Деякими ранками сніги були такі високі, що це вже не могло бути дитячим викривленням масштабу – вікно з одного боку хатки із середини нагадувало медичні заклади. Біле, воно на половину висоти ставало заметене снігом. На підвіконню між подвійними рамами була на зиму викладена вата, притрушена зверху сіном. Для краси іноді ставили ще калину або кілька яблук. Тож погляд на зворотну поверхню замету уподібнювався на погляд на світло крізь замкнуті повіки.
Усе життя у хатці складалося із безконечного циклу отаких чудес. Як у найкращих філософських системах не існувало межі між мікрокосмосом і макрокосмосом, між внутрішнім і зовнішнім світами, між організмом і топосом. Ще й втрачалася чіткість переконаності: чи людина є складовою дому, чи дім є її продовженням. За рівнем мудрості цей симбіоз нагадував божественну інженерію внутрішньоклітинної архітектури.
Однією з виразних ознак еволюції наших ландшафтів є те, що хатів такого типу вже давно не будують. Ще виразнішим є таке, що їх залишається щораз менше. Навіть з врахуванням тих, які впродовж останніх десятиліть зазнали всебічної реновації завдяки доступності нових матеріалів і технологій. Найбільше їх залишилося у місцях, віддалених від головних доріг.
Свого часу – після першої світової і перед другою такою ж, які на наших землях увійшли в історію ще й великим спаленням – хати такого планування стали новим трендом дерев'яної архітектури. Певний модерн. Не цілком традиційне житло, яке поєднувало в собі сільську і містечкову естетику. Щось таке, як фабричний одяг, що запанував замість саморобної ноші. До того ж ці будиночки стали масовими і типовими для цілої величезної частини менше урбанізованої Європи. Від Тіролю до Східної Галичини, від Дунаю до Дністра.
Та, з якою я зрощений капілярним кровообігом і в якій мені жодного разу не було погано, навіть тоді, коли бувало дуже зле, і в якій мені ставало щасливо відразу після того, як увійшов, і в якій ніколи не виникало жодного питання про сенси і всяке таке, бо вона робила так, що перебирала на себе усі пояснення, що таке просто бути, була збудована у тридцять четвертому році.
Досить високий фундамент із каменю. Довжина приблизно дві ширини. Стовпи, між якими поскладані короткі бруси. Оббиті скісними планками, затерті сумішшю глини, соломи і конячок. Тонко поштукатурена і побілена. Рівно посередині довгого фасаду – малий дерев'яний ганок з грубих, але прозорих балок , подібний на панський балкон. Заради нього – зламана лінія виступу даху. Всередині два основні приміщення. У кожному два вікна (світло потрапляє впродовж усього оберту сонця над домом). Кімнати різняться печами. В одній – так звана кухня з блатом, братрурою, відділенням для печення хліба і сушення плодів, котелик для нагрівання води. Тим часом в іншій – високий кафльовий п'єц. У тій, де кухня, ляда місткої глибокої пивниці. Над домом нерозділений високий стрих. З одного боку стрихове вікно виходить над довгу веранду, з іншого попросту двері, до яких треба приставляти драбину. Туди заносили сіно. У комині на рівні стриху є ще дверцята, через які можна і забирати сажу, і вішати на гаки м'ясиво. Задня довга стіна, за якою захована дровітня, цілком обшальована пофарбованими дошками.
Згодом веранду зашклили. Згодом дах зробили з бляхи. Згодом довкола хати повиростали дерева і кущі, які стали куртиною і ззовні, і зсередини.
Цей дім мудрий, як тіло. Він дихає, нагрівається, охолоджується адекватно до сезону, відповідно до температури кайфу. Правдоподібно, він має навіть власний пульс. Настільки впливовий, до через недовгий час перебування у ньому цілковито нормалізується робота серця. І стирається значна частка гормональних порушень.
24.12.2020