Два по 50

Бойченкові – 50! «Що, вже?!» ‒ здивуються одні. «Лиш тепер?!» ‒ стенатимуть плечима інші. А я скажу просто: будьмо!

Бо Сашко Бойченко – це не тільки один з моїх улюблених письменників, а й перевірений різними пригодами друг. Людина, що знає мої найсокровенніші таємниці і часом ділиться зі мною своїми. У російській мові для цього особливого типу рідності є влучне слово – собутыльник. Натомість українська пропонує кілька цікавих, але доволі химерних варіантів перекладу: супияк, чаркувальник, почарківець. Та мені найбільше подобається інше, тому по-нашому й скажу: Бойченко – мій улюблений сучарник.

Звісно, було б доречніше, якби цю ювілейну лаудацію писав старший за Бойченка колега. Бо ж, приміром, 70-річний завжди може 50-річного підбадьорливо поплескати по плечу: мовляв, попереду тільки найкраще! Натомість з позиції 30-річного ювілей 50-річного виглядає досить апокаліптично.

Але не занадто, бо ж Бойч здається людиною без віку і з роками майже не змінюється. Подейкують, що навіть у дитячому садочку він розповідав дітям про Сократа, замість гречаної каші вимагав рульку і пива, сипав літературознавчими термінами і відпускав масні жарти, а з нагоди днів народжень поривався взяти гітару і влаштувати своїй ясельній групі свято.

Сашко володіє даром підбирання ключів до абсолютно різних людей, вміє налаштовувати вухо й використовувати найприроднішу для співрозмовника стилістику бесіди. Тому він з однаковим успіхом веде поважні дискусії з сивочолими професорами і повчає життю хамовитого водія таксі. Навіть зі своєю донькою він зумів вибудувати стосунки таким чином, аби вона стала йому другом. Та що там казати – він навіть зі своєю дружиною зумів (п)одружитися!

За що ми його любимо? Про вас не знаю, а за себе скажу:  я Бойченка люблю насамперед за геніальне почуття гумору. Цей буковинець потрафить навіть під час обговорення найскладнішої теми влучно покепкувати, розрядити серйозну атмосферу витонченим жартом, а вже при столі рівних йому немає – одразу стає душею товариства. Більше того: Сашко вміє не тільки смішити інших, а й посміятися з себе, а це в наш час дуже рідкісна риса.

А ще я люблю й ціную його за глибину. Бойченко справжній публічний інтелектуал у джадтівському значенні слова, хоча сам за всяку ціну намагається уникати публічності. Він надзвичайно тонко розуміє й відчуває літературу, знається на філософії й фанфаронить володінням азів логіки, пише так, що його тексти хочеться перечитувати, а при цьому сторониться визнання, посад, нагород, звань.

У цьому сенсі Бойченко – дуже неамбітна людина. На ці зовнішні показники «успіху» йому начхати, він воліє сидіти в тиші за своїм комп’ютером і неспішно (інколи навіть занадто) робити свою роботу. Зате він дуже амбітний, коли справа стосується якості цієї роботи. Надзвичайно вимогливий до себе, впертий перфекціоніст, Бойченко добре робить навіть ту роботу, яку інші зробили би абияк. Чи він пише колонку для авторитетного медіа, чи пише анотацію, яку навіть не підпишуть його прізвищем, чи редагує чужий безграмотний текст – завжди викладеться на повну. По-іншому не вміє, хоч і дарма.

Через цю вимогливість Бойченка до себе потерпаємо насамперед ми, його читачі. Бо ж людина з таким бездоганним відчуттям художнього стилю, таким по-стефаниківськи природним розумінням людської психології і таким рівнем освіченості могла б написати оповідання й романи, що поборолися б за своє місце в історії літератури. Але Бойченко не пише романів, бо, з одного боку, він скромний, а з іншого – розуміє, що добрі романи вже були написані й до нього, тому все це марнота марнот.

Ще я люблю Бойченка за принциповість і чесність – людську, інтелектуальну, політичну. Що не кажи, а є в чоловіка характер – частенько його принциповість навіть межує з різкістю. Але хіба могла бути м’якшою людина, що виросла десь поміж селами, навіть назви яких звучать грізно ‒ Грозинці й Топорівці?!

Продовжувати цей список можна довго, але з кожним наступним абзацом у цього тексту меншатиме читачів (припускаю, що аж досі дочитає вже тільки сам Бойченко), тому обмежуся побажаннями.

Сашко, крім щастя-здоровля, бажаю тобі навчитися концентруватися на головному, нехтуючи другорядним. Ти – прекрасний редактор, але довгі місяці праці над чужими текстами пора вже залишати в минулому, зосереджуючись на власних. Пиши, бо це тобі вдається найкраще! Перекладаючи, не забувай, що, крім трагічних тем і концтаборів, є ще й дотепні книжки, а ніхто в українській літературі не зможе перекласти жарт так, як це зробиш ти. Ну і насамперед – ми чекаємо від тебе нарешті прози. Прози, яка принесе втіху нам, але й тобі полегшить життя. Ти знаєш, про що я.

Насамкінець піднімаю віртуальну чарку і бажаю найпростішого: як кажуть поляки, sto lat! Цікаво, до речі, як би ти цю фразу переклав. Щось мені підказує, що так: два по 50!