Після житєписних начерків А. Т—ого*. В послїднім [24-ім] числї "Душпастиря" помістив А. Т. [безперечно о. сов. Ал. Тороньскій] начерки житєписей — насамперед Є. Ем. кардинала-митрополита Сильвестра Сембратовича а потім Впреосв. Іосифа Сембратовича, бувшого митрополита, котрий в падолистї 1895 р. обходив в Румі 50-лїтний ювілей свого священьства. Після тих начерків доси найповнїйших і вірних, позволяємо собі подати нашим Читателям дати і факти зі житя в дїяльности обох достойників нашої церкви. — Ред.
І.
Є. Ем. кардинал Сильвестер Сембратович родив ся в селї Дошници, дукольского деканата, ясельского повіту, в роцї 1836 дня 3 вересня, з отця Антонія, пароха Дошницї, і з матери Анни з Вислоцких. Дня 4 жовтня охрестив єгo дїд по вітцеви Теодор Сембратович, вислужений декан мушиньскій, парох в Криници.
Родина Сембратовичів походить з села Виссови, положеного на угорскій граници, під Бескидом, в біцкім деканатї. О тій родинї подає шематизм перемискої епархії з р. 1879 таку звістку, оперту по части на документах, по части на переказах: В селї Виссові був давно колись солтис; він мав просторий грунт [солтиство] з мінеральними купелями, котрі до тепер там находять ся. По смерти того солтиса, котрого називано Висовским або Вишовским, полиши ло ся на грунтї тім сїм єго синів. Солтиство се належало до тих "сїмох братів" і відси назвали се солтиство "Сембратовичівка", котра то назва полишила ся при тім грунтї до нинїшного дня. Від солтиства прозвали ся посїдателї єго "Сембратовичі" і так повстало родове имя Сембратович. Тими сїмома братами заопікували ся вельможі і декотрі з них стали священиками, о один, по имени Кузьма, купив собі війтійство в Королевій, в сандецкім повітї і дістав на то грамоту короля Жигмонта І. р. 1544. Священики в Виссові були з тої родини; священьство переходило з вітця на сина.
Щасний Моравскій в своїй брошурі Sandeczyzna виводить рід Сембратовичів з Чех. Була то родина, що непохитно тримала ся старо-славяньского обряду і по знесеню емавского монастиря і обряду славяньского в Чехах в XV. віцї покинула Чехи і переселила ся в Краків, де була церков славяньского обряду св. Хреста, а потім в Сандеччину, до села Виссови. А назву "Сембратович" виводить він від ческого "я сем брат", т. є. братчик держачій ся славяньского обряду, як они себе називали. Ся звістка находить ся також в перемискім шематизмі 1879 р., до чого додана ще слїдуюча замітка: "Непоколебимість і благородність, постоянність характера і привязанність к обряду отцїв своїх, єсть похвальною чертою сеї славної родини, котрої члени кріпко Церкви св. і обряда руского держать ся. З того роду походить Их Превосходительство галицко-рускій львівскій митрополит кир Іосиф Сембратович і издаватель "Сіона" кир Сильвестер Сембратович суфраґан."
Отець Є. Ем. кардинала Сильвестра був найстаршим з чотирох братів, з котрих другій, по имени Махаїл був парохом і деканом в Любачеві а отцем Філярета совітника суду в Тернополи, Льва пароха в Чертежи і декана сяніцкого, і нинїшного пароха у Відни д-ра Теофіля Сембратовича, а наймолодшій, Іосиф, бувшій митрополит галицкій, тепер проживає в Римі.
З роду Сембратовичів вийшов цїлий ряд священиків [в Тиличи, в Избах, в Криници були Сембратовичі], а два з них, митрополит Іосиф і кардинал Сильвестер, доступили найвисших степенїв в єрархії церковній.
Є. Ем. кардинал Сильвестер був середущим з трех братів і відзначав ся між ними найлучшими талантами, бо був завсїгди відзначаючим учеником, як в ґімназії так і на богословію.
