Історія про малі бурґи – се історія про простір. Про зручність й компактність. В малих містах дуже короткі відстані, до всього можна подати ногою. Вони, власне, тим і зручні, що зі всім є можливість бути на короткій нозі. Се можна сприймати як панібратство, як те, що місто забагато собі дозволяє. Що воно надто влізає в персональний простір, до всього хоче докласти свою руку і взагалі не знає рамок пристойности. Завше намагається увіпхати свого носа чи вухо в особисте життя, бо вважає, що нічого особистого у вас бути не може, тому воно ставить ногу в дверях, аби не могли від нього щось приховати чи закритися в свої мушельці.
У відповідь на такі дії міщани зазвичай реагують двома способами. Перші стають на шлях дезертирства. Вони або скоюють втечу до менш контактного бурґу, котрий поважає особистий простір, або обирають аскезу, йдуть подалі від люду в підпілля. Другі ж відповідають містові взаємністю. Висловлюють готовність до зближення в такій мірі, ніби танцюють із бурґом танго під зливою, бо місто тоді – це сцена, де кожен грає ту роль, на яку гаразд. Тому самі роблять крок назустріч, аби між ними та містом зоставалось тільки пів подиху та пів краплини. Ці герої(ні) здатні на такі переплетення доль та зв’язків, розмивання персонального та міського, що годі й уже намагатися їх розділити.
Декотрі, правда, так сильно хочуть зблизитись з бурґом, що уже він не витримує такого натиску, од чого сам воліє позбутися причеп. Шукає шляхи для відступу чи аскези. Але мова таки не про них, а про тих, в кого з малим містом все взаємно.
І здавалося б, що саме по них потрібно робити висновки про характер бурґу. Що історії їхніх родин і є історіями самих міст. Що суть їхня в цих хитросплетіннях. Що навіть колишні власники, бурмистри та провідні архітектори, котрі виплекували град квартал за кварталом, не мали таких зв’язків, як ці корінні фамілії, що вплелися в міську твердь, як дикий виноград у каміння замку.
Та є особлива категорія, котра найкраще втілює в собі дух міста – ті, хто залишилися, переплелися з бурґом, мов Галя з коромислом, але й водночас втекли, ніби Колобок од баби та діда. Ті, хто наводять мости, а потім самі під ними й ночують. Ті, хто творять наново міт бурґу, а потім цураються, коли та легенда стає дійсністю. Се різного роду маргінали й митці, котрі не вірять у рамки, тому можуть водночас бути «в» та «поза». Котрі вміють творити в своїй голові паралельні відгалуження міста, розгортати нові дистрикти та вулиці, зводити замки в повітрі та плодити нові сенси. Вміють бачити бурґ поза його звичними кордонами, наперед й трохи збоку. Можуть розмотувати його, ніби кіноплівку, й згортати в клубок.
В особливо чутливих натур все це настільки добре вдається, що те уявляння виходить далеко за межі їхньої фантазії й зачинає бродити містом, щиро засіваючи насіння. І з часом з нього щось проростає, вигахує та вкорінюється, мов набажані коноплі до стелі та льон по коліна, що годі й уже розрізнити, де правда, а де вигадка.
Як творив Шульц, котрий любив рідне місто й котре творив. Од котрого втікав до Внутрішнього Дрогобича дитинства, бо ніяк не міг покинути Дрогобич реальний. Бо од себе не втечеш.
Тому найцікавіші дрібні міста не ті, котрі кричать на весь світ про свою відкритість, а ті, котрі на своїй хвилі. Котрим ніби ні до чого нема діла, бо самі перебувають у мандрах. В пошуках власного «я» та Внутрішніх Шульців, котрі б допомогли їм пізнати себе.
Але доля такого люду насправді недоля, бо їм належить так бачити місто за рамками доти, поки місто їх не помічає. Поки не стежить за ними й дозволяє бути непомітними маргіналами.
Але коли воно намацає той їхній намріяний шлях, коли саме випреться за рамки, то вже зачинає відчувати власну сміливість й могутність мріяти по-іншому. А тому намагається оточити тих мрійників своїми мурами любови, заточити, наче принцесу, в темній вежі, аби не витали надто високо та далеко, аби завше були напохваті й ніде не поперлися. Аби могти при нагоді скоригувати їхні плани й уявлення.
Якщо весь світ – театр, то малі міста в свідомости самих мешканців – театр інтерактивний. Тому глядачі там виходять з-під контролю. Вони не просто воліють скоротити відстань між акторами й авдиторією, не лише брати участь у виставі. Їм кортить взяти справу в свої руки. Дрібнобюрґери не очікують на запрошення від творців та учасників дійства, а самі безцеремонно вилазять на сцену й заходжуються поводитися з героями, наче опальні сценаристи. Втручаються в діалоги незнайомих людей, таких же глядачів та випадкових прохожих, встрявають у стосунки інших мешканців та міста, звужуючи довколишній простір настільки, що в багатьох виникає відчуття клаустрофобії.
Тому в малих містах (а також селах) ніхто не тримається дистанції й багато хто не дотримується умов карантину, бо вважає, що всі довкола – рідня, котра мешкає під спільним небом, тож ізолюватися марно.
А що місто – це люди, то люди – це оточення. Тому кільце довкола genius loci завше щільніше. І концентричні кола оточення в таких просторах з віком не розходяться, а сходяться. Місто бере вас в оточення. Кільце те з часом стає все вужчим, тіснішим, аж заки зачинає здаватися, що то змикається не середовище, а петля на шиї.
04.01.2021