Гадаю, розбудований і складний світ телесеріялів від HBO або Netflix існує не лише заради прибутку. Точніше так: творячи серіяльну індустрію, де щорічні прибутки обраховуються десятками мільярдів доларів, продюсери, режисери та сценаристи змушені постійно перебувати в пошуках нових історій, які можна вигідно продати глядачам. І цей процес творення ніколи не буває однобічним. Адже просто згодувати великій кількості людей глобалізованого світу абищо не вийде – потрібен канал зв'язку з глядачем. Саме за допомогою такого каналу й формуються серіяльні тренди, які дозволяють і гру з очікуваннями, і використання жанрових шаблонів, і, певна річ, ламання вже усталених сподівань і схем.
Мистецтво оповідання історій пройшло досить захопливий шлях від основоположних епосів про Ґільґамеша і Троянську війну через "Старшу Едду", "Тисячу й одну ніч", "Повість про Ґендзі" та "Дон Кіхота" й аж до "Будденброків" Томаса Манна, циклу творів про Йокнапатофу Вільяма Фолкнера й "Аустерліца" Вінфріда Ґ. Зебальда, сформувавши цілий компендіум можливих методів розвитку сюжету з відповідними постатями героїв та оповідними стратегіями. У сучасних серіялах напрацьовані історією культури прийоми епосу і драми накладаються на жанрові можливості, вироблені за останнє століття кінематографом. А отже, серіяли, кіножанрово окреслювані як, приміром, "соціяльна драма", "мелодрама", "містичний трилер" чи "горор", безперечно, у свій спосіб також і "літературні", оскільки завжди розповідають максимально докладні історії, що дозволяють глядачам довго, протягом кількох сезонів, спостерігати за розвитком героїв і різноманітними сюжетними перипетіями. Хтось сказав, що сучасні серіяли – не так замінники романів, як самі романи, втілені у кінематографічній формі.
Ба більше, надмір деталізації й описовості, оте все "нудне" й неатракційне, що спраглі акції читачі або перегортають, або прочитують "по діягоналі" у книжках, якраз і знаходить свій порятунок у жанрі серіялу. Саме в серіяли, в ці осоружні відступники від канонічного "повного метра" кінематографу, і пролізла нелегально література з її головною потенційною можливістю – розбурхати людську уяву і "купити" довіру читача, тобто глядача, який нині звертається до книжок здебільшого з примусу.
Певна річ, вичленити текстову складову в кіномистецтві вельми проблематично. Людина, далека від кіноіндустрії, може лише здогадуватись, у який спосіб сценарист доносить до знімальної групи з режисером на чолі, як особисто він бачить те, що їм доведеться втілити. Але правда в тому, що без цієї – цілком текстуальної, до речі – деталізації творці серіялу ніколи би не зуміли створити ефект, який найбільше приваблює в серіялах мільярди людей. Його називають "атмосферністю", тобто створенням повнокровного й колоритного світу, в якому споживачі серіялів готові добровільно жити, нетерпляче чекаючи на щоразу новий сезон.
Не можу вважати себе тонким поціновувачем цього жанру, але дивився й "Пуститися берега", й "Історію служниці", й "Вавилон Берлін", і "Світ Дикого Заходу", й обидва сезони "Молодого Папи", й "Озарк"... Є такі, які силою різних причин ніколи не дивитимусь, але до тих, які по-справжньому зачепили або добряче розважили, відчуваю приватну споживацьку вдячність.
"Третій день" – новий витвір HBO в британсько-американській копродукції режисера Марка Мандена з Бредом Піттом у ролі одного з продюсерів і Джудом Лоу, Наомі Гарріс і Емілі Вотсон у головних ролях – саме той серіял, який по-справжньому мене зачепив.
Розповідати сюжет – справа марна, невдячна і шкідлива, тому спойлерів тут не буде. Те, що головний герой колись утратив малолітнього сина і дивним чином потрапляє на незнайомий острів, де дивні люди живуть дивною громадою з дивною понадсторічною історією в анамнезі, глядач дізнається в початкових епізодах першої ж серії. Хронотоп, вибраний сценаристами, до болю простий: дія відбувається в наш час на реальному острові Оусі, що у графстві Ессекс, зовсім неподалік британської столиці. На цей острів можна потрапити двічі на добу, коли під час морського відпливу спадає вода, оголюючи кількакілометрову зміїсту дорогу, збудовану ще древніми римлянами. Дивні люди – нащадки та прибічники такого собі соціяльного реформатора початку ХХ століття, цілком реального Фредеріка Ніколаса Чаррінґтона, який 1903 року викупив Оусі, щоб улаштувати там реабілітаційний центр для алко- й наркозалежних.
Можна скільки завгодно сперечатися, про що цей фільм і навіщо з'явився. Глядачам із психоаналітичним бекґраундом може здатися, що "Третій день" оповідає про роботу скорботи, про те, наскільки людина безсила перед найбільшою несправедливістю – загибеллю своєї дитини. Люди, які всюди вбачають політичні сенси, обов'язково згадають про антиутопію і неможливість самотнього життя на острові з непростою історією (палке вітання тим, хто побачить у цьому серіялі метафору на британський Брекзіт!). Критики фундаменталізму неодмінно знайдуть причини для міркування про небезпеку, що походить від фанатичних релігійних спільнот. Буде про що поговорити і фемініст(к)ам, і соціяльним критикам, і філософам-екзистенціялістам – і всі матимуть свою окрему рацію. А надто ж матимуть рацію ті, хто за моторошно-захопливим сюжетом і спецефектами не побачать нічого серйозного і просто вкотре розважаться цим хворобливим виплодом колективної уяви знімальної групи, який тримає в напрузі від першої до останньої секунди.
Як на мене, є в цьому серіялі натяк на ідею, що криється за перипетіями сюжету і залишається "між рядків". Маю на увазі тугу західної, геть секуляризованої людини сучасного світу за релігійно-містичним досвідом. Ота "атмосферність" не лише стає цементом для якісного психологічного трилера, а й "розливає" у повітрі бажання возз'єднатися з чимось надійним, предковічним, наперед визначеним, із чимось, у чому можна знайти розраду й опертя, із чимось амбівалентним – водночас добрим і суворим, справедливим і безжальним. Як сама людина.
Головний структурний рушій сюжету – загадковий острів, наділений рисами містичного "пупа землі" з відповідною пуповиною у вигляді древньоримської дороги, острів, від якого залежить доля світу. Властиво кажучи, він і є моделлю світу, максимально звільненою від соціяльних умовностей, реґуляцій і навіть мобільного зв'язку. Лейтмотивом звучить фраза ніби з якогось сакрального тексту цих дивних християн зі складною системою язичницьких містерій: "Коли погано світові, погано й Оусі". Те, що Оусі погано, глядач дізнається одразу. Те, що світові погано, глядач у своєму щоденному житті схильний забувати. Думаю, це досить промовистий месидж у каналі зв'язку.
18.01.2021