Ситуація в Єгипті парадоксальна й не дуже лягає під політологічні визначення. Армія змістила законно обраного президента лише після року правління, що можна класифікувати як військовий переворот. Виходить, отже, що демократія в Єгипті (а з нею всі надії «Арабської весни») виявилися нежиттєздатними, а керування країною знову взяли на себе військові, майже незмінні правителі з 1952 року (усі попередники президента Мурсі – Хосні Мубарак, Анвар Садат і Гамаль Абдель Насер – були кадровими офіцерами).
Проте все це відбулося в ході багатомільйонних акцій протесту – наймасовіших, за деякими джерелами, за усю історію країни. І це дозволяє зробити інший висновок: армія лише втілила волю народу й уберегла країну від масштабного кровопролиття, в яке могли перерости сутички між прихильниками та противниками президента.
Волюнтаристська політика Мухаммеда Мурсі та «Братів-мусульман», їх граничний непрофесіоналізм, що майже довів країну до банкрутства, а також повзуча ісламізація, яку значна частина населення розцінює як наступ на свободу та свої права, менш як за рік переповнила чашу терпіння єгипетського народу. У цьому контексті згадуються слова з Декларації незалежності США – одного з засадничих документів не лише американської, але й світової демократії: «Влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють, й встановлюється на те, щоб забезпечувати їх права. Коли влада стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд». Отже, «Арабська весна» жива: народ не віддав свою свободу новоспеченому диктаторові, а повалення Мурсі – не переворот, а «демократія прямої дії». Втім, вибір термінології – переворот чи «пряма демократія» – залежить від нашої інтерпретації, а також від часу, який розставить усі крапки над «і». Тут зупинимось на іншому: які причини та наслідки «другої єгипетської революції», а також, які висновки з неї може зробити для себе Україна.
Серед причин повстання проти Мухаммеда Мурсі та «Братів-мусульман» можна назвати три основні: непрофесіоналізм, свавілля та ісламізація. Лише за рік після обрання М.Мурсі президентом золотовалютний резерв Єгипту зменшився з 36 до 15 млрд. доларів, позиція країни у рейтингу т. зв. «неспроможних країн» (failed state) погіршилась з 45 до 31 місця, а кількість вбивств, пограбувань та викрадень людей зросла на 130%, 350% та 145% відповідно. За словами колишнього секретаря МАГАТЕ Мухаммеда ель-Барадеї, країна стоїть на порозі економічного та соціального колапсу: «Нині ми є свідками повної ерозії влади в Єгипті. Відчуття таке, наче держава повністю неспроможна забезпечувати законність і правопорядок. На вулицях лінчують людей, а натовп знімає це на мобільні телефони. Усе це породжує страх і тривогу», - написав ель-Барадеї в статті для журналу Foreign Policy. На ключові адміністративні посади президент призначив «братів-мусульман» - ідеологічно загартованих, проте без жодного управлінського досвіду. В економіці «Брати-мусульмани» шукали найпростіших рішень: підвищення податків, взяття кредитів і емісію грошей, що спричинило інфляцію та відтік інвестицій. Політичними союзниками «Братів-мусульман» стали найрадикальніші ісламісти, включно з рухом «салафітів», який не приховує своїх зв’язків з «Аль-Каїдою», та організацією «Гамаа аль-Ісламія» («Ісламська група»), яка у США та ЄС визнана терористичною.
Але найбільше незадоволення серед єгиптян викликали авторитарні тенденції президента – його бажання змінити конституцію, аби отримати для себе диктаторські повноваження. 22 листопада 2012 року Мурсі запровадив зміни до Конституції, які дозволяли йому видавати «будь-які декрети, спрямовані на захист революції», що не могли бути оскаржені в судах. Це фактично зробило дії президента непідконтрольними нікому, а самого його перетворювало у «фараона».
