У нашій найостаннішій літературній, як її зволили називати, дискусії про українське культурне ґетто й різні образи українства й України, що завершує наш без перебільшення тріумфальний 2020 рік, участі я не брав із різних причин. Їх можна пояснювати довго, але всі пояснення будуть такими ж ідіотичними й недолугими, як і причини.
Значна частина людей з українського літературного середовища добре розуміє, що в цій дискусії мій голос, запозичуючи аванґардову термінологію нашого міністра оборони, "фальцет". Тому її літературної чи навколітературної частини я з відчуттям неабиякої радости не торкатимусь. Залишу теж іншим людям "вічні теми" про конфлікт міста та села, масового й елітарного, русского языка, мови та суржика, ринкового й нішевого, героїчного і диванного, минущого та вічного, що струменіють рясними потоками в коментарях різноманітних інтернет-аналітиків. Так само не аналізуватиму змісти й сенси інтерв'ю Сергія Сергійовича Saigon'a для української служби BBC і його художніх творів.
Давно переконаний у тому, що поява нових імен у нашій літературі – справа боговгодна й життєдайна. Вже не кажучи про те, що вся країна в неоплатному боргу перед ветеранами війни, які вибороли в шанцях своє право на власну правду, візії, мови, наративи та способи позиціонування. І той факт, що вони шукають і знаходять своє місце в літературі, маю надію, наблизить нас до здійснення нашої одвічної мрії як не про "українського Ремарка", то про "українського Тарантіно". Зрештою, кому, як не їм – людям, які дивилися смерті в лице й ризикували заради нас життям, – кидати виклики нашій реальності та її культурному сеґменту?
Втім набагато симптоматичнішим за саме інтерв'ю, що, з одного боку, повниться чіткими формулюваннями та рецептами, а з іншого – неабиякою харизмою піонера незнаних просторів нашої культури з її трясовинами, болотами та лаґунами, є породжений ним дискурс. Зачєм іменно мені цей діскурс, спробую пояснити.
Найбільш розтиражована в інтернеті репліка під назвою "Вирок українському гуманітарному ґетто" належить Геннадієві Друзенку – відомому діячеві на ниві української демократії та конституціоналізму. Як для запису у Facebook, цей текст занадто рясніє узагальненнями й інвективами, щоб залишати його в межах приватного висловлювання. Більшою мірою скидаючись на маніфест, цей текст містить усе, що потрібно для рецепта щонайхрестоматичнішої українсько-української війни. Там не бракує ні натяжок, ні перебільшень, ні провокацій, ні ресентименту, від яких запаморочилася голова в багатьох представників отого "ґетто" – справжньої перепони на шляху до наших майбутніх подвигів і здвигів, зрушень і оновлень. А оскільки мені доводилося сотні разів читати і слухати різноманітні ідеологічні казання і "зліва", і "справа" про всім давно набридлу й одіозну українську культуру в сучасному вигляді та окремих її представників, то можна би було й не звертати на ці слова уваги.
От тільки існує одна прикметна обставина, що не дає вже кілька днів спокою: автор репліки позиціонує себе як людина не крайніх, а саме поміркованих, демократичних поглядів. Можна залишити без відповіді питання, чи годиться демократові розкидатися квазібільшовицькими узагальненнями і провокувати ще один виток словесного поїдання українцями собі подібних у такій делікатній сфері, як культура? Але воно не зникне. Припускаю, ми дійшли до саме до тієї ручки, що її ветеран українського бойового суржика Лесь Подерв'янський лаконічно окреслив мало не іконічною фразою "Артілєрія бйот по своім". І нема на те ради.
Але геть сентименти. Дискурсивні рамки окреслені: пішла вода в хату. Люди з "гуманітарного ґетто" заходилися порівнювати цей "діскурс" із літературними дискусіями 1920-х років, нервово посмикуючись від згадок про їхній геть не літературний фінал у роках 1930-х. Однак, наскільки мені підказує моя історична пам'ять, "вироками" тоді закінчували, а не починали. Невже не дадуть навіть із країни виїхати? (Смайлики, смайлики…)
Якщо ж брати цей текст у відриві від постаті й поглядів українського конституціоналіста й ветерана війни Геннадія Друзенка, то в ньому мене не дивує геть нічого, крім однесенького слова в такому реченні: "Усі Забужки, Андруховичі та Малковичі, які намагаються монополізувати право визначати канон українськості і претендують на право нав'язувати цей канон іншим, вигадали Україну, якої насправді не існує".
