Хутір геть закидало свіжим снігом. Покрило дахи, димарі, ворота і ліси. По вулиці до хат попротоптувані вузенькі стежечки, а посередині ще навіть ніхто й не переїхав.
На чистому небі мигтять зірочки. З віконець на снігу одбивається світ. У тихому повітрі рівно піднімається димок по над де-якими хатами.
Святий вечір.
Тільки що скінчили вечеряти і з хат почали вибігати на вулицю хлопчаки і дівчатка, а за ними і доросла молодь і гуртками розсипалися по хутору. Стало людно, гомонливо.
Дітвора почала десь колядувати. Почувся сердитий голос з хати: "Підождіть на завтра, сьогодня не годиться".
Десь перегукуються. Далеко лунає веселий сміх.
Гарно. Радісно.
Радісно, та не скрізь.
На самому краю хутора, у низенькій похиленій хатинці не натоплено і сумно.
На печі під кожухом лежав старий дід і зажурено дививсь поперед себе.
Під стелею блищало закурене світло і знехотя освітлювало убогий закуток: піч без горшків, мисник без посуди, незмитий стіл, темні лави, а на полу у куточку старе лахміття. Нема хозяйки у цій бідній хатині, нема сім'ї, нема родини у діда. Самітній він тепер, безпорадний.
А колись, — та не так то ще й давно, — у цій самій хаті, що здавалася тоді і вищою і більшою, було і тепло, і привітно, і людно. Гомоніли, сміялися, дружно працювали і сідали за засланий чистою скатертиною стіл їсти добрий борщ та пироги з картоплею й кропом.
І люде не цуралися їхньої господи, і до себе кликали чи то на весілля, чи на хрестини.
Воно так, як учора, згадувалося дідові, хрестив він останній раз дочку у старости Івана Кундика. Обід справили на славу. І батюшка був і волосний писарь. І частували такою доброю запіканкою, що і досі згадується.
Ото найкращі люде на хуторі оті Кундики. Навіть тепер, не дивлячись на дідову недолю, вони завжди прихильні і ласкаві до нього. А тепле слово, відомо, гріє іноді і за кожух.
Та й хрещениця Оленка удалася, як квіточка. Поглянеш на неї і на душі повеселійшає.
Здалеку на хуторі почулась колядка;
Ой радуйся, земле,
Син Божий народився.
Гарно співають хлопці. Радісно людям, весело!
Дід вище натяг на себе кожуха і глибоко зітхнув.
— Отак і мій Ничипор заводив. А голос то який був! Пішло за Японцем. Христя співає певно панських пісень там у городі з поштовими чиновницями. Одцуралася. Навіть на похорони до матері не навернулася. Її діло.
Минулося.
Тяжко без своєї старої. Сумно самотньому. На старечих очах замокріли сльози.
Раптом рипнули сінешні двері.
— Що воно, — здивувався дід.
Одчинились і хатні двері. Щось несміливо переступило поріг і кілька разів цокнуло клямкою.
— Хто там?
— Це я.
— Хто саме?
— До хрещеного батька вечерю принесла.
На середину хати виступило маленьке дівчатко в великих чоботях, замотане у товсту теплу хустку, що краєм волочилася аж по п'яти.
Вона держала у руці ув'язану вечерю.
— Це ти, Оленко? — радісно озвався з печі дід.
— Вечерю принесла, — знову сказала дівчинка.
— Іди-ж сюди ближче, моя ясочка!
Оленка, привітно усміхаючись, пішла до діда, вилізла на піч і підвелася на спинячки.
Дід враз прояснився, повеселійшав, одкинув кожуха, сів і приняв од хрещениці вечерю.
У червоній картатій хусточці увязаний був горщичок з узваром, накритий мисочкою з кутею, а поверх усього два періжки.
— От моя люба! От моя ластівочка! — примовляв старий, дивлячись то на дівчину, то на вечерю. — Згадала за мене, не забула свого хрещеного батька, хоч усі уже його забули. Сідай-же тут біля мене.
Він підхопив й під руки і посадив на край печі.
Оленка сіла як копичка, роставивши руки в цупких рукавах і не в силах повернути голови, замотаної у товстий платок.
Вона враз почала розказувать і не спинялася уже ні на хвилинку.
Хведора скотилась сьогодня з громака, як спускались з горбочка, і забила собі руку... У Терешка новенькі саночки... Сірко звалив Ониська і перескочив через нього. Онисько плакав... Мама надіне завтра свій шерстяний платок, той, що у квітках...
Дід слухав її посміхаючись.
— Ну, повечеряю-ж і я, як люде, — сказав він. — Тут коло мене і моя ложка. Оцей періжок з'їм сьогодня, а цей одкладу на завтра, що-б на свято було мені чим поласувати.
— Мама казали, що-б ви йшли до нас завтра обідать, — засюсюкала Оленка, не вимовляючи ще гаразд твердих літер.
— Спасибі, прийду! — охоче згодився дід.
— Мама казали татові, що ви будете у нас жить.
— От тобі на! — радісно вигукнув дід. — А тато що на те?
— І тато кажуть, що будете у нас жить. Пасіку літом доглядатимете.
— А вже-ж доглядатиму. Ніхто краще за мене не догляне. А зімою хіба діла у хазяйстві не найдеться!
— Мама казали, що-б ви завтра забіралися, та й приходили до нас.
— Прийду, прийду, моя ясочко! З радістю прийду! А тобі зроблю новенькі саночки і ти будеш на своїх власних з горбочка спускатися.
— Такі як у Терешка зеленим помальовані.
— Ще кращі тобі вималюю. І спинку зроблю, і дві пташечки виведу.
Дівчинка так усміхнулася, що на її щочках визначилися ямочки.
— Я буду з Хведорою спускатись. Хлопці нам не дають.
— Ач, погані хлопці! — підтрімав її дід.
— А у вечері ви мені казочку казатимете? — спитала Оленка.
— І казочку казатиму. А завтра, як прийду, розкажу тобі про Рожество Христове. — Ну, іди-ж тепер, моя голубонько, до дому, що-б там за тобою не бентежились. Завтра принесу і горщичок, і мисочку, і хусточку.
Дід зліз з печі, зсадив дівчинку, одчинив їй одні двері і другі, вивів за ворота і вона потюпала дрібною ходою по людній вулиці.
А старий вернувся у хату і, сам з собою примовляючи, узявся до роботи: поскладав свої речі, позамітав ще з давна рострушену солому, поприбірав скрізь і почав лагодитись до свята.
— Треба на завтра чисту сорочку.
Він перегорнув свої лахи і витяг сорочку, що випрала йому сусідка.
— А оця буде мені там на переміну. Сам її полатаю. Візьму з собою свою подушку і рядно. Хату причиню на клямку, — тай уже! Ніхто не добиватиметься.
— Треба одшукати на печі ножика і пилочку, — заметушився дід. Робитиму саночки Оленці.
Він став серед хати, щасливо усміхнувся і вимовив у голос.
— О таке горобеня! Без вогню хату нагріло і без горілки підбадьорило!
[Воля, 25.12.1920]
29.12.1920