Школи низші [нормальні] кінчив в Яслї, Горлицях і в Тарнові. В Тарнові скінчив нормальні школи в роцї 1848. Тогдї було там всего сїм учеників рускої народности і обряду з трех священичих родин з Лемківщини, а то: три Сембратовичі [Теодосій, Сильвестер і Юліян], три Поляньскі [з Зиндранови, братанцї епископа Поляньского] і Алексій Тороньскій. [З тих сїм осіб зістало нинї лиш двох при житю, а то: Є. Ем. кардинал Сембратович і о. Алексїй Тороньскій у Львові]. Прикро то дотикало хлопцїв, що зістаючи між мазурами не бачили рускої церкви і руского богослуженя, не обходили руских свят і не чули руского слова. Було для них великою утїхою, коли отець котрогось приїхав і привізши з собою фелон, відправив службу Божу в костелї. Тогдї они і причащали ся. Впрочім учили ся реліґії і сповняли практики реліґійні разом з товаришами лат. обряду. Лиш коли догадували ся, що єсть руске свято [бо і того не все знали], ишли они до костела помолитись і убирали ся в святочні одежі. Тож уже природний, инстиктовний потяг лучив их близше з собою, і то тим більше, що чотири з них т. є. два Сембратовичі [Сильвестер і Юліян], один Поляньскій і Тороньскій були товаришами шкільними. А зійшли ся разом в мешканю Сембратовичів [котрі мали осібну для себе комнату], то здавало ся им, що они на родинї.
Милою несподїванкою для хлопцїв, туживших за руским богослуженєм і рідним словом було, що до Тарнова прийшов в перемаршу рускій полк [архикн. Стефана] з руским капеляном. Розійшла ся вість, що на саме руске Рождество буде руска служба Божа у Францисканів. Хлопцї поспішили на службу Божу, але не много потїшали ся, бо співу руского не було, а видїли лише священика в рускім фелонї, як правив читану службу Божу. На Богоявленє святив той капелян воду при кирници на площи, при чім була війскова парада. Хлопцї бажали собі дуже бути на тім богослуженю, але мусїли ити до школи. Длятого говорили они межи собою: "Будемо просити своїх родичів, щоби нас на другій рік дали до ґімназії до Перемишля, бо там є руска церков, рускій епископ і обходять ся рускі свята [До Тарнова була близша і складнїйша дорога та й лекші зносини, а до Перемишля дальша і утяжлива дорога горами].
Рік 1848 знаний з наданя конституції і пробудженя руху національного. Співали ся патріотичні пісни, формувала ся ґвардія народова, носило ся кокарди в народних барвах. Сей рух огортав також і молодїж шкільну, не виймаючи навіть учеників шкіл нормальних. І они співали піснї патріотичні, носили кокарди і шапки о народних барвах і причіпляли ся до послїдних рядів ґвардії, коли та йшла на вправи. Так чинили і наші рускі хлопцї, але нераз робили між собою уваги, що тут нїчого руского не бачуть анї не чують та що по феріях таки конечно мусять ити до ґімназії в Перемишли, де є Русини.
Але в тім памятнім 1848 роцї умер отець Сембратовичів і они зістались сиротами без средств до дальшого образованя. І длятого мусїли они стратити рік, бо мати вдовиця не мала средств, щоби дати дїти до школи. Однак провидїнє Боже звело давних товаришів знов в Перемишли в р. 1850, бо при помочи родини вдовиця-мати змогла ся дати синів знов до школи, до ґімназії в Перемишли. — Але Сильвестер захворів і мусїв залишити науку. Так спадало нещастє за нещастєм на родину. Однакож Бог не опустив сиріт. Их стрий Іосиф, скінчивши докторат богословія, став префектом семинарії духовної та суплєнтом-професором св. Письма на університетї у Львові, і він забрав туда своїх братанцїв і заопікував ся ними. І тут то скінчили оба брати дві кляси ґімназіяльні в домініканьскій і академічній гімназії. — Сильвестер з відзначним успіхом. При кінци року 1852 перенїс ся д-р Іосиф Сембратович до Відня на посаду віцеректора в віденьскій центральній семинарії і туди забрав своїх братанцїв. Сильвестер і Юліян скінчили в академічній ґімназії віденьскій третю клясу ґімназіяльну — Сильвестер з відзначним успіхом — почім уже з IV-ої кляси ґімназіяльної оба приняті до греко-рускої колєґії св. Атанасія в Римі.