Давно усвідомив, чим завинили "Андруховичі" і "Забужки". Перший, як відомо, анексував Крим і окупував Донбас. Друга, як відомо, пише занадто довгими реченнями і непонятними словами, від яких у нашої простої людини™ макітриться в голові. Давно вислуховую, що українська культура страждає під їхнім гнітом – вони буквально всюди, все наповнюють і лізуть, куди не просять. Давно знаю, що опис реальности стократ кращий за вигадку, бо ж у літературі, тобто у fiction, усе має відповідати голій правді, а не бути вигаданим. Еге ж?
У кого пам'ять, довша, ніж у равлика, обов'язково понишпорить у ній і пригадає всі їхні гріхи, включаючи первородний. Усі ці стереотипи – таке старе й зачовгане дрантя, що навіть сміх згадувати. І пан Геннадій, зрозуміло, Америки не відкрив. Аж тут раптом: "намагаються монополізувати право на канон...". Отакої! І це в країні переможного "Кварталу-95"? І це в країні, де понад половина населення за рік не прочитала жодної книжки? І це в країні, де десятки проросійських телеканалів щодня безперешкодно промивають народним масам мозок? І це в країні, де партія Медведчука-Бойка посіла сукупне друге місце по країні на останніх виборах? І от саме в цій невигаданій країні знайшлися зухвалі писаки, які силкуються нав'язати цьому гордому народові канон вигаданої України?
Проте справжня новизна – одне, як я написав вище, слово. Точніше, прізвище. Найбільша загадка для мене: чим провіснику й адоратору української культури, оновленої від шлаків нікому не потрібного "ґетто", не догодили "Малковичі"? Де і в чому культурна й історична провина перед Друзенком (і його прихильниками в численних дописах і коментарях) саме їх, "Малковичів"?
Певна річ, ідеться тут зовсім не про родину, а про самого Івана. Множина тут – знову-таки, данина "полемічній риториці". Ім'я тим, кого прагнеш знецінити і зневажити, – завжди леґіон. Це про того самого Малковича, що ось уже майже тридцять років видає дитячу літературу українською мовою. Літературу, на якій виросло вже кілька поколінь дітей. Яка банальність і дрібничка для справжнього, недиванного патріота – кілька поколінь українських дітей! От щастя би нам усім було, якби не існувало цього одіозного Малковича!
Але виступати тут Івановим адвокатом – це як аґітувати самого себе в тому, в чому давно переконаний. Отут реально опускаються руки. Ну, всі ж знають, хто такий Малкович, що він зробив і продовжує робити... Ну, що ти таке верзеш, чоловіче… Ну, хіба так можна... А ні, виявляється, можна. На українсько-українській війні, либонь, і не таке можна.
Гаразд, домовилися: можна вважати "Андруховичів" і "Забужок" ворогами справжнього українства, очищеного від скверни сучасної культури. Це вже в нас давно норма і навіть bon ton. Або, як казала моя бабця-небіжчиця, штука на любітєля. Поки не цькуєте, не садите і не стріляєте, говоріть, що заманеться: папір витримає, а пікселі – й поготів. Але востаннє я чув наїзди на Малковича у схожому стилі й тоні від Дмітрія Табачніка. Тоді, здається, пролунало слово "безвкусица". От тільки я відмовляюся розуміти і приймати, що серед україномислячих і україноцентричних людей – хоч з-під прапора щонайчистішої української мови, хоч із тих, хто розмовляє й пише суржиком чи російською, хоч із тих, хто проливав кров, хоч із тих, хто залишився в тилу, – можуть бути претензії культурно-ідеологічного плану саме до Івана, до його творчості та видавничої діяльності, до його постаті загалом.
Тому це не дискусія про образи України, її культури та літератури. Це наш звичний відкритий чемпіонат із самознищення і самознецінення. Нічого нового в цьому немає. Крім оцього крізь зуби процідженого: "Малковичі". Це, безперечно, нове слово.
Хай би він уже пошвидше закінчився, цей 2020 рік.
28.12.2020