В авангарді протестів проти Мухаммеда Мурсі виступила молодь, яка два роки тому активно виступала проти Хосні Мубарака. Схожою була тактика її боротьби – створення масового опозиційного молодіжного руху та мобілізація його прихильників через соціальні мережі. 2011 року осердям опозиції стала Facebook-сторінка «Ми всі Халед Саїд», названа на честь підприємця з Александрії, жорстоко побитого в поліційному відділку (не викликає паралелей з подіями у Врадіївці?). Саме на ній свого часу розмістили заклик зібратися 25 січня 2011 року для мирної акції протесту на площі Тахрір, яка завершилася відставкою Мубарака. В авангарді протестів проти Мурсі виступив рух «Тамарод» (по-арабськи «повстання»), заснований журналістом Махмудом Бадром у квітні 2012 року. Головною метою «Тамарод» було збирання підписів за відставку Мурсі. На 30 червня 2013 року (першу річницю інавгурації президента) зібрали 22 млн. підписів, що на 9 млн. більше за кількість голосів, відданих за нього в 2-му турі президентських виборів. Загалом кампанія проти Мухаммеда Мурсі виявилася безпрецедентною для Єгипту: за даними єгипетської армії, в демонстраціях за відставку президента взяли участь понад 14 млн. людей (з 84 млн. населення), з яких 500.000 традиційно зібралися на площі Тахрір у Каїрі. Підтримати ж самого Мурсі вийшло лише декілька тисяч осіб.
Рушійні сили єгипетської революції – у самій соціальній структурі цього суспільства. Сучасний Єгипет поляризований. З одного боку, найбідніші верстви населення – основний електорат «Братів-мусульман». «Брати», що незмінно перебували в опозиції з 1930-х років, здобули популярність серед бідноти, яка вбачає корінь усіх негараздів у відступі від законів шаріату. Чимала частка цієї популярності зумовлена ще й благодійною діяльністю «Братів», адже милостиня («закят») є однією з найбільших мусульманських чеснот. Голосуючи за Мухаммеда Мурсі та «Партію свободи і справедливості» (політичне крило «Братів-мусульман»), бідняки розраховували на те, що ті збудують у Єгипті державу соціальної справедливості, де багаті ділитимуться з бідними, а держава дбатиме про найбідніших. На іншому полюсі соціальної структури – молодь, що становить основну частку населення. З 1975 до 2005 р. населення Єгипту виросло вдвічі – зі 40 до 80 млн. осіб, а останніми роками країна переживає справжній демографічний вибух: лише за останні 13 років її населення зросло на 20 млн. За роки світського правління Мубарака молодь абсорбувала чимало західних цінностей. Спостерігаючи західний світ через телевізор та інтернет і порівнюючи його з життям на Батьківщині, молоді відчували фрустрацію й озлоблення. На відміну від бідноти – основних виборців «Братів-мусульман», молодь від держави вимагає не соціальних подачок, а встановлення чесних правили гри, ліквідації корупції та безробіття. Джерелом головних соціальних проблем, на її думку, є не відступ людей від шаріату, а вибудувана Мубараком корумпована та громіздка бюрократична система, що придушує вільний розвиток економіки.
У суспільних науках на багатьох прикладах описано феномен «відносної депривації» (термін американського дослідника Джеймса Дейвіса). Коли люди вважають, що їхні біди та негаразди неминучі, вони терплять їх і не протестують проти влади. Та щойно з’являється надія, що їх можна уникнути, мерщій починається революція. Тому диктаторові бідної країни годі знайти кращого способу підірвати свою владу, як почати покращувати життя підданих. Адже ресурси зростають в арифметичній проґресії, а потреби й очікування населення – в геометричній. Впродовж 2000-х років Єгипет переживав досить стабільний підйом економіки зі зростанням ВВП на 6-7% щорічно. Пізнавши кращого життя, люди обернули свій гнів на основного його «винуватця» – президента Х.Мубарака. Тож зрозумілою стає злість, обернена ними на Мурсі та «Братів-мусульман», що розтратили навіть попередні здобутки.
