Ось і проминули зимові свята – від Романа-Богдана через Андрія, Катерину, Варвару, яка ночі урвала, Перше Різдво, Новий рік, Друге Різдво, Маланки, Василя, Водохреще. І практично у кожне з цих свят небо розривалось від феєрверків — і в Ірпені, і в Києві, коли вже надвечір повертався до Ірпеня.
Потім моя “бульбашка фейсбуку” щоразу вибухала святим обуренням, а наступного вечора небо знову вибухало у відповідь. Людям так відверто хотілося свята, релаксу, відпруження – і це отримувало пряме вираження в яскравих спалахах у небі. Про те, що від звуків вибухів пси зриваються з повідків і тікають позасвіти або отримують серцевий напад і помирають на місці, аматори салютів навряд чи замислюються, як і про відчуття ветеранів з ПТСР у тому ж таки Ірпінському госпіталі. Так само в порожнечу линули й докірливі зауваження щодо розміру “вистріляних” грошових сум – це мої гроші, на що хочу, на те й витрачаю, не на армію ж мені їх жертвувати і не на бездомних з онкохворими! Ті лічені секунди кольорових вогнів у повітрі мені важливіші і дорожчі. Нехай люди бачать, що і ми, Химко, люди!
Нахабство, показна вседозволеність, відчуття цілковитої безкарності – ці риси зараз уже не вважаються в суспільстві ознакою поганого смаку. “А шо такоє?! Я маю право!” Суспільство поступово втерлося, чи то пак адаптувалося. Гарно жити не заборониш, це не кримінал, поки інакше не вирішено судом. Моральний осуд – він не дим, очей не виїсть. Та й ті, хто засуджує, – вони ж самі нікчеми, невдахи і бідняки. Вони б і самі таке хотіли, та не можуть собі дозволити. Тому і казяться...
А ти все намагаєшся знайти відправну точку, того “нульового пацієнта” в цій епідемії несмаку й аморальності. Звідки воно походить, як воно спромоглося закріпитися в соціумі й аж так широко розповсюдити свої мацаки? Згадується пихата й неприємна Ірена Кільчицька з команди колишнього київського мера Черновецького, і її горда заява на камери журналістам: “Я в Кієвє шопінг нє савєршаю. Я савєршаю шопінг тока в Лонданє і в Монте Карло!” Згадуються сумочки й годинники світових бредів з п’ятизначними цінами, зауважені у багатьох можновладців обох статей, аж до страусиних мештів Януковича, згадується інтер’єр особняка генпрокурора Пшонки і ще багато фактів цього ряду. Кортеж теперішнього керівника держави теж в нього добре лягає. І понтова футболка з написом “Мама любит скорость” – нагадаємо, що нині всіма гнаний блогер і нардеп Олександр Дубінський восени 2019 року так виклично вбрався у відповідь на розслідування журналістів, яке з’ясувало наявність у нього кількох десятків квартир і авт, одне з яких – “Мазераті”! – було записано на матір Дубінського.
Несмак і показуха приймаються нашим соціумом принаймні терпляче, щоб не сказати – прихильно й доброзичливо.
Мій друг Ігор, мудрець з Подолу, вважає, що у світових масштабах це явище почалося з Періс Гілтон. “Ти розумієш, – каже він, – це було вперше, коли на чільних сторінках світової преси з’явилась істота, не годна своє прізвище без помилок написати”. І я замислююся: адже це, здається, і справді так. Антиінтелектуальність швидко завоювала панівні позиції в суспільстві, аж до найвищих ешелонів – колишні президенти Янукович і Трамп тому яскраві живі докази. Розумним бути не те що не обов’язково – розумним бути стало протипоказано, якщо ти хочеш справді широкої популярності.
Наприклад, Кім Кардаш’ян має 150 мільйонів підписників в інтернеті – це, напевно, більше, ніж мав доктор Гокінґ, який у шкаралупі свого паралічу міркував про секрети влаштування Всесвіту. Адже ані пані Кім, ні пані Періс не замислюються над такими аж глибокими питаннями й проблемами. Бо ж хто примножує знання – примножує скорботу, так казав Еклезіяст. А кому потрібна скорбота в наш час загального гедонізму й пофігізму?.. Карантин, як виявилось, не заперечує карнавалу. Навіщо замислюватись над проблемами, давайте святкувати й розважатися!..
Неосвіченість їхня практично щоразу підкріплена щирою впевненістю в своїй цілковитій компетентності. Вони знають все про все, і то не в загальних рисах, а ніби й детально, та насправді помилково. Вони не вчитувались, навіть якщо читали.
В моїх улюблених “Сімпсонах” є епізод, коли на уроці літератури під час вивчення знаменитого роману Гарпер Лі “Убити пересмішника” відмінниця-заучка Ліза тягне руку і рветься переказати сюжет роману, але вчителька, міс Гувер присаджує її. Ліза дещо ошелешена: “Адже ви сама казали нам прочитати книжку!” Відповідь вчительки: “Лізо, ти не зрозуміла. Я не казала вам читати книжку, я казала вам прочитати про неї у Вікіпедії”. Вся ідеологія сьогоднішньої освіти в одному реченні.
А що попереду, що далі? Що нам несе прийдешній день? Феєрверки начебто втихли потроху. Неуки й показушники начебто зазнали нарешті першої відчутної поразки десь там за океаном, у США. Та чи означає це, що тенденцію переламано, подолано до кінця? Чи нам і далі споглядати цей парад нахабної пихатої некомпетентності? І як довго іще він триватиме?
22.01.2021