправдання, висунуті режимом Путіна за його злочини та масові вбивства мільйонів народів. Горбачова епоха «хороший Ленін, поганий Сталін» дійсно зазнала фіаско, як і пише Касьянов (с. 208, 222), однак на зміну їй прийшла епоха «хорошого Сталіна» в путінській Росії. Десталінізація України та декомунізація в Україні відбуваються з кінця 1980-х та прискорилися у 2015 році. Касянов не може визнати, що порівняно з Росією вони були – і продовжують залишатися – позитивними зрушеннями в політиці пам’яті України.
У Криму запустили в небо 40-метровий портрет Сталіна. Травень 2020 року
Навряд чи можна переоцінити вплив російсько-української війни на українську ідентичність і історію, а також на сприйняття українцями їхньої країни та Росії. Російське телебачення й інші інструменти дезінформації пропагують російське шовіністичне сприйняття України як штучної держави й відмовляють українській нації у праві на існування. Сучасна Росія відродила царську теорію змови, згідно з якою «фейкову» українську націю створили австрійські спецслужби, та поділ України на «Новоросію» й «Малоросію». Автор «Past Continuous» не звертає уваги на російський шовінізм, а лише піддає м’якій критиці російську «імперську ностальгію» (с. 214). Однак те, що відбувається в путінській Росії, викликає значно більше занепокоєння і є куди небезпечнішим для української ідентичності, ніж Касьянов готовий визнати.
Аналіз відносин України й Польщі у сфері історичної пам’яті з боку Касьянова є більш збалансованим, ніж його аналогічна розвідка українсько-російських відносин. Однак Касьянов услід за іншими західними критиками ОУН і УПА на кшталт Марплза, Тарика Амара й Андреаса Умланда ніколи не вимагає від поляків того, чого вимагає від українців. Наприклад, вони переконані, що українці не повинні вшановувати ОУН і УПА, однак ніколи не висловлюють подібних вимог до поляків щодо їхнього ставлення до АК, Селянських батальйонів і NSZ, які вбили десятки тисяч невинних українців. Не дивно, що українці ставляться до АК так само, як поляки сприймають УПА.
Касьянов вельми вибірково підходить до використання результатів опитування громадської думки. Вихідною точкою «Past Continuous» є несприйняття Касьяновим Українського інституту національної пам’яті, а це означає, що він покликається тільки на ті опитування, які показують, що українці опонують декомунізації. Ці опитування є вибірковими й закінчуються 2015 роком, тоді як новіші дослідження, які показують підтримку декомунізації, Касьянов ігнорує.
Очевидно, що Касьянову невигідно цитувати результати опитувань, які свідчать, що українці здебільшого вважають Голодомор геноцидом. Натомість він покладає відповідальність за такий стан справ на згубний вплив української діаспори.
Пам'ятник Українській Повстанській Армії в Харкові
Не приділяючи уваги впливу російської агресії на українське суспільство, Касьянов не може зрозуміти, чому українці здебільшого ставляться до ОУН і УПА позитивно, адже не наводить жодних даних опитувань, які це підтверджують. У 2010 р. лише 20 % українців підтримували офіційне визнання ОУН і УПА, тоді як 61 % виступали проти цього. Прорив трапився протягом 2014–2015 рр., коли показник позитивного ставлення до УПА зріс із 27 % до 41 %, а негативного — впав із 52 % до 38 %. Позитивні оцінки УПА у Східній та Південній Україні не надто поширені (такої думки притримуються 23 % і 27 % опитаних, відповідно), проте варто пам’ятати, що до 2014 р. ці цифри були зовсім мізерними. Уже у 2017 р. 49 % українців мали позитивне ставлення до ОУН і УПА, а 29 % — негативне.
Кардинальні зміни у ставленні українців до ОУН і УПА спростовують одну з основних позицій, з яких Касьянов критикує декомунізацію. Ці тектонічні зрушення також нівелюють критику декомунізації у відкритому листі, підписаному Девідом Марплзом і іншими західними дослідниками у квітні 2015 р.
Ворожість до української діаспори
Касьянов також суб’єктивно підходить до вибору джерел свого дослідження. Він уже давно демонструє неприязнь до української діаспори, звинувачуючи її в експортуванні «націоналістичних» поглядів на українську історію, зокрема на Голодомор та ОУН і УПА, до України.
