Вигравати в футбол – це фашизм

Артуро Перес-Реверте

Я це чую по радіо. Інтерв’ювований, з тим характерним для фанатиків та ідіотів апломбом, запевняє, що в дитячих футбольних матчах не має бути переможців і переможених. Що голи не треба рахувати, бо це призводить до фрустрацій і руйнує самооцінку. Що діти, проголошені переможцями, залишають позаду інших. Що байдуже, скільки забиває та чи інша команда, – кінцевий результат мусить бути збалансовано солідарним, еґалітарним. І я чекаю, що той тип врешті скаже, що вигравати в футбол також є фашизмом. Наприкінці він цього не каже, але я думаю, що всьому свій час. Даймо йому трохи більше часу в його Твіттері, в його Фейсбуку. Зробімо його депутатом, як тих інших інтелектуалів, які, сидячи в парламенті, прикрашають наше життя. І прошу дуже – західне суспільство вопіятиме, щоб діти грали у футбол без голів, без пенальті, без вилучень з поля, без трофеїв, без нічого. Збудуймо майбутнє. Перетворімо спортивні майданчики і дитячі футбольні поля, та й навіть стадіони для дорослих, на милий Діснейленд.

Нечасто я бачив – хоча є наполегливим читачем історії, – щоб агнців плодили з таким ентузіазмом, як в останнє десятиріччя. І я говорю не лише про овець, якими легко маніпулювати, але й про покірне м'ясо для бойні. Про тих, хто з доброї волі готові сісти в поїзд, останньою і єдиною зупинкою якого є місце, де куряться символічні, або не такі вже й символічні, димарі. Де згорає інтелект і розсудливість. Де неуки, сп’янілі від медійної чи політичної влади, знищують три тисячоліття культури і здорового глузду. Де знемагають, чекаючи своєї черги в крематорії, Гомер, Вергілій, Платон, Сократ, Кант, Сервантес, Вольтер, Данте, Монтень, Шекспір та решта. Ті, хто перетворив Європу на осередок знань, прав і свобод, які осяяли світ. Ця стерильна нині Європа стала карикатурою на саму себе, заражена дурнуватим буенізмом, який загніздився в американських університетських кампусах пів сторіччя тому, а зараз, перекручений до безглуздя, заражає все і затруює нас усіх.

Дожити до мого віку, коли маєш читачів і вже не маєш дуже що втрачати чи здобувати, має ту перевагу, що ти можеш робитися апокаліпсичним – і нічого за це не буде. Казати те, що думаєш, – байдуже, кому це подобається, а кому ні. І я думаю, що це скінчилося. Не цієї миті, звісно. Епохам потрібен час, щоб минути, а імперіям – сторіччя, аби впасти. Однак та Європа, в повазі до якої мене виховали, культурний та інтелектуальний світ, яким живиться моє життя і моя робота, рокований на смерть. Це місце, що було світочем всесвіту, колискою ідей, гуманізму і культури, нині є гротескною клоунадою, мавпуванням того, що воно саме створило, і що, повернене після маніпуляції часу і дурості, ставить перед ним його власну карикатуру.

Майбутнє, звісно, є. Воно завжди є. Неминуче майбутнє, результат динаміки історії. Але тій Європі немає місця у цьому майбутньому. Прийде інша, краща чи гірша, яка буде керуватися новими правилами, коли ягнят, яких ми сьогодні виховуємо нездатними оборонятися фізично та інтелектуально, пожадливо з’їдять тоталітарні вовки будь-якого знаку. Коли наші діти і внуки, перетворені нами на жертв з покликання, вітатимуть і навіть розумітимуть своїх катів і нових господарів. Над цією хаотичною мішаниною витвориться майбутня імперія, в якій Європі буде відведено роль пана або раба: не знаю, краща чи гірша, хоча мене це не надто обходить, бо мене тут не буде, аби насолодитися її перевагами чи страждати від її невигод. Я поволі зникаю зі світом, з якого походжу, як і має бути. Імперії минають, й історія вчить приймати це природно, без надриву; зі стоїчною певністю в тому, що знову станеться те, що ставалося завжди. Як князь Саліна, коли у фіналі “Леопарда” він покидає бал з його музикою і вогнями, знаючи, що вже ніколи він не танцюватиме з Анджелікою, бо вона та її розкішна юність належать гарному і багатообіцяючому небожеві Танкреді.

Що ж. Помиляюсь я чи ні, але так я думаю. У тій сумній сірятині, що затуманює овид, книжки, ясна наука, культура, невеличкі ядра опору, розкидані по полю програної битви, будуть – вже є для багатьох – як ті старі монастирі, які схоронили частину світу, що зникав, зберігши його таким чином для прийдешності. У них, свідомі того, що перемога неможлива, укриються лічені пальцями, в той час як зовні гарцюватимуть на конях і горлатимуть варвари. І там вони розпізнаватимуться між собою зі змовницькими посмішками, як середньовічні монахи, зігріваючи одне одного лютої зими, яка наближається.