Таким чином, нинішній Єгипет поділений за соціально-класовою ознакою на суспільні низи, які покладають надії на державу та вбачають вихід із ситуації в ісламізації, та молоде покоління, яке вимагає встановлення чесних правил гри та прагне демократії. Конфлікт між ними яскраво демонструє суперечності переходу від традиційного до модерного суспільства, супроводжуваного почерговими змінами революції та реакції.
До речі, конфлікт між традиційними та модерними силами як лейтмотив історії ХХІ століття ще на початку 1990-х рр. передбачив американський політолог Елвін Тоффлер: «Зіткнення між силами, які виступають за нову систему створення матеріальних цінностей, - пише Тоффлер, - і захисниками старої індустріальної системи є домінуючим конфліктом нашої епохи. Порівняно з ним навіть конфлікт між капіталізмом і комунізмом чи між Сполученими Штатами, Німеччиною та Японією за своїм історичним значенням просто блідне» [1].
Що ж чекає на Єгипет у майбутньому? Те, що військові не взяли владу безпосередньо, а передали її цивільній особі – голові Конституційного суду Адлі Мансуру – з дорученням сформувати перехідний уряд, свідчить про наближення нових виборів. Хто б не став наступним президентом – військовий чи цивільний, він одразу зіштовхнеться з титанічним завданням виведення країни з кризи, а також із непомірно високими очікуваннями з боку населення. Очевидно, що одразу вирішити всі проблеми не вдасться й, мабуть, неминучими будуть непопулярні кроки. А люди, звиклі до вуличних протестів, можуть звести нанівець будь-які конструктивні дії. Якщо доля Мурсі спіткає й наступного президента, приборкати вуличну стихію й узяти ситуацію під контроль зможе лише військовий диктатор. Коли так станеться, це справді буде остаточна поразка «Арабської весни» й пов’язаних із нею сподівань на демократію в арабському світі (адже сам факт «Весни» засвідчив, що диктатура суперечить соціально-економічним потребам близькосхідних суспільств). Та якщо диктатор не буде достатньо харизматичним (як, наприклад, Насер), за короткочасним наведенням порядку слід чекати нового вибуху.
Далекою від дійсності є й думка, що відсторонення від влади «Братів-мусульман» означає їхню поразку, а з нею й (за висловом сирійського лідера Башара Асада) «поразку політичного ісламу» – Асад, зайнятий двобоєм з ісламістами, має свої суб’єктивні причини для таких заяв. Підтримка ісламського фундаменталізму, залежно від обставин, може то розширюватися, то звужуватися, але нанівець ніколи не сходить. Логічно, що втрата довго очікуваної влади радикалізує й озлобить «Братів-мусульман». Їхні виборці, які підтримали їх з ідеологічних міркувань, стануть ще відданішими ідеї «ісламської революції», демонізуючи своїх земляків, повсталих проти «правовірної» влади. З іншого боку, супротивники «Братів-мусульман», пізнавши плоди їхнього правління, докладуть зусиль, щоб ніколи більше не допустити ісламістів до влади. Таким чином, розкол між двома частинами суспільства – «ісламськими консерваторами» та «модерними демократами» – стане ще ширшим й, окрім соціально-економічної, пролягатиме в релігійно-ідеологічній площині. Врятувати ситуацію й не допустити розколу країни, на наш погляд, зможе лише дуже авторитетний лідер (рівня Мустафи Кемаля-Ататюрка), який, спираючись на армію, проведе необхідні реформи. При цьому важливо й те, щоби по закінченню своїх повноважень він демократично передав владу наступнику. Чимало аналітиків вважають, що таким лідером може стати колишній голова МАГАТЕ, лауреат Нобелівської премії миру Мухаммед ель-Барадеї. Втім, час покаже, що буде далі.
