Світлої пам’яті Художник Дмитро Стецько відомий передовсім станковим і монументальним живописом, скульптурою. Абстраговані, насичені історичними, біблійними та міфологічними образами, ці твори звучать потужно. Інакше з акварелями. По-перше, вони маловідомі — лише раз (2013 року) частину їх показали на виставці AquaVedas у київській галереї «АВС-АРТ», по-друге, — камерні, іноді скидаються на приватні нотатки, але при тім порушують чимало філософських питань і спонукають до рефлексій.
«Вознесіння», 2010 42х60 см.
Зазнайомитися з акварелями випала нагода завдяки племіннику пана Дмитра — Володимиру Орищаку. Тепер більшість акварелей зберігається у нього, — а це понад 140 творів. З художницею та дослідницею Марічкою Юрчак, котра провадить сайт, де зібрана творчість Дмитра Стецька й інформація про нього, розглядаємо акварелі. Марічка описує твори для сайту, я — фотографую.
«Лемківські пороги ІІ», 2011, 60х41,5 см.
«Акварель — водяниста фарба, яка хоче потоку. Це несправедливо недооцінений, принципово інший живопис, ніж олійними фарбами. Акварелі Дмитра Стецька не поступаються його живопису, це самостійні твори мистецтва, а не допоміжний матеріал. У них митець розвиває ті ж пластичні та тематичні проблеми, що й в станковому живописі.
Основний пластичний принцип роботи Дмитра Стецька — палімпсест, зберігається й в акварелях. Палімпсестовість творів підкреслюється матеріалом. Це і викрійки з журналів дружини — завжди елегантної та стильної пані Віри, — і картон обкладинок, і сторінки з дитячого альбому. Автор не приховує від глядача їх текстури, а показує, як у руках майстра макулатура перетворюється на шедеври.
В акварелях художник втілив концепцію творення формули пам’яті води, що ввібрала найдавніші прикмети першознань, і в плині часу набирає нових змістових ознак, викристалізовуючи їх у постмодерністичні мистецькі форми, символи, знаки.
Попри великоформатність, вони втілюють більш ліричну та чуттєву сторону митця. Прикметно, що частину цих робіт ніколи не експонували», — каже Марічка Юрчак.
Простір розчинення
«Година ночі», 2010, 39х28,5 см.
Радію, що можу торкатись акварелей та розглядати зблизька — спостерігати, як десь фарба лягла майже прозорим шаром, десь — утворила острівець, бачити нерівності паперу, всі деталі малюнку.
Просторове звучання кольорів, інтерес до їх взаємовпливів тут набуває особливої гостроти. Акварелі Дмитра Стецька — невимушена гра із формами та образами.
Ці роботи не об’єднані в серії. Назви у більшості прописані на звороті, початок і кінець відбиті трьома крапками, ось як «...Молодий місяць...». І що би це не значило для митця, сприймається, ніби жодна робота не починається та не закінчується, а перетікає одна в одну, творячи неперервний наратив.
Властиво, ці твори — розмова, оповідь, процес. Мандрівка, зрештою. Повз абстрактні ландшафти, кольори та лінії. Неперервність оповіді суголосна з неперервністю кольору — барви переливаються, накочуються, брижаться, насичуються, часом у прозорості розчиняються, буває — фіолетовий стає оксамитово-чорним, червоний розчиняється у рожевому, а раптом кристалізується шарлатово. Зміни та взаємодії кольорів, мабуть, і є головними виражальними засобами, з якими синхронізуються лінії.
Якщо пробувати виокремити не так серії, скільки напрямки, то основний масив складуть фігуративні композиції, серед них ті, котрі близькі до портретів, сюжетні роботи, є ряд абстрактних творів.
Мандрівні лики
«Погляд», 2013, 52х62 см.
Істоти чи сутності цих робіт часто перебувають поза віком і статтю. Їхні риси стерті й висковзують, коли намагаєшся на них зосередитися. Часто обличчя — найсвітліший простір у роботі — світяться, наче лики, а кольори огортають теплими течіями, проте трапляється, художник обирає такі барви, що обличчя зливаються з тлом і тоді, орієнтуючись на очі, віднаходиш інші деталі. Очі, де фарби згущуються й насичуються, а погляд чи не завжди пронизливий, як у фаюмських портретах. Іноді здається, що губи постатей застигли у зачудованому «о», або у безперервному промовлянні й проказуванні. Властиво збірність. Вглядаючись, наче бачиш обличчя, котрі «стоять» за образом, і, здається, проходять повз тебе натовпи, що й не встигаєш зафіксувати погляд на комусь, й залишається розмитий образ, складений із множини прототипів — прокреслений там, де накладались риси. Ці невловимості суголосні тлу, яке позбавлене деталей. Це умовний кольоровий простір. Простір розчинення або навпаки — концентрування. Зрештою, чому б не припустити, що ці особи вглядаються у свої зображення, або ж у нас, яко глядачів.
