Френсіс Фукуяма у своїй новій книзі «Ідентичність. Потреба в гідності й політика скривдженості» пише: «Потреба в рівному визнанні гідності надихала Французьку революцію, і вона заявляє про себе і досі». І дійсно: рушійною силою революцій нового типу є боротьба за гідність і права людини. А їхньою ціннісною основою є людиноцентризм і можливість народу самостійно управляти власним життям.
Зараз можна почути багато дискусій: «Чи переміг Майдан?» На мою думку, таке питання неправильне. Говорити, що Революція Гідності програла, можуть лише ті, хто не зрозуміли її глибинного сенсу.
Ілона Хмельова, експертка з правових питань програми "USAID РАДА", докторка філософії
Патріотизм, боротьба за свободу, за європейський вектор розвитку, прагнення змінити владу – все це характеризує революцію. Але характеризує обмежено й поверхово. Головною характеристикою революції було усвідомлення українським народом, учасниками тих подій, принципу, що все в державі у їхніх руках і що є цінності, за які варто боротися. Майдан – це боротьба за гідність, справедливість, свободу. Власне, в той день, коли гідність стала дорожчою за життя (або принаймні стала еквівалентною до життя), – в той день революція і перемогла.
Але дискусії продовжуються. Кваліфікація тих подій досі залишається проблемою: що це було насправді?
Повстання проти тирана
Загальна декларація прав людини 1948 року передбачає можливість «вдаватися до повстання як до останнього засобу проти тиранії і гноблення». Положення цієї декларації визнаються всіма державами як загальноприйняті звичаєві норми міжнародного права. Ніхто не ставить під сумнів, що ці норми повинні втілюватися будь-якою державою, будь-яким суб’єктом міжнародного права. В тому числі і Україна. Україна жодного разу не заперечувала проти того, що положення Декларації, зокрема і право на повстання, є обов'язковими. Тому можна говорити про те, що право народу на повстання закріплене і в Україні.
Чи існували у 2014 році «тиранія та гноблення»? Так. Адже в Україні вже були вбивства учасників акцій протесту. Влада займалася непропорційним застосуванням сили і політичними переслідуваннями (які розпочалися ще декілька років тому і набули системного характеру). Це – тиранія і гноблення.
Чи був це «останній засіб протидії»? Так, тому що представники влади не бажали шукати компромісів. Ми не бачили реального бажання влади вступити в діалог – ще з кінця 2013 року.
Є другий аспект проблеми. Конституція України не давала інструментів для того, щоб вирішити проблему іншим шляхом. Народ не мав інструменту, щоб усунути Президента, не вдаючись до повстання. Альтернативи повстанню не було.
Навіть зараз Конституція не дає нам такого інструменту. Якщо порівняти українське законодавство з тодішнім, то ми вже маємо закон про імпічмент. Але будь-який фахівець скаже: цей механізм – це правова фікція, чиста декларація. Це не той інструмент, яким можуть скористатися люди.
Нині експерти говорять про те, що Україні потрібна нова Конституція як новий суспільний договір. Один із головних аргументів – нам потрібен новий інструментарій, який дозволить народу, не вдаючись до повстання, усунути від влади Президента, або парламент, або уряд, які перестали виконувати волю народу.
Якщо втік Президент
Велике значення мала постанова Верховної Ради, яка стосувалася самоусунення Президента.
Є декілька важливих моментів. Передовсім, це таки самоусунення. З утечею Януковича держава втрачала керованість, виникли загрози територіальній цілісності і суверенітету України, з’явилася загроза масового порушення прав і свобод громадян. Все це зазначалося у документах, які супроводжували постанову.
Посада Президента передбачає не тільки права – вона передбачає обов’язки. Верховна Рада констатувала: Президент перестав виконувати власні обов’язки. Крім того, він порушив угоду про врегулювання кризи, підписану 21 лютого 2014 року. Тобто він не просто втік – він усунувся від виконання зобов’язань. Міжнародні гаранти угоди підтвердили: Президент сам порушив домовленості.
Сукупно дії Віктора Януковича становили факт, що він, по-перше, не бажав виконувати свої обов’язки як Президент, як гарант дотримання прав і свобод, як Верховний головнокомандувач Збройних сил України (що показали вже наступні події). По-друге, він не виконав політичної складової домовленостей, які були засвідчені міжнародними гарантами угоди.
Порівняльно-правовий аналіз доводить, що конституції не можуть передбачити регулювання будь-яких абсурдних дій посадовців. Втеча президента з держави є подією, яку нерозумно передбачати в конституції і яка не має світових аналогів. Таким чином, парламент як законно обраний представницький орган українського народу лише відновив суспільний лад. Постанова Верховної Ради базувалася на синергії. Український народ використав право на повстання, а законно обраний представницький орган втілив у життя волю народу, який є єдиним джерелом влади.
Але далі починаються спекуляції. Говорять про те, що парламент начебто призначив Турчинова президентом чи виконувачем обов’язків президента. Це помилкова теза. Насправді парламент лише мінімально заповнив правовий вакуум – констатував, що Президент самоусунувся.
Спробуємо змоделювати ситуацію, що парламент цього не зробив. У нас не було би Президента. У нас не було би дієвого уряду. Вся архітектура державної влади зазнала б руйнації. От тоді виникла б загроза фактичної узурпації влади парламентом.
Верховна Рада лише сказала те, що мала сказати: Президент самоусунувся. Після цього не було жодного рішення про кадрові призначення. Далі спрацювала пряма норма Конституції: обов’язки Президента покладаються на голову Верховної Ради.
Важливо і те, що парламент одразу ж призначив президентські вибори. Він не намагався узурпувати владу, не намагався вирішити це питання кулуарно. Верховна Рада керувалась нормою про те, що єдиним джерелом влади є народ, і прагнула забезпечити дотримання конституційного принципу поділу влади.
