Часописи.
Нема мабуть простійшого поділу часописів, ніж поділ світових явищ на факти і ідеї. В парижськім світі часто вживається поділу часописів на інформаційні і партійні. Інформаційними називаю такі часописи, які з фактів добувають ідеї; партійними, які з ідей добувають факти. Ці дві методи журналістичного думання мають небагато спільного з методами індукції і дедукції, а проте вони є двома наскрізь життєвими методами розуміння людської фільозофії. Бульварний часопис, який захоплює читача малюнком останнього сензаційного злочину, промовляє таким самим таємним знаком, як орґан партійної пропаґанди, коли друкує величезними буквами статю: "Громадяне! свобода в небезпеці!"
Не знаю, чи є змога (і потреба) шукати в публіцистиці такої методи думання, щоби не добачувати в фактах ідей, а в ідеях фактів. Не лише редактори, але й читачі мусять жити або одним або другим. Факт істнування сотки щоденних часописів у Парижі не є доказом, що в Парижі істнує меньш-більше стільки субєктивних форм реакції на зовнішні явища. Формат або друк часопису має нпр. не меньший вплив, ніж його назва або навіть політична програма. На чужині, де ми не є безпосередно звязані з якимсь суспільним напрямком, почуваємо велику полекшу завдяки свідомости, що можемо глядіти на політичні ідеї, як на факти; а сензаційні факти буденщини розглядати як матеріял для світогляду. Не можу сказати, що перед французьким кіоском стаю без ніяких симпатій або нахилів, хоча не маю виробленого погляду на те: чи для політичного устрою Франція краще був би король, чи соціялістична республіка.
Не з однаковою приємністю читаю часопис, який уважає Україну німецькою інтриґою, і часопис, який пише про неї в тоні мандрівника по екзотичній країні. Мабуть нема ні одного часопису, з яким я міг би погодитись в поглядах на Україну, а в тім: нема ні одного з найбільших ворожих нам, з яким я не міг би погодитись лекше, ніж з домаганнями деяких моїх земляків супроти них. Цінувати французьку пресу домаганнями українського патріотизму значить стільки, що знати з Віктора Гюґо лише його "Мазепу", як найкращу поему.
Французька преса не вміє добачувати ідей поза фактами українського минулого і української сучасности. Український загал, від якого (ні психольоґією ні індивідуальністю) нічим не ріжняться наші політики, не вміє добачувати фактів в ідеях французьких політиків. Не розумію радощів наших читачів з нагоди палкої статті, видрукованої в третьоряднім часописі завдяки нашій фінансовій підмозі. В Парижі (і мабуть і скрізь) журналіст може одержувати гроші за статті від якоїсь ґрупи людей і полишатись чесним. Він може працювати навіть без грошей і полишатись нечесним. Журналіст дуже часто зраджує своє поняття чесности саме тоді, коли грошей не одержує. Кожний з нас, зіпсований ідеями про індивідуальність, воліє читати часопцс, редаґований нечесними людьми, ніж дурнями. Зрештою про чесність людини не зовсім нам відомо; дурощі дають себе пізнати безпосередно, як стій. Дурень не стає розумним під впливом грошей; ані навіть завдяки мовчанці.
Ось чому може зрозумієте, чому залюбки читаю роялістичний орґан "L'Action Francaisе", хоча не вважаю королівської влади conditio sine qua non державної реформи у Франції, а навіть на Україні. Соковитість мови Лєона Доде, з якої ллє, мов з луба на голови політичних противників, і прозорий фанатизм Шарля Морасса, який жертвує своїм талантом для щоденних статей, — мають у собі чар консервативної революції. Коли скажу, що люблю "Journal de Debаts", як ліберальний, незалежний орґан з старими літературними традиціями, то мені важко буде розяснити його ліберальність, незалежність і літературні традіції. Всі наші часописи вважають себе незалежними, в пересвідченню, що залежати від чогонебудь, часом до ідей включно, не є ліберально. Ні один з наших часописів не був до нині ліберальним і з літературними традиціями, бо ці два поняття навіть не були витворені нашими культурними домаганнями. "Lе Temps", як урядовий, республиканський орґан, себто, консервативний, є настільки консервативним і урядовим, що про Україну пише до нині під старим заголовком "Росія", нехтуючи республиканські ідеї в фірмі нашого Уряду.