В Римі скінчили они в Pontificio Collegio Urbano de Propaganda fide ґімназію, курс фільософічний і студії теольоґічні — Сильвестер знов з успіхом відзначним. Дня 1 падолиста 1860 був він рукоположений в пресвитера в церкви св. Атанасія в Римі, а 20 червня 1861 промований на доктора св. богословія.
По-при фахових своїх науках не залишав також вправ в рускім язицї, о скілько то в тогдїшних обставинах, при скупих средствах було можливе. Навіть вправляв ся в складаню руских віршів, що именно проявило ся в стихах складаних в честь епископа Григорія Яхимовича в дни именин.
В липни 1861 повернув Сильвестер до Галичини, а именно до Перемишля, щоби представити ся свому епископови. Потім удав ся в свої родинні сторони, щоби побачити ся з родиною. — Зложивши ще в падолистї испит з церковного права і пастирского богословія в Перемишли, виручав в душпасторстві через якійсь час свого дїда по матери, священика-ювілата о. Вислоцкого в Флоринцї, а потім свого недужного вуйка приходника в Тиличи о. Криницкого.
Позаяк в перемискій діецезії о. Сильвестер не міг дістати одвітного місця, то перенїс ся до львівскої діецезії, де єго приняв митрополит Яхимович. Тут дістав посаду капеляна і катихита при женьскім монастири Чина св. В. В. в Словитї, котру обняв дня 7 жовтня 1862 і занимав аж до серпня 1863 р. Дня 2 цвітня 1863 именував єго митрополит Яхимович префектом духовної семинарії у Львові, котру то посаду обняв аж по увільненю з Словити дня 5 серпня 1863. Обовязок префекта сповняв до 15 вересня 1870. Розпорядженєм Консисторії з дня 20 серпня 1863 був именований також катихитом при головній школї у Домініканів і сповняв той обовязок до 12 жовтня 1865. По перенесеню д-ра Черлюнчакевича до Кракова був именований заступником професора доґматики загальної і частної дня 11 серпня 1865., а найвисшим рішенєм цїсаря з 3 грудня 1869 був именований дїйстним професором обох доґматик при львівскім університетї і в тім чинї розпорядженєм цїсарскам з 15 цвітня 1873 стабілізований. В роцї 1873 і 1879 був деканом богословского факультету. Розпорядженєм митроп. Ординаріяту з 8 лютого 1866 був именований візитатором монастиря инокинь в Словитї, а розпорядженєм митроп. Ординаріята з 11 мая 1873 і 23 жовтня 1879 був именований також просинодальним испитувателем архидіецезальним. — Розпорядженєм митроп. Ординаріята з 14 червня 1877 дістав титул совітника митрополичої Консисторії.
(Конець буде.)
[Дѣло, 17.01.1896]
(Конець.)
Та не тілько на тім поли, де о. доктора Сильвестра Сембратовича покликало висше начальство, розвинув він ревну і совістну дїяльність; він ще добровільно станув до працї на поли церковно-народної ниви. Він сотворив орґан для духовеньства руского, почавши в р. 1870 разом з д-ром Пелешем, теперішним епископом перемиским і з одвітними помічниками видавати церковну часопись "Рускій Сіон". В "Сіонї" поміщав свої знамениті працї, именно Руководство в дїлах супружества і Порадник для початкових сповідників. Щоби народови уможливити участь в богослуженю церковнім, видав в спілцї з д-ром Пелешем і о. Лепким "Изборник благопотребних церковних чинів і служб" 1870 р. а в р. 1879 народний рускій Молитвеник в більшім і меншім форматї. Написав також розправу: "Розсудженє і опроверженє статії поміщеної в Слові під загл. Сходство і ріжниця ученя православній і римскій Церквей і пр.". Також в народних руских товариствах брав участь яко их член.