Згодом народ України обрав наступного Президента.
Чинник Росії
Ця історія має як внутрішній, так і зовнішній вимір.
Якщо подивимося на внутрішній вимір, то бачимо певні політичні заяви різних політиків, громадських діячів, або недолугі кримінальні справи [щодо «державного перевороту»]. Із цим ще можна було б змиритись, якби їх можна було пов’язати з певними політичними поглядами. Але, на жаль, контекст зовсім інший. Всі ці заяви вписуються у контекст російської агресії. Для держави-агресора це ще й інструмент уникнення відповідальності за власні протиправні дії.
Російська Федерація зробила три кроки. Перший – вона почала говорити про «державний переворот». Другий – вона не визнала нашого тогочасного уряду. Третій – вона використала це невизнання для того, щоб говорити, що її агресія проти України – анексія Криму і окупація Донбасу – пов’язані з тим, що тут пройшов певний «переворот», а законної влади не існувало.
У березні 2017 року на усних слуханнях у Міжнародному суді ООН у справі, яку ініціювала Україна проти Російської Федерації, представник Росії сказав: «У ніч на 22 лютого озброєні екстремісти штурмували урядові приміщення, а Президент Янукович поїхав із Києва зі страху за своє життя. Перебуваючи під контролем лідерів державного перевороту, український парламент неконституційним способом усунув Президента Януковича і призначив лідера Майдану Турчинова «виконувачем обов'язків президента».
Я підкреслюю: це юридична позиція держави-агресора. Цю позицію Росія використовувала для уникнення відповідальності за акти тероризму, за спонсорування тероризму, за порушення прав людини. А в майбутньому прагне використати, щоб уникнути відповідальності за анексію Криму та окупацію частини наших територій.
Відмова визнати новий український уряд Росією не відповідала міжнародному праву. У міжнародному праві є декілька доктрин щодо невизнання урядів – але жодна з них не виправдовувала поведінки Російської Федерації.
Дії Росії були повністю політично вмотивованим і мали на меті дві основні позиції: виправдання втручання у внутрішні справи незалежної держави та ухилення від процедури переговорів і консультацій. Обидві цілі жодним чином не відповідають сучасному міжнародному праву.
Історія про «державний переворот» – це не просто питання кваліфікації подій чи внутрішньої політичної дискусії. Росія використовує цю історію дуже системно і послідовно. Це є частиною її зовнішньо-політичної доктрини. Відповідно, будь-який народний депутат і політик, який ретранслює ці тези, а потім вони ще й серйозно розглядаються українськими правоохоронними органами, – підігрує державі-агресору. Це не є адекватним. Ми досі перебуваємо в стані війни, проти нас чиниться збройна агресія, частина українських територій залишається окупованою. Будь-які підігрування становлять загрозу для територіальної цілісності України.
Президент уже не Янукович, але…
На жаль, українські високопосадовці і самі часто неправильно подають кваліфікацію цих подій. Керівництво держави продовжує ігнорувати особливості подій 2013-2014 років, коли ставить на меті досягнення власних політичних інтересів.
Яскравим прикладом є так звана конституційна криза. Нещодавно Президент України, виправдовуючи свій законопроєкт про розпуск Конституційного Суду – який не відповідає ні Конституції, ні здоровому глузду, – сказав: якщо на Майдані політико-правове рішення було можливим, то чому воно неправильне зараз?
Такі заяви є абсолютно некоректними. Майдан жодним чином неможливо порівнювати із якимись повсякденними політичними проблемами, які давно можна було б розв’язати, якби на їхнє розв’язання існувала політична воля.
Крім того, сам шлях вирішення проблеми на Майдані – зміна влади – не був політико-правовим рішенням. Всі рішення, ухвалені у лютому 2014 року, мали правове підґрунтя. І в 2014 році український народ мав право на повстання.
Задля справедливості додам, що і попередня президентська адміністрація припускалася помилок. Конституційне подання від Петра Порошенка щодо відповідності Конституції закону про позбавлення Віктора Януковича звання Президента України було такою помилкою.
Президент держави не може ставити під сумнів законність дій влади і народу у 2014 році. Тому що потім цим буде користуватися держава-агресор для досягнення власних геополітичних цілей.
Твердження про невідповідність зміни влади Основному закону – це позиція держави-агресора, яку не можна повторювати українським політикам. Інакше – це колабораціонізм.
Право як щит
Україна мусить виробити єдину кваліфікацію подій 2013-2014 років на рівні держави, на рівні всіх посадових осіб.
Ми маємо сказати: так, Революція Гідності перемогла. Ні, Майдан не був державним переворотом. Так, народ України мав право на повстання і скористався тими інструментами, які чітко прописані в Конституції і міжнародному праві. Ні, невизнання нової української влади у 2014 році не допоможе Російській Федерації уникнути міжнародно-правової відповідальності, зокрема і за окупацію українських територій. Так, справедливість переможе.
У цьому контексті я сприймаю право як мистецтво добра і справедливості, які можуть захистити Україну і пам’ять про її героїв. Але наша відповідальність як суспільства, як громадян полягає в тому, що ми маємо берегти адекватну кваліфікацію цих подій. Для того, щоб ефективно використати всі міжнародно-правові інструменти захисту, нам необхідні політична воля представників влади та зусилля громадянського суспільства. Заради пам’яті Небесної сотні, заради захисту національних інтересів України, заради історичної справедливості.
З виступу на науковій конференції «Революції доби постмодерну: Майдан у контексті світових протестних рухів кінця ХІХ – початку ХХ століття» у Національному музеї Революції Гідності 19 листопада. З письмовими доповненнями авторки для «Збруча».
21.11.2020