Чи вільно ці два часописи включити до одної великої ґрупи, яку можнаби назвати орґанами "публичної опінії"? Вони більш зясовують пересічну, золоту середину французької інтеліґенції, ніж її творять. Казати про партійні часописи, як про окрему ґрупу — важко: так само важко поглядам "публичної опінії" полишатись поза партійними поглядами. Чи синдикалістичний "Вatallе", католицький "La Crоiх" або анархістичннй "La Vie Ouvriere" можуть стояти в цій ґрупі поруч себе і поруч бонапартистичного "Gauloіs", консервативного та великосвітського "Figaro", або націоналістичного "Vісtоіrе", який є таким палким оборонцем національностей, що на протязі двох років, згідно з своєю традицією, два рази змінив, з фінансових мотивів, політичну орієнтацію з Великої Польщі на Велику Росію?
Не дивуюсь, що "Matin", "Journal", "Petit Journal", "Petit Parisіen" мають більш міліона читачів і міліони капіталу. Такий успіх можна мати лише при помочі сензаційних фотоґрафій на першій сторінці, актуальних інтервю і цій питомій байдужности для ідей, яка є першою умовиною популярности. Можна не любити широкорозповсюджених бульварних часописів, одначе добре є їх читати, щоб знати, що ніяка скількість фактів не складається на одну ідею, так само як ніяка скількість ідей з партійної преси не складається ні на один факт.
Приємно є слухати ворушкого "L'Eсlаіr" з літературним відтінком і радикального "Lanternе", — двох сіямських, незалежних братів, які фактично є залежні від вложених французьких капіталів у неподільну Росію, в якій ці капітали, по причині її поділу, надто довго залежалися. Самохітна еволюція таких часописів показує, що хоча незалежність ідей французького політика не конче мусить іти поруч з незалежністю України, то проте надія на нового багатого союзника не йде в супереч з такою незалежністю. Люблю воюючий "L'Intransіgеnt" за для його живучости і енерґії, як личить його назві, — дуже добре редаґовані "L'Oeuvre", "L'Heure", "L'Erе Nouvelle" або "Clarte" — чи вони є орґанами радикалів, чи радикалів-соціялістів і вільнодумної інтеліґенції, байдужої до українського питання, бо з ним незнайомої. Нарешті нема причин, чому треба згадувати про двайцять инших часописів, які читаємо инколи задля літературних фейлєтонів инколи задля глибокої моралі, притаєної в сензаційних новинках.
Можу зрозуміти, чому в французьких часописах не припало би вам до вподоби саме те, що відріжняє їх від усіх наших: легкість в тону в поважних темах, діточий юмор, супроти всіх великих ідей та почувань скептичний усміх, а супроти ледвечутних нюансів буденщини несподіваний сентименталізм. Вас вразило би мабуть те, що передовиця такого поважного орґану, як "L'Echo dе Paris" або "Figaro", може бути начисто літературну, фільософічну або яку небудь загальну тему в роді останньої космичної теорії. Ви спитали би: чим розяснити звичай, що майже всі часописи мають щоденних фейлєтоністів, які в двадцяти-тридцяти рядах фільософують легко на поважну тему і поважно на легку: про можливу революцію або неможливі жіночі декольте. Вас вражалиби юмористичні рисунки в звязку зі зміною погоди або нового парляментарного кабінету, покладені поруч з великим політичним іменням або безіменно-неполітичним дотепом.
Парижська преса, як і її читачі, визначується сильно розвиненою рефлексією; в однім малюнку або афоризмі вона зясовує своє становище супроти останньої европейської проблєми і останньої бульварної новинки. Французи є такої гадки, що нема такої поважної теми, з якої не можна би зажартувати; і нема такого жарту, який не міг би стати поважним матеріялом для думаючої людини.
Париж має школу професіонального журналізму, в якій майбутні редактори і співробітники часопису вчаться містецтва: як писати про все, одним нападом, при мінімальних данних. Парижські часописи мають постійними співробітниками а навіть редакторами "чистих" письменників: авторів романів або поетів, які не мають змоги жити з своєї літературної праці і тому продають своє призвище під фейлетонами на тему дня. Оця обставина є одною з головних причин великої літературности французької преси і її дилєтантизму. Крім цього письменники вносять дуже питому для них байдужість до партійних ріжниць; і таким робом дають читачеві змогу вибірати собі часопис з думкою не лише про те, чого він боронить, а ще й з думкою: як і хто боронить.
Французи є мистцями стилю, а в журналізмі мистцями інтервю. Колиб наші державні і політичні представники мали своїми секретарями французьких журналістів, то ґеніяльність висловлюваних ними ідей була би для світа так само очевидна, як очевидним є те, що кожний бульварний крам мусить бути підмальований.
[Воля, 27.11.1920]
03.12.1920