Мама каже правду?

Мама каже, цигани до нас на Гуцульщину майже не заходили, їх тут майже не було. Цигани любили кочувати рівнинами. Там, де полого. До нас у горби мало коли приходили.

Мама каже, вони не сиділи на місці, надовго в нас не затримувалися, побули трохи — та й знов пішли. Та й знов пішли. Та й знов.

Мама каже, та що я можу сказати про циганів, звідки вони і що. Хіба вони кажуть, звідки вони? Може, з Молдавії, може, з Чернівців, із Рахова. Туда із Закарпаття, може. Та скрізь. Вони скрізь є. Де лиш їх нема.

Мама каже, та йкі цигани. Йкі би. Чорні такі. Лєцті. Хаблені. Пудні. Чужі такі. Нефайні.

Мама каже, цигани дурили людей, крали коней, кочували, йшли, аби лиш у дорозі. Аби лиш іти.

Мама розказує, що циганка ходила помежи хатами в нас у горбах. Мамі було тоді десь п’ятнадцять років. Хустки старовіцькі великі видурювала в гуцулів. Яйцем ворожила. Дурила, обдурювала. Багато спідниць кольорових на собі мала, мама як тепер пам’ятає. Прикраси. Перстні на руках золоті. На кожнім пальці. Але мало тут у горбах було циганів. Мало.

Мама каже, хіба більше молдован сюда у нас було. Ішли межи хатами та й продавали всяке вбрання, фіранки. Носили той ввесь свій товар у торбах великих пасмистих. Траґали тяжко той крам свій горбами. Десь щось люди в них купували. Десь щось ні. Грошей на то треба було. А не мали.

Мама каже, більше сюда в нас було циганок й малих циганчат. Чоловіків-циганів таки не пам’ятаю, аби тут бували. ‘Би сюда заходили.

Що цигани приходили найчастіше на великі храмові свята. На Петра-Павла. Коло церкви просили. Але більше діти й жінки, чоловіки — таки менше.

Мама каже, циганки не просили, рідко хіба, а лиш ворожили. Та й за те гроші брали. Хіба діти. Діти просили.

Тато каже, як мав десять років, цигани ходили помежи хатами та й ворожили. Найчастіше уліті. Коли гуцули були на сінокосах. Прийдуть з картами та й ворожать. Набрешуть щось. Надурять. Та й грошей за те хочуть. Рубель-два. Більше би й не дав.

Тато каже, але то треба питати в містах. У людей з міста. Цигани там май часто бувають. Бо там рівно. Люди з міста з ними май більше перейшли. Май більше знають, хто такі цигани. Бо що ми. Ми тут у горбах. Вони тут нечасто бували. Але лакома й тут бували.

Тато каже, але тут серед гуцулів також жили цигани, як цигани, не цигани, а перевідники: що в них хтось — мама а чи тато — були циганами. Хтось один. То були вони ковалі й скрипалі — ті перевідники, що в нас жили. Ади, Ґавиця, скрипаль, по мамі а чи по татові був циганом. Найкращий скрипаль сюда в нас був. А Катерина Народжіна, що роками весілля йграла на цимбалах чи бубні, також була наполовину циганка. А Мінайлюки — то такіж фамілія циганська, циганів-перевідників. А скільки в нас тут серед гуцулів людей з такою фамілією. Багато. Та й таки часом просто май чорніших людей тут у нас називають циганами. Ади, Федори, вони не є циганами, а що чорні, то люди вже кажуть, що цигани. Призиваються так. Бо інакші. Бо чорні.

Тато каже, ніколи не забуде, як циганка хотіла забрати в нього двадцять п’ять рублів укупі, як він ще був на навчанні в Калуші в музичнім училищі.