Касьянов не цитує публікацій УНІГУ чи КІУС, бо вважає їх «націоналістичними». У своїй книзі він жодного разу не згадує Павла-Роберта Маґочія, найбільш продуктивного західного дослідника історії України, а працю «Україна: історія» Ореста Субтельного, яку публікували на Заході в чотирьох виданнях, він характеризує як «стандартний етнонаціоналістичний наратив» (с. 23). Касьянов демонструє таке саме зневажливе ставлення й до старійшини історії України Михайла Грушевського, чиї роботи він називає «архаїчними, антикварними» (с. 205).
Відкидаючи історичні дослідження Грушевського та Субтельного й ігноруючи Маґочія, Касьянов проминає нагоду проаналізувати їхні різні підходи до написання історії України. «Україна: історія» досліджує історію українського народу, тоді як «Історія України» Маґочія охоплює історію української нації-держави, приділяючи увагу всім подіям, які трапилися на території країни, що в 1991 р. стала незалежною нацією-державою. Якщо поглянути на будь-яку сучасну історію Англії чи Франції, стає зрозумілим, що підхід Маґочія до історії України цілком відповідає модерним західним канонам. Касьянов висміює істориків, які вважають трипільців і скіфів частиною української історії, однак історія Англії, наприклад, включає доісторичних людей, кельтів, англосаксів, данських вікінгів і нормандців.
«Історія України» Маґочія цілком резонує з дослідженнями, які здійснював Український інститут національної пам’яті, коли його очолював Володимир В’ятрович. Чи означає це, що Маґочій такий самий «націоналіст», що і В’ятрович? «Історія України» Маґочія й публікації Українського інституту національної пам’яті втілюють інклюзивний підхід до історії, приділяючи увагу всім етнічним групам, які мешкали на території України. У 2014 році Маґочій опублікував одну з перших західних історій кримських татар. Під час президентства Порошенка до шкільних підручників почала входити історія кримських татар. За Януковича це було б неможливо, оскільки Партія регіонів і Комуністична партія погодилися з Кремлем, що радянський диктатор і злочинець Йосиф Сталін був правильним у етнічному очищенні кримських татар через їх нібито співпрацю з нацистами. Зрозуміло, що Порошенко, як і Маґочій, застосовує набагато більш громадянський підхід до історії, ніж Янукович та Касьянов.
Видається, що Касьянов також не вивчив належним чином, що досліджували й публікували українські академічні центри на Заході. Хоча вони дійсно приділяли надто багато уваги Голодомору, Касьянов неправий, коли стверджує що вони досліджували український націоналізм, ОУН і УПА. Насправді УНІГУ та КІУС взагалі не звертали уваги на ОУН і УПА. Відома книга Джона Армстронга «Український націоналізм», опублікована в 1955 р., протягом шести десятиліть (!) не мала жодного відповідника, поки Мирослав Шкандрій не видав свою працю «Український націоналізм: політика, ідеологія й література, 1929–1956» у 2015 р. Єдиною працею на схожу тему за цей період була невеличка книга Олександра Мотиля «Поворот управо: ідеологічні витоки й розвиток українського націоналізму, 1919–1929», опублікована в 1980 р.
Нелюбов Касьянова до української діаспори завадила йому зрозуміти ключову причину того, чому на Заході бракувало академічних публікацій про український націоналізм. Представники бандерівського крила ОУН ніколи не інвестували в наукові дослідження, оскільки не могли проконтролювати кінцевий продукт. Тому націоналістична громада, яка мала значний попит на ці публікації, так і не отримала відповідної пропозиції від УНІГУ, КІУС і українських академічних центрів Торонтського чи Колумбійського університету.
Ні слова про підтримку декомунізації з боку єврейської спільноти
Касьянов також проігнорував інший важливий чинник — підтримку декомунізації єврейською громадою в Україні, а також її причини. Наприклад, у переважно російськомовному Дніпрі (перейменованому Дніпропетровську) дослідники, громадські активісти, єврейські організації й місцеві депутати працювали спільно, аби реалізувати заходи з декомунізації. Якщо вірити концепції української політики пам’яті, як її описує Касьянов, ця співпраця ніколи не могла би трапитися.