Невдовзї о. д-р Сильвестер піднїс cя на висші ступенї єрархичні. і так булею папи Пія IX. з 12 лютого 1878 був именований архипресвитером митроп. Капітули, а булею з 28 лютого 1878 епископом юліопольским і суфраґаном львівским. Булї ті були з причини смерти папи Пія IX. оголошені аж 28 лютого 1879 на консисторії в Римі. Дня 6 цвітня 1879 введено о. д-pa Сильвестра на архипресвитера а 20-го цвітня [в недїлю Томину] рукоположили єго в епископа митроп. Іосифа, лат. архіеп. Віржхлейскій, вірм. архіеп. Ромашкан і перемискій еп. Ступницкій. Грамотою з 7 мая 1879 став именований дїйстним совітником і референтом митроп. Консисторії.
По уступленю митрополита Впреосв. Іосифа в р. 1882 зістав д-р Сильвестер апостольским адміністратором архидіецезії львівскої а булею папи Льва XIII. з 14 марта 1885 був именований митрополитом галицким а архіепископом львівским, а 5 мая 1885 був интронизований. Паліюм було удїлене на тайній консисторії в Римі дня 27 марта того-ж року. — Дня 22 серпня 1890 р. Є. Вел. цїсар именував Впреосв. о. Сильвестра тайним совітником, а 4 цвітня 1893 удїлив єму велику ленту ордеру зелїзної корони І. кляси. Знов же Є. Св. папа именував єго 1894 пристоятелем престола папского і ґрафом римским, а на тайній консисторії 29 падолиста 1895 р. кардиналом. Дня 2 грудня одержав Єго Еміненція цокетто, доручене нобельґардистом ґрафом Пєтромаркі, 7-ого грудня бірет кардинальскій з рук Є. Вел. цїсаря, а д. 12-ого грудня торжественно вїхав до Львова.
З часів архієрейства Єго Еміненції зазначує о. А. Т. особливо отсі важнїйші подїї в нашім церковно-народнім житю: заснованє института для дївчат під зарядом инокинь Ч. св. В. В. у Львові; заснованє епархії станиславівскої; синод львівскій 1891; двократну поїздку до Риму; обхід ювілею св. отця і ювілею унії берестейскої; заснованє семинарії рускої в Римі і положенє основ під институт св. Іосафата.
II.
Є. Е. Преосв. Іосиф Сембратович.
При кінци 1895 року, в місяци падолистї обходив Впреосв. Іосиф в Римі 50-лїтний ювілей свого священьства. Рускі путники, що при кінци жовтня їздили під проводом митрополита Сильвестра і перемиского еп. Юліяна Пелеша до Риму з поклоном Єго Св. папі Льву XIII., повезли з собою адресу з благожеланями для високодостойного ювілата, вкриту численними підписами духовних і світских Русинів.
Б. митрополит Іосиф родив ся дня 8 падолиста 1821 р. в Криници, сандецкого повіта, мушиньского дек. в епархії перемискій, де Єго отець був парохом і деканом. Школи кінчив в Мушинї, Санчи [ґімназію] і у Відни, де був питомцем державного конвікту разом з бл. п. Томою Поляньским, бувшим директором ґімназії перемискої, і о. Юстином Желехівским, висл. професором реліґії в ґімназії перемискій. В університетї віденьскім скінчив богословскі науки а в роцї 1845 епископ Снїгурскій рукоположив єго, безженного, в пресвитера. По рукоположеню був о. Іосиф принятий до висшого богословского заведеня т. зв. Фрінтанеум [після свого оснувателя] або Авґустінеум [від церкви св. Авґустина у Відни] і яко член того заведеня зложив докторат св. богословія в університетї віденьскім. Повернувши до Галичини, став він 1850 р. префектом семинарії духовної у Львові [перед тим був короткій час префектом семинарії перемискої] і заступником професора св. Письма нового завіта в університетї львівскім. А коли на місце знесеного [1848] державного конвікту заведено в р. 1852 у Відни центральну гр. кат. семинарію духовну, був д-р Іосиф Сембратович покликаний на віцеректора тої-ж семинарії і займав сю посаду аж до кінця 1800 року шкільного т. є. доки на рік шкільний 1861 не переселив ся до Львова, де в університетї заняв посаду дїйстного професора св. Письма нового завіта. В роцї 1865 став архіепископом назіянзеньскім і епископом ординуючим в Римі. На епископа посвятив єго у Львові митрополит Литвинович при участи перемиского епископа Поляньского і обох львівских архіепископів, латиньского і вірменьского. В роцї 1867 вернув Преосв. Іосиф до Галичини яко адміністратор перемискої епархії при знемощілім епископі Томі Поляньскім, а в 1870 р. став митрополитом галицким і архіепископом львівским. Перемиску епархію адміністрував дальше, аж доки не обняв управи епископ Ступницкій в осени 1872 р. В роцї 1882 зрезиґнував з посади митрополита галицкого і переселив ся до Риму, одержавши титул архіепископа теодосіопольского. В часї, коли управляв митрополією галицкою дістав від св. отця титул пристоятеля трону папского і ґрафа римского, а від цїсаря достоїньство тайного совітника. В Римі займає тепер достоїньство і чин совітника св. конґреґації для розширеня віри в дїлах восточного обряду, совітника св. конґреґації индекса та надзвичайних церковних справ і єсть предсїдателем папскої комісії ревізійної церковних книг.