Ворожила. І рубля їй було замало за те ворожіння (бо що: може, десь щось і вгадала, але таки більше набрехала, здурила. Бо з того, що вона тоді сказала, мало що потім справдилося). А тато більше дрібними не мав, ніж рубля. А двадцять п’ять рублів, що вкупі, то йому на прожиття були. На тиждень цілий. Ще й назад за ті гроші вернутися. Тато каже, хіба був би йшов пішки д’хаті. Видурила в мене ті всі мої рублі, що вкупі були. Я виджу, а гроші вже в неї в руці. Двадцять п’ять рублів. Я забирати в неї. А вона — тікати. Я за нею. А з-за кута вже ціла ровта циганів суне на мене. Що люди мені помогли перехожі. Бо я вже би був бився із тими циганами. Відгалакали — та й я забрав своїх тих двадцять п’ять рублів. Після того циганів не на очі: брехуни, дурисвіти, лиш би тебе здурити, наглі й безсовісні. Нічого людського не мають у душі. А може, і душі не мають.

Тато каже, а як служив був в армії у військовій частині в Ужгороді, то там було багато циганів. Фист багато циганів. Циганки вміли здурити хлопців. Його друга, азербайджанця, з яким він служив. Фазіла. Що художником був. Ніде не вчився малювати. А так пишно малював. Самоук. Що пішов був Фазіл на зустріч з циганкою. Обіймає її. І цілує. А з-за рогу чоловік якийсь виходить. Не якийсь. А циган. Варко, що її чоловік. Отої циганки. Та й доніс він бігом у частину військову про Фазіла художника. Що жінку його цілував. До неї гейби чіплявся. А в нього батьки десь фист багаті були. Пересилали гроші, аби примирити Фазіла з циганами. Фист багато грошей. Не одну сотню рублів тогди спили цигани. Отак підставили цигани нашого Фазіла, художника-самоука.

Питаю у своєї знайомої з міста про циган. Про її співжиття з циганами. Її досвід спілкування із ними. Каже коротко: вкрали першу зарплату. Або: сіла в парку їсти кукурудзяні палички, свої улюблені, як ніколи тоді їх захотілося. Якраз із пологового вийшла була, народила первістка, першу дитину, як вона, у личко біленьку. Враз підбігає до неї в парку чорне й брудне циганча з криком і лементом. Просить грошей. Щось поїсти. Запихає руку свою у коробку її з паличками. Знайома каже, віддаю палички. З цілою коробкою. Бо фист гидлива від природи.

Мій друг часто називає мене циганкою. Каже, ти не можеш всидіти на місці. Лиш би мандрувала й мандрувала. Як ті цигани. Маєш кров неспокійну, циганську. Лиш рвешся в мандри без краю. Не годна всидіти на однім місці.

Я часто кажу собі: ти — як ті цигани, лиш з клунками й торбами перекочовуєш з місця на місце. Не маєш де затриматися надовго. Скрізь є незручною й невигідною. Не маєш де голови притулити. Дім твій лиш, коли в дорозі. Коли поза домом.

Тимчасом пригадую собі, що сестру мою в дитинстві називали циганкою — за те, що була смаглявіша за інших братів і сестер. Мала карі очі й чорні брови. І густе, виразно темне волосся. Дражнили, що цигани її нам підкинули. Або що в пологовому підмінили. Забрали собі гарну світлу дитину, а намість неї залишили свою чорну хаблену. А це — моя улюблена сестра.

________________________________

СЛОВНИЧОК

можливо, невідомих читачеві слів.

лєцтий, хаблéний — негарний;

пудний — страшний;

пасмистий — смугастий;

старовіцький — стародавній;

лáкома — іноді, часом;

відгалакáти — з криком відігнати, змусити когось піти геть;

варко — мабуть, певно;

гейби — ніби, наче, схоже на те;

фист — дуже;

тогди — тоді;

сюда — тут, у цих краях.

Текст включено в антологію «Шлях до ромів», яка стала результатом роботи літературно-мистецької резиденції «СпільноART», що проходила навесні 2019 р. Її організатором виступила Ромська програма Міжнародного фонду «Відродження».