Зневажені усіх країн, єднайтесь

 

На думку іспанського міністерства гендерного рівноправ'я, дивитися на жінку сласно – за означенням академічного тлумачного словника, “сласний” означає “схильний до плотських насолод”, – навіть не розтуляючи при цьому рота, також є проявом насильства супроти неї. Тому й не звучить дивно те, що 11 млн 688 тис. 411 іспанок, старших 16 років, згідно з дивовижно точним числом, що ним оперує вже згадане міністерство, у певний момент відчули себе жертвами сексуального переслідування. Це справжня гекатомба (гекатомба означає вбивство ста волів; схильні ображатися ультрафеміністки не скажуть, що я поводжуся неввічливо). Я би навіть наважився сказати, що така кількість зґвалтованих жінок, наведена міністерством гендерного рівноправ'я, є применшенням. Як на мене, їх значно більше. Нехай підніме руку та, яка жодного разу не відчула на собі сласного погляду. Або й не один раз. На чоловіків, як добре відомо, ніхто і ніколи не дивиться сласно. Хтивість – це справа чоловіків.

 

За збігом обставин, я зараз читаю цікаву книжку “Синдром Вуді Аллена”, написану Еду Ґаланом, одним із моїх найвірніших друзів – бувають друзі, які є справжнім хрестом, та в цьому випадку хрест є терпимим. Еду, який стріляє по наших ватерлініях торпедою, що нею є журнал “Монголія”, окрім того, що є сатириком і комунікатором, який не шанує ні боже, ні людське, є фацетом з чудовою освітою, психологом і культурним критиком, прихильником розумного баламучення. Аби нам все було ясно: це лівак з міцною інтелектуальною базою, гострим і критичним розумом, хоробрий і небайдужий, з яким можна щодо одних речей погоджуватися, а щодо інших ні; але якого ніколи не сплутаєш з тією іншою примітивною і неграмотною лівицею, на жаль, більш помітною, яка шамотається, послуговуючись дурницями, твітами і банальщиною, в політичному житті і соціальних мережах цієї Іспанії, такої багатої на пустобрехів, ідіотів і блазнів.

 

У своїй книжці про те, чому Вуді Аллен за десять років з майстра кінематографу, яким захоплювалися, став гидким прокаженим і забороненим митцем, Еду піднімає питання, над якими варто замислитися, – про чорно-білий інфантилізм, неопуританську і політично коректну лихоманку, в яку поринають західні демократія, суспільство і культура – чи те, що від них залишилося. Одна з його фраз, в якій він цитує Daniele Giglioli, добре резюмує це питання: “Жертва є героєм нашого часу”. А ще він додає: “Я не терплю прекраснодушної тупості, яка є незчисленним лиходійством. Соціальні мережі дали нам можливість фіскалити, посилювати правовірність і отримувати за це оплески. Лівиця є патерналістською та інфантильною. Я хотів би розумну, освічену, задирливу лівицю, далеку від цієї придуркуватої лівиці, поведеної на психологізмі”.

 

Стверджуючи це, Еду має рацію. Але йдеться не тільки про лівицю. За відсутності серйозних інтелектуальних аргументів, закидаючи сіті у рибних угіддях елементарного і простого, усе західне суспільство поринає у глупоту, якій немає прецедентів за тридцять сторіч його пам'яті. Ніщо, яким би складним воно не було, не може уникнути накладання новомодних ортодоксій, які ширяться мов пандемії через соціальні мережі: щоденне життя, історія, мистецтво, культура. Тепер на все треба дивитися із застосуванням нової оптики – а коли хтось обходиться без неї, то на нього накидаються і знищують. Не толерується ні свобода мислення, ні її публічне вираження, яке стало суспільним злочином. Вимагається улягати новому моральному канону страхітливого інфантилізму і глупоти. Говорять про санітарні кордони, безпечні простори. Університети, які колись були двигуном мислення, перетворилися на синедріони політкоректності, де здоровий глузд підміняється емоціями, а дискусія – невіглаством, де студенти залюбки співають хором, а викладачі налякані до смерті або з ними заодно.

 

Тож репресії проти вільних духом є нещадними. Ніколи ще інакомислення не знищували так нещадно і за допомогою стількох засобів. Якщо спочатку світ належав ґевалам, далі багатіям, а згодом злопам’ятним розумакам, то тепер він належить зневаженим і групам впливу, які їх контролюють. Показати себе зневаженим є гарантією соціальної інтеграції. Хто буде опиратися, коли надворі так холодно? Звісно, все ще є ті, хто ображаються, і ті, хто ні; але для цього є червоні лінії і ті, хто приписує собі право їх визначати. Насправді завжди були диктатори – єпископи, аятоли, можновладці, але раніше вони ставали ними, нав'язуючи свою волю, використовуючи зброю, релігії або гроші. Зараз це роблять за допомогою голосів суспільства, яке їм аплодує і їх підтримує. Бідний той, хто наважиться їм перечити; і не ображатися, як це є новим обов'язком. Урешті-решт, ми маємо господарів, яких хочемо мати: фанатиків і опортуністів, яких підтримує інфантильне мислення мільйонів йолопів.

 


Arturo Pérez-Reverte
Ofendidos del mundo, uníos
XLSemanal, 26.09.2020
Зреферувала Галина Грабовська

 

25.11.2020