Українським євреям не притаманна ностальгія за радянськими часами. Радянський режим ніколи не вшановував Голокост як унікальний випадок геноциду з боку нацистів, а натомість включав цей жахливий злочин у загальну парадигму історичної пам’яті щодо Великої Вітчизняної війни. Іншими словами, євреї, убиті внаслідок Голокосту, були частиною 20 млн загиблих жителів Радянського Союзу. Радянська влада також дискримінувала євреїв, ув’язнювала та змушувала до еміграції сіоністських активістів.
Фрагмент книги Т. Кичка «Юдаїзм без прикрас», яку радянська пропаганда видала 1963 року
Хоча під час Другої світової війни ОУН розгорнула підпільну мережу в Дніпропетровську, це не призвело до ворожих стосунків між євреями й українцями в цьому регіоні на сучасному етапі. Єврейські організації навіть погодилися назвати одну з вулиць Дніпра на честь Василя Кука, який очолював підпілля ОУН у цьому регіоні протягом Другої світової війни. У часи президентства Януковича українські патріотичні і громадські організації з Дніпра могли збиратися тільки в місцевому музеї Голокосту. Дніпровський музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» «вшановує та розповідає історію не лише Голокосту, а і трагедій, з якими зіткнулися українці, роми, вірмени, кримські татари, поляки й інші народи». Очевидно, Касьянов назвав би цей музей «націоналістичним», адже цей перелік не включає росіян.
Тісна співпраця єврейських і українських політв’язнів до та під час їхнього ув’язнення в ГУЛАГу тільки зміцнила їхні стосунки. Вони лишилися тісними й у пострадянську епоху, дозволивши побудувати політичний союз між в’язнями сумління, зокрема лідером Руху В’ячеславом Чорноволом і колишніми дисидентами-сіоністами, такими як Йосип Зісельс.
Іншим важливим чинником є розквіт єврейської громади в незалежній Україні, яскравий приклад чого можна побачити в Дніпрі. Дніпровський центр «Менора» є другим за величиною в Європі, а розташований у ньому музей за своєю значущістю поступається тільки Яд Вашему й Меморіальному музею Голокосту у Вашингтоні. Кожного року Умань приймає найбільше єврейське паломництво за межами Ізраїлю. Його відвідують 30–40 тис. хасидів, аби вшанувати пам’ять і відвідати могилу Раббі Нахмана з Брацлава (1772–1810 рр.) — засновника брацлавського хасидизму.
Єврейський центр "Менора", який відкрили у Дніпрі 2012 року
Представники єврейської громади і єврейських організацій підтримували Євромайдан і брали участь у загонах самооборони. Після консолідації влади в «Донецькій Народній Республіці» («ДНР») її керівництво розгорнуло антисіоністську кампанію в радянському стилі, яка призвела до переселення біженців-євреїв із підконтрольного Росії Донбасу до Дніпра. Добрі стосунки між українцями та євреями й відсутність антисемітизму в Дніпрі були одними із чинників, які дозволили дати відсіч російській агресії у 2014–2015 рр.
Висновки
У цій рецензії я проаналізував п’ять аспектів, у яких Касьянову не вдалося продемонструвати об’єктивність чи ліберальний підхід до політики пам’яті. Книга Касьянова ідеологічно заряджена, тому її навряд чи можна сприймати як об’єктивне дослідження або навіть як приклад ліберального підходу до вивчення політики пам’яті. Свідченнями цього є його глибоко вкорінена антипатія до політики пам’яті сучасної України, яка заважає йому бути об’єктивним у цьому питанні, його вороже ставлення до «націоналістичної» української діаспори, ігнорування підтримки декомунізації з боку українських євреїв і вибірковий підхід до використання опитувань і підбору джерел. Упереджена позиція Касьянова найбільш очевидно виявляє себе в його поглядах на Український інститут національної пам’яті часів Януковича – президента, який під час свого правління відродив радянську політику пам’яті й доповнив її путінськими елементами.
На жаль для Касьянова, його дослідження української політики пам’яті було опубліковано в часи війни Росії проти України, яку він не спроможний осмислити і включити до свого аналізу. Декомунізація України після 2014 р. відбувалася не у вакуумі, а в контексті попередніх досвідів політики пам’яті у країнах Заходу й посткомуністичної Східної Європи, а також ресталінізації Росії та заперечення нею окремішності України й українців.
20.05.2020