Більше року діяльности нової влади засвідчили, що прогнози оглядачів про некомпетентність неофітів багато в чому справдилися.
Мимоволі пригадується історія зі шкільних років, коли мене заанґажували до участи в черговому концерті. Того разу не мав декламувати віршика чи брати участь в якійсь сценці, як зазвичай. Натомість належало стати частиною ансамблю. Якщо точніше – грати на контрабасі. Робити це я, звісно, не вмів, про що щиро попередив вчительку музики. Проте вибір впав саме на мене через моє музичношкільне минуле. А щирі запевнення, що школи тієї я не закінчив і на гітарі грати так і не навчився, виявилися для неї непереконливими.
Доволі швидко я скумекав, що завдяки репетиціям нашого новоствореного ансамблю мені вдасться відкосити від кількох уроків, тому ще трохи в’яло попротестував задля годиться, а тоді висловив свою, начебто неохочу, згоду.
Під час перших зборів нашого колективу, поки усім іншим роздали ноти та слова – до мене підійшов один із вчителів музики, котрий більшість часу присвячував грі на різних інструментах під час гімназійних концертів. Коротше кажучи, спеціалізувався на подібних лабухах. Він швидко пояснив, що мої партії в обох піснях короткі й легкі, з ними справиться будь-який бевзь, брати потрібно буквально кілька нот почергово і повторювати час до часу. Перебирай собі пальцями – і тішся, поки інші пітніють. Далі приблизно показав, де знаходиться яка нота, а для певности провів біля потрібних ладків олівцем.
Щодня протягом двох тижнів ми мали репетиції, завдяки чому я успішно косив від уроків й врешті завчив, де яка нота. Перед самим нашим виступом (а він відбувався в рамках якогось шкільного концерту) той же вчитель, відчуваючи, що я можу налажати, підійшов і дав ще одну цінну та просту пораду: «Як щось забуваєш або збиваєшся – грай тихіше. Вони і без тебе справляться». Цим лайфгаком я скористався під час концерту на другій пісні (здається, то була «Ніч яка місячна») і час до часу послуговуюсь досі. Не нашкодь, якщо можеш. Естетика, творчість, гра на команду і вдале втілення важливіші за бажання самоствердитися чи привернути до себе увагу.
Десь з тієї пори мені страшенно подобається низьке звучання контрабасу, віолончелі та інших струнно-смичкових. Тому нещадно наповнюю ними мелодії, що пишу, й навмисне купую навушники, котрі краще відтворюють низький діапазон звуків. І так само десь з тих часів мені дуже імпонують люди, котрі не морочать тобі голову зайвою інформацією, а кажуть: ось це варто зробити ось так, бо тому-то. А це робити не можна, бо те-то. Чітко, спокійно, доступно і просто. Почув – і вже розумієш, якими можуть виявитися наслідки твоїх дій.
Вітчизняній владі би зовсім не зашкодило знайти подібних людей, котрі могли би їх консультувати з доволі простого питання: що варто робити, а точніше таки – чого робити не варто, аби не виставити себе на посміховисько. Бо ця влада професійних паяців викликає сміх, але не там, де треба й де їй би хотілося. А там, де вони думають, що все зробили дуже дотепно – бере сум й рука тягнеться до обличчя в щирім фейспалмі.
Гіппократівське «не нашкодь!» – воно універсальне на всі випадки життя. Не лізь туди, де не просять. Не руйнуй механізми, в котрих не тямиш, й котрі добре працюють і без тебе. Не лізь в антикорупційні структури, бо й так до них вкрай слабка довіра населення, так ще й європейських партнерів віднаджуєш, і безвізу загрожуєш. Не бався зі статтею про незаконне збагачення. Не займай Держспоживслужби. Не регулюй ті сфери, що справляються і без тебе. Будь обережним із Конституційним судом. Не лізь до вільних економічних зон. Ці та подібні приклади стосуються не лише сучасної влади, бо через подібне пройшли й попередники, і стосуватимуться вони, на жаль, наступників. Бо дурість політичних еліт в Україні – так само річ універсальна.
Владній Зе-компанії бракує того рідкісного просвітлення, що зійшло тоді на мій юний мозок: розуміння, що потрібно слухати інших, коли ти нібельмеса не тямиш в тім, чим тобі належить займатися. Дослухатися до реальних лайфгаків, які тобі пропонують/підказують люди, котрі компетентні в цій сфері й якщо не хочуть допомогти, то принаймні застерігають від помилок.
Як співав Горчинський: «Вони прозріють, але пізно буде»…
22.12.2020