Я нанизую ці припущення не для того, аби повправлятись у заплутуванні — зрештою, для продукування відрухів і настроїв — чи не для того існує мистецтво, проте у цьому випадку пластичність думки, нанизування рефлексій та відгадувань видається мені органічною методою для відчуття й прочитання акварелей Дмитра Стецька. Зрештою, збереження, а разом із тим, розчиняння та всепронизування — базові властивості води.
Натяки й знаки
«Жінка осені», 2001, 39х51 см.
Застиглий ґлей на вишні — написи та знаки. Стилізовані ієрогліфи, цифри, геометричні фігури чи позначки.
Тільки іноді знаєш, за що вчепитись, чи думаєш, що знаєш. Художник залишає загадки, проте лише зрідка дає ключі. Це перегукується з живописними роботами Дмитра Стецька, де він активно використовував принцип палімпсесту, вибудовував свою знакову систему, звертаючись, зокрема, до міфологічних і біблійних символів.
Іноді назва окреслює зображене. Як ось «Вознесіння» — робота, виконана в червоних, зелених і синіх тонах. Передній план формують постаті, деякі з німбами, що стоять плече до плеча, піднявши голови. Там посеред світлого прямокутника — постать. Вона статична й штивна, просто намальована, властиво, є тільки абриси тіла, вона лаконічна, як знак, як наскельний малюнок. Або «Розіп’ятий дощ» — хоча й іменована метафорично, все ж окреслює керунок, у який подається думка, щоби зібрати потрібне каміння та спорудити укриття з асоціацій. Бо ж, коли б не назва, то вбачати у роботі іншого розіп’ятого — було б органічно, зрештою сакральна лінія глибинно чи тактильно раз у раз виникає у творах, а іноді веде ниткою Аріадни, чи то пак заводить у глибочінь інтерпретацій. Цікава акварель «Місячна/ий гість/я». І я не дарма подала варіативну назву, бо так робота й прописана автором, бо ж не запитаєш, як правильно, і не дійдеш до однозначного висновку, позаяк постать — а властиво мінімалістичний портрет, не промовляє однозначно. №20 пише на одній з робіт зі зворотного боку, на іншій, де жінка з рибою, зазначено 9.11., а ще акварель, де нерозбірливий напис навспак намагається прочитати (чи, можливо, то так здається) розмита постать.
Дмитро Стецько розставляє натяки, як яблука на землі, витворює простір мінливий, у котрий вглядаєшся, вишукуючи, за що б зачепитись. Але ця непевність приємна, вона спонукає вглянутися в роботи, як у дзеркало, відшуковуючи відповіді, наснажує до споглядання й розгадування. Розгадування заради розгадування. Розчинення сенсів, змішування сутностей. Екзистенційного пригадування.
Живописець та скульптор Дмитро Стецько — представник західноукраїнського мистецького андеграунду сімдесятих-вісімдесятих років минулого століття. Його творчість, ґрунтуючись на досягнення національної культури та історії, насичена новими художньо-пластичними рішеннями.
Народився Дмитро Стецько 1943 року в селі Полонна Санокського району Ряшівської області (нині — Польща). Точна дата народження невідома, художник вважав, що це було 8 листопада — на Дмитра. В 1946 році родину у рамках операції «Вісла» переселили з Лемківщини на Тернопільщину. Дитинство Дмитра Стецька минуло на хуторі Драгоманівка Козівського району.
Закінчив Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша. Працював в галузі станкового та монументального живопису, скульптури, графіки.
Від 1973-го художник мешкав у Тернополі. За принципову творчу позицію зазнав утисків. Першу майстерню у 70-х відібрали на ідеологічно неправильний натюрморт. Художника на довгий час ізолювали від творчого виставкового життя. Вперше Дмитро Стецько зміг організувати персональну виставку в 46 років, напередодні проголошення Незалежності України, у 1989 році у Львівській картинній галереї, згодом — у галереї Спілки художників України.
Помер від інфаркту у домі-майстерні на 74 році 6 січня 2017 року.
Твори Дмитра Стецька зберігаються у музеях і приватних колекціях в Україні та за кордоном (докладніше у матеріалах https://www.stetsko.com.ua).
Текст: Анна Золотнюк.
Фото Дмитра Стецька: фотоагентство «Дубельтівка».
03.01.2021