Який урок єгипетські події можуть дати України? Для початку розглянемо спільні та відмінні риси між «Помаранчевою революцією» та повстаннями на площі Тахрір.
Спільним є те, що в підсумку обох революцій настали демократичні вибори, які привели до влади реакційні сили (в Єгипті негайно, а в Україні після 5 років «помаранчевої» влади).
Відмінне – те, що українці на «помаранчевому» Майдані воліли конкретної владної еліти – Віктора Ющенка та його команди. Коли Віктор Андрійович переміг у «третьому турі» президентських виборів, його прихильники вирішили, що революція для них закінчилася й надалі переклали відповідальність за долю країни на владну еліту. Еліта ж зраджувала ідеали Майдану повільно й поступово, тож розчарування у ній викликало лише апатію і не перетворилося на новий соціальний вибух. На відміну від українців, єгиптяни у січні-лютому 2011 р. спрямували свою енергію не стільки «за», скільки «проти». Об’єктом їхнього гніву став колишній глава держави, проте конкретної альтернативи йому на той час не було. Після зречення Х.Мубарака настав вакуум, який заповнили «Брати-мусульмани» як єдина організована політична сила [2].
Отже, якщо українці радісно та переможно розійшлися по домівках, вважаючи свою революцію завершеною, то єгиптяни з тривогою та напруженням стежили за кожним кроком новообраного президента, адже революція для них не закінчилась з його обранням – і щойно він виявив сваволю, мерщій показали свою волю. Висновок: якщо в Україні відбудеться «другий Майдан», слід пам’ятати, що він не має завершитися приходом до влади конкретних людей, навіть якщо вони здаватимуться месіями. Революція має тривати доти, доки не виконані усі її вимоги, а революційна еліта – перебувати під «мікроскопом» громадянського суспільства, здатного у кожен момент зібрати людей на захист її ідеалів. Це – перший урок.
Крім цього, чергове повстання на площі Тахрір нагадує про основоположну істину демократії: «Влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють, й встановлюється на те, щоб забезпечувати їх права. Коли влада стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд». Встановлення нової влади відбувається на виборах за допомогою скриньок для голосування – й за нормальних умов лише так і може бути. Проте чи є сенс іти на вибори, коли відомо, що їх сфальсифікують? Чи є сенс писати заяву в суд, знаючи, що «правильне» рішення вже готове, бо в суді панує корупція та непотизм? Чи є сенс шукати захисту в міліції, коли міліція – це кубло розбійників? 14 мільйонів єгиптян та кількасот жителів Врадіївки довели фактично одне й те ж: не можна мовчати, коли вас ґвалтують. Це – другий урок Україні.
ПРИМІТКИ
[1] «Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге ХХІ века». М.: АСТ, 2009. С. 44.
[2] Російський аналітик Олександр Баунов пояснює, чому саме Мухаммед Мурсі переміг на перших демократичних виборах: «Перемога Мурсі була несподіваною. Напередодні виборів фаворитами були зовсім інші кандидати – колишній секретар Ліги арабських держав, ліберал Амр Муса та поміркований ісламіст, інтелектуал, доктор медицини Абдель Футух. Відчуваючи себе фаворитами, ці кандидати почали старанно знищувати репутацію один одного. Муса з усіх сил зображував Футуха релігійним фанатиком, який прагне запровадити в країні теократію, а Футух безперестанку повторював, що Муса – опортуніст та слуга старого режиму. Не маючи досвіду демократії, єгиптяни не знали, що слова політиків один про одного перед виборами треба ділити на десять, й сприйняли все за чисту монету. Ось чому в другий тур виборів вийшли не №1 та №2, а №4 та №5 – набагато радикальніший ісламіст Мурсі та цілком відданий слуга старого режиму Ахмед Шафік. Обирати Шафіка було цілком безглуздо. В результаті вийшов Мурсі».
15.07.2013