Часто під час знайомства, дізнавшись про рід моїх занять, люди запитують: «А що ви пишете?». Залежно від настрою, ситуації й співрозмовника, я відповідаю інколи охоче й розлого, а деколи роздратовано й сухо.
Та найбільше мені б хотілося почути інше питання, яке чомусь ніхто й ніколи не ставить: «А що ви не пишете?». Адже написане, даруйте за банальне порівняння, є лише вершечком айсберга, натомість під товщею видимого завжди ховається найцікавіше: напружена робота, плани й мрії, поразки й страхи, химерна суміш амбіцій і невпевненості в собі, іскорки ідей і пітьма підсвідомого, з якої раз-у-раз виринають примари майбутніх текстів.
Є теми, що роками переслідують письменника, але він побоюється за них братися, бо ще не час, ще не готовий. Є жанри, які водночас спокушають і відлякують, стилістичні рішення, настільки прекрасні в задумі, що майже нереальні у втіленні. Написані й опубліковані книжки – це те, що вже відбулося, частина минулого; і тільки ненаписане – це надія, безпідставна, але ймовірна.
Найсміливіші мрії пов’язані з ненаписаним, і письменник залишається молодим рівно до того моменту, поки впевнений, що кількість його ненаписаних книг усе ще більша за стосик опублікованих. Інколи здається, що для написання чогось величного і небуденного треба виплекати більше спокою й гармонії в собі, тобто ще трохи почекати, на кілька років чи десятиліть відклавши роботу. Аж поки виявиться, що справді спокійній і гармонійній людині писати вже нічого не хочеться.
Хоча трапляються й ситуації, коли інші хочуть, аби ти щось написав. Безліч разів я зустрічав людей, які запевняли: у мене для вас є ого-яка історія, тільки запишіть! Бо різницями між письменниками й не-письменниками полягає тільки в тому, що перші свої історії записують. Думаю, кожна людина на цій Землі вважає, що вона також могла би бути автором книжки, бо їй є що розказати, а її приватна історія варта роману. І має рацію.
Тому я люблю слухати чужі історії, наче якусь невідому аудіокнижку. Зрештою, для літератури, для оповідання (того, що процес, а не жанр) – звукова форма є найприроднішою. Це довів ще Гомер – знаний майстер усної розповіді.
Мені подобається сісти в кав’ярні й дивитися у вікно, перетворившись у суцільний слух: ловити уривки розмов людей за сусідніми столиками, вигадувати для їхньої розповіді контекст, уявляти чоловіків і жінок, яких вони згадують. Так, мова про підслуховування, але ґречне, бо ж цілком анонімне: слухати розмову незнайомих людей – це наче на кілька хвилин зловити невідому радіохвилю.
Так само з поїздками, коли в купе потяга на обмежену кількість часу перетинаєшся з чужими людьми. Ненав’язлива розмова частенько переростає в оповідь, у якій оповідач дає напрочуд влучні характеристики родичам чи колегам, вдається до простих, але точних порівнянь, вміє вчасно заінтригувати чи розрядити атмосферу невимушеним жартом. Досконала історія й блискучий спосіб нарації! Проблема в тім, що якби цього оповідача попросили записати те, про що він щойно розказав, то бідолаха почав би старатися, зі шкіри пнутися, олітературювати свої геніальні усні конструкції – і чари б миттєво розвіялися.
Інколи, вирушаючи в дорогу сам, я навмисно не завантажую собі нову аудіокнижку в машину, а натомість просто беру пасажирів через блаблакар. Сконцентрований на дорозі, ставлю короткі питання й спонукаю пасажира снувати розповідь про своє життя. Таким чином за проміжок між Мукачевом і Стриєм я можу немов переглянути серію чужого серіалу чи прочитати розділ роману, який тільки на перший погляд здається банальним і простим. Адже саме так звані «прості» люди – зазвичай найскладніші. У таких ситуаціях я краєм ока дивлюся на пасажира збоку й думаю: «Боже, кого я везу – це ж геніальний автор ненаписаних книжок!»
08.12.2020