Впреосв. Іосиф — пише о. А. Т. — визначує ся великою добротою серця, сумирностію і трудолюбивостію. З особливою ревностію і посвященєм віддавав ся він вихованю молодого поколїня священичого в семинарії духовній. На становиску віцеректора центральної віденьскої семинарії наглядав він питомцїв безнастанно, зближав ся до них всюди і держав з ними корепетиції. По відїздї ректора д-ра Литвиновича на посаду львівского суфраґана стрітила єго та неприятність, що управу семинарії віддано не єму, як належало ся, але духовникови бл. п. о. Николаєви Нодьєви з епархії мукачівскої чоловікови дуже доброму та честному і як-раз сотвореному на духовника, але хоровитому і слабосильному, що не доріс був задачі ректора такого заведеня, яким була віденьска семинарія, де находили ся питомцї Русини з Галичини і Угорщини, Хорвати й Румуни; за-для того міністерство було поручило верховну управу [надректорство] совітникови міністеріяльному крил. Шашкевичеви. Однакож се упослїдженє знїс віцеректор Сембратович з христіяньскою покорою. — Ставши професором богословія, віддавав ся з рівною ревностію науцї, а добротою своєю зєднував собі серця слухателїв, хоть вимагав від них строго знаня свого предмету.
Яко управитель епархії перемискої а потім львівскої віддав ся він також з невтомимою ревностію управі архипастирскій. В Перемишли, яко адміністратор діецезії, не був радо принятий, бо в тім добачувано оскорбленє епископа Поляньского, а по-при те входили в гру ще личні амбіції. За-для того не дано єму навіть одвітного мешканя, лише мусїв мешкати в приватнім домі. Однакож добротою серця, трудолюбієм і смиреномудрієм зєднував він собі прихильність. Для епископа Поляньского оказував завсїгди почесть і улеглість. В церкви сїдав завсїгди до сповідницї і сповідав... По смерти епископа Поляньского капітула вибрала була адміністратором діецезії архипресвітера Шашкевича. Але що капітула ще не мала потверджених статутів, то й не мала права вибирати адміністратора, а не було тогди й митрополита, до котрого після права належала адміністрація діецезії перемискої на випадок смерти епископа, — длятого мусила тут зарядити столиця апостольска, котра узнала вибір Шашкевича неважним і віддала адміністрацію діецезії на дальше архіепископови Іосифови Сембратовичеви аж до часу обсадженя епископского престола.
Впреосв. Іосиф богато труду вложив в щорічні канонічні звиджуваня епархії. Для підчинених був правдивим вітцем і кождого часу приступний для всїх. Загально величає ся єго привязанє до св. обряду нашого і любов до народу руского, чого многі докази дав на кождім поли своєї дїяльности і через то зєднав собі любов і почитанє в народї.
Переселивши ся до Риму, займає ся попри молитві справами церковними яко совітник двох конґреґацій і яко предсїдатель одної комісій і бере участь у всїх важнїйших торжествах і маніфестаціях церковних. Интересує ся живо також нашими справами народними. Тож і нарід переховує имя Преосв. кир Іосифа у вдячній памяти з честію.
[Дѣло, 20.01.1896]
20.01.1896