Батьковію

Яким би складним і кризовим не був минулий рік для планети, для мене особисто 2020-й був роком маленького дива й великого щастя – я став батьком.

Бездітним цього не зрозуміти, а багатодітних ця подія вже не так зворушує, та коли це трапляється вперше – у тебе просто зносить дах від емоцій. Хоча що я там кажу – паморочитися в голові починає задовго до дня народження дитини.

Тепер, озираючись назад, бачу, що не тільки в матері під час вагітності відбуваються гормональні бурі – чоловік під час вагітності теж переживає різновид божевілля. Я не помилився в формулюванні «чоловік під час вагітності», все правильно. Бо якщо ще рік тому я єхидно посміювався, коли чув від знайомих пар фразу «ми народили дитину», то тепер свято переконаний у її точності. Бо це таки спільна робота і, попри фізіологічні відмінності, спільний рубікон для обох. Тобто для трьох.

У чому виявлялося моє божевілля? У неймовірній працездатності. За минулий рік я зробив утричі більше, ніж за інші роки. А все через те, що в голові панувала нав’язлива ідея змінити світ, відремонтувати його до приходу моєї дитини, все полагодити й оновити, заробити, закупити і зробити надійні запаси. Тобто якщо для себе я давно здався й змирився з фактом, що світ недосконалий, то для своєї дитини хотів організувати бодай трохи покращену його версію.

Я немов відчув посилену відповідальність і заходився воювати з вітряками. Чомусь здавалося, що в день Х я автоматично стану зрілішим і дорослішим, перейму на себе архетипну роль батька, а з нею – й тягар Отця, що створює світ.

Я готувався дати своїй дитині все, чого вона потребує. І подумки приміряв на себе роль учителя, що мусить навчити дитя всьому на світі. Зрештою, все відбулося майже так, як й очікував – тільки з точністю до навпаки.

Бо виявилося, що це дитина вчить мене жити, а не я її. Вона з’явилася саме вчасно, щоб відкрити своїм батькам очі на те, про що вони вже встигли призабути або не помічають.

Зрештою, підказка до цієї насправді очевидної істини крилася в мові, яка завжди розумніша за нас. Не існує такого слова – батьковіти. Бо й нащо воно, якщо насправді після народження дитини ти дитинієш?

Отож, чого за ці пів року навчила мене моя дитина? По-перше, простих і базових утіх: усмішки, хорошого настрою, радості через те, що просто все добре, нічого не болить і ніхто не плаче.

І справді: тепер кожен ранок починається з усмішки. З грайливого настрою і радості, що стало світло, ми розплющили очі і дивимося одне на одного. З бажання змінювати свій голос на дитячий, пародіювати інтонації й звуки, сміятися з того, що вмієш булькати й звуконаслідувати тварин.

Дитина показує нам, що без тепла й турботи життя неможливе. І основне відкриття: це стосується не тільки немовлят. Доросла людина також не може без тепла, турботи, відчуття безпеки, привітної усмішки і ніжного доторку. З роками ми навчилися це приховувати, зашкарубли – і саме від цього й зробилися нещасними. Такими сильними, такими дорослими, такими відповідальними – і такими нещасними.

Дитиніти – це наче скинути стару шкіру, відкотитися до заводських установок і знову побачити світ у всій його величі і красі, заново відкрити кольори і запахи, віднайти в собі забуту ніжність. І не соромитися того, що можеш розчулитися від витягнутого в усмішку беззубого рота. Що часом для заспокоєння треба нічого більше – просто взяти на руки і пригорнути. Що неможливо взяти на руки і в той же момент не поцілувати цю найм’якшу в світі щоку.

Добре проживати все це разом. І казати: дякую за кожен новий ранок.